Розділ «Тема 3. АНТИЧНА ЕСТЕТИКА: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, ОСНОВНІ ІДЕЇ»

3.1. Об'єктивні підстави становлення античної естетики

Наукова теорія естетичного знання складалася в античній Греції від VI до IV ст. до н. е. Витоки естетичних уявлень давніх греків пов'язані з міфологічними віруваннями, що набули в гомерівську епоху систематизованого характеру, поетичного вираження і стали джерелом формування цілісного, художньо-образного погляду на світ як гармонійну, в собі завершену досконалість. Космос постає основним поняттям, що уособлює гармонію, співмірність, правильність процесів, котрі в ньому відбуваються. Ритмічна оформленість, структурованість зумовлює основну його характеристику: він є втіленням найвищої краси та величі. Усяке буття розглядалося на його відповідність гармонії й урівноваженості космічного цілого. Пізнання законів досконалого буття космосу, ідей, на котрих воно ґрунтується, стимулює розвиток природничо-наукової теорії, в надрах якої розвивається естетика. Вона, у свою чергу, зумовлює розвиток природничо-наукових знань, оскільки задає їм естетичну парадигму: космос — це досконале буття, оперте на розумні засади. Людські стосунки мають поставати з розумних засад, — моральних, — щоб не порушувати гармонійність космічного цілого. Тих самих засад має дотримуватися людська діяльність. її доцільність пов'язувалася з наслідуванням краси та гармонії космічних виявів буття світу. Звідси характерна риса античної формуючої діяльності: дотримання принципів гармонії, міри, порядку, врівноваженості, співвіднесеності частин і цілого.

Художня предметність насичує собою простір античного світу, причому набуває всеохоплювального характеру. Звичайні ужиткові речі уособлюють внутрішню досконалість її творців (володіння мірою, почуття ритму, пропорцій). Гармонійність образності характерна для культової предметності, архітектурної забудови, образотворчості, поезії, музики, театру. Однак це лише перша причина того образу космічної цілісності буття, осмислення та відображення якого стало підставою розвитку естетики.

Друга, не менш важлива причина, — формування людської індивідуальності, дух якої визначався, живлячись ідеєю досконалості світу. Творення полісної системи, заснованої на принципах рабовласницької демократії, стимулює змагання вільних громадян у чеснотах та уміннях, що зумовило швидкий і блискучий розквіт усіх сфер духовного життя. Індивідуалізація досвіду ставлення до світу та творення його образу в системі понять — становлення натурфілософії — органічно пов'язане з естетично-художнім образом світу. Тому філософи античності, аж до часів Аристотеля, мислять космос естетично-художніми категоріями, а не логічними. Ще точніше — естетично-художні поняття стають першими логічними категоріями, що служать опису законів буття космічного світу.

Індивідуальність, прагнучи налагодити відносини з космічним світом, аби утвердити себе згідно з його законами, укладає світ в образи, надаючи йому тим самим визначеності, що відповідає мірі естетичного. Особа, яка формувалася саме в Давній Греції, усвідомлює себе відповідальною за збереження гармонійної краси космічного світу, а власне призначення вбачає у формуванні його образу та способі життя згідно з досконалим образом. Тому філософія, міфологія, мистецтво, естетична теорія, моральні уявлення, закони суспільного життя утворюють тут органічні взаємозв'язки. Вони випливають з єдиної логічної підстави: життя відповідно до законів космічної гармонії. Саме тому Давня Греція стала батьківщиною становлення філософії як науки, теорії права (полісне законодавство), теорії етики, естетичної теорії, науки логіки та наукового природознавства. На ґрунті античного ідеалу досконалості сформувалася поетична творчість Гомера, Гесіода, Архілоха, Анакреонта, Сафо; драматургія Есхіла, Софокла, Еврипіда, Арістофана; архітектурні вміння Іктіна, Каллікрата; геній скульпторів Фідія, Праксителя, Скопаса; були сформульовані філософські системи Геракліта, Демокрита, Платона, Аристотеля.

3.2. Основні закономірності розвитку естетичної теорії

Аналізуючи історію античної естетики, О. Лосєв вважає єдиним її предметом видимий, даний слуху і відчуттям "чуттєвий космос" [11, с. 135]. "...Чуттєвий космос (з його землею і небом, з його підземним царством і морями, з його повітряною атмосферою, метеорологією й астрономією) був самодостатнім твором мистецтва та природи водночас; усюди він виступав як числова гармонія..." [11, с. 135]. Тобто бачення світу в давніх греків було естетично-художнім.

Перші естетичні уявлення греків витворювалися у межах міфологічної свідомості, що мала поетичний характер, і релігійної обрядовості з вираженим естетичним навантаженням. Вона охоплювала пісні, танці, декламації, музику, поезію. Мистецтва, що становилися на ґрунті обрядовості та з її потреб, мали синтетичний характер, оскільки поєднували поезію, музику, танець. Ф. Ніцше у праці "Народження трагедії, або еллінство і песимізм" поділяв давньогрецьке мистецтво на два типи: діонісійське та аполонівське [12]. В. Татаркевич увів поняття "експресивні" й "конструктивні" мистецтва, відповідно це: поезія, музика, танець (експресивні), архітектура, скульптура, живопис (конструктивні). Початково експресивні, об'єднані в певну цілісність, вони утворювали хорею (від слова "хор"), для означення цілісності виразу почуттів його учасників.

Розкинута система естетичних уявлень давніх греків з усією можливою повнотою вперше виразно зафіксована в епосі, насамперед в епічних поемах Гомера "Іліада" й "Одіссея". Виражений поетичний характер мають описи природи, космосу, людського життя, ремесел і практичних умінь, якостей людської індивідуальності. Картини природи постають радше вільним виявом поетичної фантазії, аніж міфологічним розумінням природи як одушевлених і хаотично діючих природних сил. Поезія Гомера відображає "пластичне" бачення природи — пластичну матеріальну "обробленість" світу. Визначаючи провідний принцип характеристики картин природи у Гомера, О. Лосєв зауважує: це принцип зображення, який робить картини природи "структурно-зоровими і пластично-вагомими, але все ж по-людськи зрозумілими, переконливими, а інколи й грандіозно драматичними, приголомшливими і водночас утихомирено спокійними і рівноважними" [11, с. 167]. Таке бачення природи має особливе значення тому, що воно естетичне, а не міфологічне. Отже, це сформований свідомістю людини в адекватно вираженій формі образ величі та життєвої сили природи, що постає пластично оформленою і довершеною у виявах. Поетичність бачення Гомера виявляється в порівняннях і чуттєво-досконалому поетичному "живопису" картин природи. Космос у його творах — космос естетичної, а не міфологічної свідомості. Характеристики героїв піднесено епічні. Герой — це людина обов'язково благородна: "божественна", "богоподібна", "славна", "яскрава".

У Гомера наявні образи богів — покровителів мистецтва. Це насамперед Аполлон — бог світової гармонії та художнього оформлення світу і життя, образи Афіни й Гефеста. Афіна — здійснена думка Зевса (вийшла з його голови) — покровителька і наставниця у мистецтві. Бог Гефест — божественний коваль, майстер роботи з металу, характеризується "знаменитим у мистецтві". У поезії Гомера відображено естетичне розуміння світу як доцільна його життєвість у виразних формах і внутрішній гармонійній урівноваженості.

Видатний епічний поет VII ст. до н. е. Гесіод прославляв не лише військові доблесті героїв, а й оспівував цінність праці. У добу архаїки складалася лірична поезія, відомими представниками якої були Анакреон, Архілох, Сапфо (Сафо), Піндар. Розвитку поезії сприяли конкурсні змагання поетів під час свят на честь богів. Вони визначали поширення поетичного способу мислення та вираження колективних почуттів і думок. Період VI ст. до н. е. — час становлення професійної архітектури з розробленням архітектурного модуля, в основу якого покладено принцип "золотого перерізу". Архітектура, зокрема культові споруди (храми), характерні гармонійною врівноваженістю частин і цілого, підтверджуючи, що принципи архітектурної забудови споріднені з принципами музичної гармонії. Скульптурний канон пропорцій людини, введений Поліклетом, засвідчив естетичну потребу відобразити пластичність фігури, виразну досконалість будови людського тіла. Пластичність постає загальною характеристикою всіх "конструктивних" видів мистецтва.

На ґрунті розвинутої художньо-образної системи світобачення, втіленої у різних видах мистецтва, виникла низка основних понять естетики: "краса" (kalon); "катарсис" — вираження почуттів через мистецтво; "мімесiс" — наслідування (початково — виявлення почуття в процесі виконання творів, згодом — відтворення дійсності мистецтвом), а також поняття "гармонія", "міра", "ритм". Склалось поняття "мистецтво", увібравши в себе предметність, що уособлює формуючі здібності людини.

Отже, естетично-формуюче ставлення античних греків до світу визначило домінування художності в усіх сферах діяльності, стосунків, відносин до природного та соціального світу, естетичне бачення людини як пластично довершеної, одухотвореної істоти.

3.3. Ідеї естетики античних натурфілософів

Початки становлення естетичної теорії Давньої Греції пов'язані з архаїчним періодом (VI ст. до н. е.). Це час формування античного логосу, що постає єдністю чуттєвого та розумного начал людської природи. Ф. Кессіді характеризує філософське пізнання як "засноване одночасно на почутті й розумі, на інтуїції та логіці — на просвітленому почутті й "чуттєвому" розумі" [8, с. 110]. Цілісне бачення світу як досконалого й одушевленого космосу — естетичне бачення — визначило також потребу пізнати закони його будови. Формуюча здатність свідомості розвивалася від чуттєво-образних до понятійних форм відображення явищ. Прагнення пізнання й опису цих законів знаменує початок розвитку натурфілософії. О. Лосєв, визначаючи філософію античності в своєрідності її рис, зауважує: "Вся антична філософія є в кінцевому підсумку ніщо інше, як естетика" [10, с. 184]. Найвидатніші представники античної натурфілософії — Піфагор (582 — початок V ст. до н. е.), Геракліт Ефеський (бл. 530—470 до н. е.), Емпедокл (бл. 490—430 до н. е.), Демокріт (бл. 460— 370 до н. е.) були засновниками античної естетики.

Піфагорійці (піфагорійський союз, заснований у VI ст. до н. е.) були відомими теоретиками мистецтва й естетики, зокрема музичної. До їхнього творчого доробку належить теорія числа як сутності речей. Пізнання світу вони пов'язували з пізнанням числових відношень. Гармонію піфагорійці вважали об'єктивною закономірністю, що визначає життєвість усіх явищ, у тому числі й мистецтва. їм належить ідея гармонії як єдності протилежностей (поняття "гармонія" простежується вже у творах Гомера й означає зв'язок, поєднання частин).

Піфагорійці розробили естетику музики, відкрили залежність висоти звуку та довжини струни, що звучить, виявили числові відношення, котрі утворюють гармонійність музики: октава — 1:2; кварта — 3:4; квінта — 2:3. Піфагорові належить обґрунтування теорії музичного виховання, що є основою морального, душевного та фізичного здоров'я. На думку античного філософа-неоплатоніка Ямвліха (бл. 245 — бл. 330), Піфагор "встановив якнайперше — виховання з допомогою музики, тих чи інших мелодій і ритмів, звідки походить лікування людських норовів і пристрастей та встановлюється гармонія душевних здібностей у тому вигляді, якими вони були спочатку" [6, с. 82].

Подальше розроблення поняття "гармонія" міститься у філософсько-естетичному вченні Геракліта Ефеського. Гармонію філософ розглядає як внутрішню єдність, узгодженість, урівноваженість протилежностей, що становлять ціле (космос або окремий предмет). Гармонія надає речам визначеності, сталості та міцності. "Те, що розходиться, — сходиться і з різних (тонів) утворюється прекрасна гармонія, і все виникає через боротьбу", — таку думку Геракліта підтверджує Аристотель. "Прихована гармонія сильніша за явну" (свідчення Іпполіта) [6, с. 84]. Водночас ця сталість відносна, адже гармонію щораз порушує боротьба протилежностей, унаслідок чого відбувається процес постійних змін — "панта рей" — все тече. За Гераклітом, не існує музичної гармонії без сполучення високих і низьких звуків. Немає добра без зла, прекрасного без потворного, здоров'я без хвороби [9, с. 74]. Гераклітові належить розроблення поняття логосу ("єдине, єдино мудре") — того, що забезпечує єдність усього розмаїття світу, і постає єдністю протилежностей. Ідеться про красу мислення стосовно світу, який є живим, рухливим цілим. У світобаченні Геракліта яскраво відображений той тип мислення, що був характерною рисою всього античного філософського мислення, — інтелектуальне споглядання. У ньому органічно переплітаються "художній образ із науковим поняттям, естетичне споглядання з філософським осягненням світу" [9, с. 97]. Логос, за Гераклітом, — це незмінний закон, міра речей, які змінюються; логос — незмінне відношення матеріального начала (вогонь) до своїх різноманітних станів. Пізніше Платон визначить цю незмінну сутність з допомогою поняття "ідея".

Подібно до піфагорійців, Геракліт визнає об'єктивну основу прекрасного, але вбачає її не у числових відношеннях, а в об'єктивних властивостях матеріальних речей, котрі постають модифікаціями вогню ("усе з вогню"). Йому належить також формулювання відносності прекрасного. Платон у "Гіппії Більшому" наводить таку думку філософа: "Найпрек рас ніша мавпа потворна порівняно з родом людей".