Розділ «Тема 3. АНТИЧНА ЕСТЕТИКА: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, ОСНОВНІ ІДЕЇ»

Важлива проблема в естетиці Платона — це проблема художності. Філософ трактує її значно ширше, ніж звичайно розуміють, пов'язуючи її не стільки з мистецтвом, яке він практично не відділяє від ремесла, скільки з дійсністю як такою. Осмислення цінності краси містить діалог "Бенкет", що постає гімном прекрасному — найвищій цінності світу. Прекрасне в усьому його розмаїтті є найрозумнішим уособленням буття. Філософ стверджує, що всі форми дійсності мають естетичне навантаження, стають виявами художності, оскільки в них відсвічує ідея краси. Основною характеристикою художньої дійсності, згідно з Платоном, є те, що вона — вічно живий організм, у кожному органі якого відображається його ціле, тобто втілюється всезагальна ідея життя.

Оскільки краса має надчуттєвий характер, то й осягається вона не почуттями, а розумом — умоглядним спогляданням ідей. У діалогах "Бенкет", "Федр", "Федон" описано стан філософського екстазу в процесі містичного осягнення прекрасного. Платон вибудовує щаблі сходження до пізнання ідеї краси, що постає як процес долучення до мудрості: від чуттєво сприйманих досконалих тіл, до поняття "краса тіл", а від нього — до ідеї краси. У діалозі "Тімей" красу людського тіла Платон вбачає наслідком поєднання гармонії тіла і душі [13, т. З, ч. 1, с. 535—536]. У системі упорядкованої краси космосу відводиться місце й мистецтву. Однак Платон не вважає його своєрідним видом втілення ідеї краси. Мистецтво у його філософії нічим не відрізняється від природи, а отже, і художня творчість нічим не різниться від виробництва матеріальних речей. Тобто, мистецтво розглядається як майстерність, володіння ремеслом. Щоправда, оскільки природа, ремесло і мистецтво постають тотожними, виникає питання щодо зв'язку ідеї та матерії в природі й у художній діяльності. Природа — єдність матеріального й ідеального (світової душі та світового розуму), відповідно, мистецтво — втілення ідеї у матерії формування, а отже, явище прекрасного. Красу мистецтва Платон розуміє у сенсі, близькому до сучасного абстракціонізму: він вважає красивими не форми, створені руками майстра-митця, а чисті кольори, запахи, звуки: все, в чому не помітні недоліки і де сприймання не пов'язано зі стражданням ("Філеб") [13, т. З, ч. 1, с. 65—66]. Таке розуміння мистецтва зумовлено ідеєю зв'язку духовного та матеріального в предметі формування. Чим менше матерії в предметі, тим він досконаліший. Основне призначення мистецтва він убачає в задоволенні, в грі: "Треба жити граючись" [13, т. З, ч. 2, с. 282—283]. Щоправда, в праці "Закони" він інакше уявляє завдання мистецтва: тут воно тісно пов'язане з мораллю, державною та суспільною доцільністю.

В естетиці Платона відображена і така типова для античної естетики проблема, як наслідування (mimesis). Однак у Платона вона отримує суто негативне забарвлення. У діях митця він вбачає суб'єктивізм, прагнення догодити кожному зображуваному, а тому творчість постає "підробкою". У X книзі "Держави" Платон загалом не знаходить місця митцям у державі, вбачаючи у їх діяльності лише наслідування божественного "першовзірця", тому "наслідування е якась забава, а не серйозна вправа". Звинувативши митців у суб'єктивізмі, Платон вважає за краще надавати перевагу розумному пізнанню, а не мистецтву. Однак його позиція стосовно мистецтва неоднозначна. Він припускає доцільність тих його видів, де предметом постає прекрасне. Зокрема, це стосується музичних мистецтв, у тому числі таких, котрі позитивно впливають на мораль людини, формуючи морально доброчесних громадян. Загалом перевага надається формуванню предметів (ремесло), а не творенню їх образів (мистецтво).

Відповідно до розуміння негативної ролі мистецтва у вихованні особи Платон критикує великих поетів Гомера та Гесіода, а також усіх ліриків і драматургів, які не завжди піднесено писали і говорили про богів, а отже, негативно впливали на благочестя громадян. Ідеальним у вихованні громадян, зокрема воїнів, Платон вважає поєднання гімнастики та музики: разом вони формують дух і тіло людини, а цінними — твори, де втілені ідеї вірності й справедливості громадян одне до одного у мирний і військовий час. Тут відображені соціальні ідеали філософа. В естетиці Платона вперше сформульована ідея єдності Істини, Добра та Краси, що постають розумною цілісністю буття. Тріаду — Істина, Добро, Краса — Платон обґрунтовує у "Федрі" та "Філебі".

Отже, у філософії Платона на основі поняття "ідея" сформульована й обґрунтована цілісна концепція естетичного, основою якого є прекрасне, що набуває всепроникного характеру і постає визначальною характеристикою космічного буття, предметного світу, людини та її діяльності.

3.6. Естетика Арістотеля

Творчість Арістотеля (384—322 до н. е.) належить до періоду пізньої класики. Він був систематизатором знань доби античності в галузі природознавства, гуманітарних знань, логіки, філософії, етики, естетики. Так, в естетиці Аристотель сформулював цілісну концепцію мистецтва і постав систематизатором естетичного знання. Якщо взяти за відлік початку естетики V ст. до н. е. (перехід від практичного досвіду до теоретичних досліджень), то, за В. Татаркевичем, епохою, що відкриває історію естетики, можна назвати час Аристотеля, що запропонував замість більш або менш довільних теоретичних досліджень струнку наукову дисципліну [14, с. 130]. До праць ученого з питань естетики належать: "Про поетів", "Гомерівське питання", "Про прекрасне", "Про музику", "Питання поетики". Вони відомі з античних бібліографічних джерел, хоча, на жаль, збереглася (і то лише частково) одна — "Поетика". Вона має величезне значення для теорії естетики, оскільки це найдавніший і ґрунтовний трактат із проблем естетики. Ідеї естетики містяться також у працях "Риторика", "Політика". Окремі зауваження з питань прекрасного простежуємо в працях "Фізика", "Метафізика", трактатах з етики, зокрема у "Нікомаховій етиці" й "Евдемовій етиці". Арістотель в естетичних побудовах використовував дві основні підстави. Теоретичним джерелом для нього слугували ідеї Платона: творче переосмислення ідей вчителя дало нове бачення низці основоположних ідей естетики: поняттю прекрасного, суті мистецтва, його місця в духовному досвіді. "Матеріалом" для формулювання ідей художньо-прекрасного, закономірностей творення мистецтва, становлення чуттєвої культури сприймання та переживання стало мистецтво класичного періоду (трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, скульптура Фідія та Поліклета, живопис Полігнота).

Подібно до Платона, Аристотель прагне філософськи "конструювати" кожну річ як певну індивідуальність — аж до всього світу як цілісності. Ідею єдності він формулює у "Метафізиці", беручи за основу єдності поняття "міра": "...Бути єдиним... означає — "бути цілим і неподільним", а в найточнішому вислові — "бути вихідною мірою для кожного виду..." [2, с. 254]. Річ є ціле, яке вище від кожної окремої частини і суми всіх частин. У вченні про єдине закладені основи "онтологічної естетики Аристотеля" [7, с. 194— 195]. Світ у Аристотеля постає естетично визначеним цілим, основою буття якого є краса. Найвищою красою філософ вважає Ум (грец. noys — розум, думка, дух) — певну вічну творчу сутність, цільову причину всього існуючого — "першодвигун", "бог" [2, с. 332]. Це актуальний нус, для якого мислення і мислиме збігаються. Відтак, діяльність розуму — це життя, а він є сама діяльність і діяльність його, якою вона є сама по собі. Тобто саме діяльний Ум і є прекрасне. Ум постає самодостатньою цінністю і водночас принципом цінності для всього існуючого. Усе існуюче прекрасне завдяки своїй причетності до Ума. Речі постають як визначеність, оформленість унаслідок єдності матерії та ідеї — форми, єдності внутрішнього змісту та зовнішньої сторони, що упорядковані й доцільно організовані. Кожна річ — єдність чотирьох принципів її будови: ідеї, матерії, причини, мети. Ідеальне та матеріальне утворюють смисловий зміст предмета і його чуттєво дане буття. Завдяки цьому речі постають предметом естетичного аналізу. Людський нус Арістотель бачить частковим і потенційним. У людини розум, мислення — не розсудкове, а інтуїтивне, божественне — вища цінність, джерело свідомості й самосвідомості та всіх творчо-формуючих умінь.

Арістотель у поглядах на прекрасне розуміє його як чисте буття в собі й для себе (розумність, що передбачає матерію як необхідну умову народження і здійснення краси в її цілісному чуттєвому виявленні). З поняттям "прекрасне" поєднане поняття "благе", разом утворюючи калокагатію (єдність доброго та прекрасного, етичного й естетичного). Цікаво, що поняття благого пов'язують переважно зі зовнішніми життєвими благами — владою, багатством, славою, а прекрасне — переважно з внутрішніми якостями людини (мужністю, справедливістю). "Хороший і прекрасний той, для кого все хороше — гарне, і його не псують такі речі, як, наприклад, багатство, влада", — пише Арістотель [1, т. 2, с. 9]. Доарістотелева традиція розуміла відношення прекрасного та благого навпаки: прекрасне вбачалося у зовнішніх виявах життєвості, а благо поставало внутрішньою якістю людини (моральні чесноти). Зрештою, в естетиці Арістотеля вони постають як взаємоперехід прекрасного та благого.

На основі ідеї розумної упорядкованості й визначеності речей природного світу {принцип буття речей, що стають реальністю завдяки виявленню формувальних умінь розуму) твориться ідея Арістотеля про мистецтво як наслідування (мімесіс). Філософ відповідно до традиції вживає античне поняття "" стосовно науки, мистецтва та ремесла, однак саме він розмежовує їх. Науку та мистецтво він відділяє від ремесла на тій підставі, що в їх основу покладається свідомий принцип і метод побудови, а ремесло вважає лише результатом наслідування та звички. Відмінності між наукою і мистецтвом філософ віднаходить у тому, що наука має справу зі сущим, а мистецтво — зі становленням. Мистецтво є виявом потенційного буття, "зарядженим" дійсністю, хоча і не е нею як такою. Визначення мистецтва засвідчує, що для Арістотеля воно постає не копіюванням дійсності, а втіленою в образах її ідеєю, яка відкриває буття в максимумі його можливої доцільності за вираженої її виразності. "...Завдання поета — говорити не про те, що насправді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче" [4, с. 54]. Історик і поет відрізняються один від одного, адже "перший говорить про події, які насправді відбувалися, а другий — про те, що могло б статися" [4, с. 54]. Мистецтво — не буттєва реальність, а ідеальна. Вона постає її ідеальним прообразом, виразною дією-становленням.

Уперше саме в працях Арістотеля визначено мистецтво як особливий вид духовної діяльності, що має само-цінне значення. У "Метафізиці" зазначено: "...Через мистецтво виникають ті речі, форма яких знаходиться в душі"

[2, с. 121]. У "Нікомаховій етиці" проаналізовано зв'язок у мистецтві чуттєвого (склад душі) та розумного начал: "Не існує ані такого мистецтва, яке не було б причетним судженню і мало такий склад душі, що передбачає творчість, ані подібного складу, який не був би мистецтвом (як майстерністю), оскільки мистецтво і склад душі, причетний істинному судженню і такий, що передбачає творчість, — це, очевидно, те саме. Будь-яке мистецтво має справу з виникненням, і бути майстерним — означає розуміти, як виникає дещо з речей, які можуть бути і не бути і чий початок у творці, а не в створюваному" [3, с. 176]. Тому твори мистецтва можуть бути і не бути, адже їх реальність постає як зумовлена складом душі, творчими уміннями та здатністю судження про якості речей і принципи їх побудови. Уміння митця, здібності та потреба творення постають для Арістотеля суттю поняття "мистецтво", тобто визначальними є духовні якості суб'єкта, від котрих залежить і результат — естетичні якості твору. Якщо немає вроджених здібностей, жодні технічні знання не можуть допомогти творити мистецтво, хоча практичним навичкам творчості філософ приділяє належну увагу.

Арістотелю належить класифікація видів мистецтва, відмінна від тієї, яку запропонували софісти, котрі поділяли мистецтва на корисні й ті, що слугують задоволенню. Дотримуючись погляду на природу як вияв єдності ідеї та матерії, котрі постають, зрештою, явищами прекрасного, Арістотель вводить нові підстави для класифікації мистецтв, а саме: відношення мистецтва до природи. Характер відношення — це наслідування (мімесіс), а особливості його визначають усе багатство мистецтва [4, с. 39]. Підставою класифікації видів стає визначення відмінного у наслідуванні за трьома ознаками: "чим, що і як наслідують". Ідеться, по-перше, про матерію формування образу — барви, звуки, ритми; по-друге — про предмет (ідею) формування: відображення форм природного світу, почуттів, характерів, дій [4, с. 39]; по-третє, формування відбувається засобами, що дають змогу реалізувати ідею: ритм, слово, мелодія (епічна, трагічна поезія, комедія, дифірамбічна поезія, кифарична та флейтова музика та ін.). Ці засоби постають причиною існування мистецтва, а водночас і його метою: матерія речі існує для того, щоб вказувати на її ідею. Питання про конкретні види мистецтва та їх особливості Арістотель розробив лише стосовно окремих видів: трагедії, комедії, поезії, музики. Річ у тому, що в той час видова диференціація мистецтв ще не усталилася, а загальні поняття про декотрі з них — не склалися. Наприклад, до "наслідувальних". Арістотель відносить епопею і трагедію, комедію та дифірамбічну поезію, музичні твори для флейт і кифар, щоразу перелічуючи їх, адже загальніші поняття "музика", "поезія" ще не виникли.

Наслідування, отже, — це не копіювання природи чи людських дій як таке, а творення символічного образу людських переживань специфічною — символічною мовою мистецтва. Згадаємо наведені нами думки філософа про суть художнього формування: це — творення речей, форма котрих знаходиться в душі, а не зовні, в природі як такій. Художня форма — наслідок творчих зусиль митця: розуму, почуттів, уяви, умінь. Одночасно це відображення всезагального — сутності речей у їх самодостатньому бутті, як воно відкривається розуму. Звідси величезна увага Аристотеля до засобів художнього формування для творення художньої цілісності — твору мистецтва. Яскравим свідченням такої уваги постає естетичний аналіз структури трагедії: фабули, дії, характерів дійових осіб, встановлення зв'язку між подіями, вплив трагедії на свідомість та почуття глядачів і низка інших супутніх проблем. Визначення Аристотелем трагедії відображає її зміст, структуру, засоби творення образності, своєрідність дії та естетичний вплив на глядача: "Трагедія є відтворення прикрашеною мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої та закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань" [4, с. 47]. Детальний аналіз змісту трагедії підтверджує, що вона — єдність "матерії" (структурні елементи, котрі утворюють її як внутрішнє ціле) й ідеї (дії людей, що утворюють події, тобто життя як рух, процес його творення, що постає у його ймовірно-можливому здійсненні). Закономірний характер існування художнього твору визначається внутрішньою логікою побудови (внутрішня форма). "Для прекрасного — і живої істоти, і всякої речі, що складається з будь-яких частин, — треба, щоб ці частини не лише були впорядковані, а й мали невипадково взяту величину" [4, с. 51], — пише Аристотель у "Поетиці". Саме ця думка яскраво відображає принцип побудови доцільної внутрішньо життєвої речі — твору мистецтва, матерія якого підпорядкована поняттю доцільного ("ейдос", або "образ"). Критерієм тут слугують узяті за модель предмети реального світу, що визначаються мірою, порядком розташування, врівноваженістю частин. Власне, тут поняття "наслідування" розкривається своїм сенсом: природа — це взірець доцільної життєвості, що постає наслідком формуючих потенцій Ума. За тими ж законами доцільності має відбуватися формування "речей" — предметності, в тому числі мистецтва, що постають як "природа", тобто мають форму і сутність (остання — це мета формування) [2, с. 112].

Важливою в естетиці Арістотеля є розглянута в зв'язку з теорією трагічного проблема катарсису (очищення). Це поняття філософ розкрив не повністю, воно радше має характер зауваження стосовно мети мистецтва. Нагадаємо фрагмент уже наведеного нами визначення трагедії: "Трагедія є... відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань" [4, с 47]. З-поміж численних міркувань з приводу такої думки переконливим видається пояснення О. Лосева, оперте на загальну теорію Ума в метафізиці Арістотеля. Автор називає його ноологічним (noys — ум і logos — наука, поняття, слово). Згідно з Арістотелем, усі душевні сили, "звільняючись від потоку становлення, в якому вони лише і можливі, перетворюються на деяке духовне осереддя — на ум" [7, с. 199]. Пережити очищення можна не осягненням логічних норм, а через заглиблення в події, їх власну логіку. Логіка очищення пов'язана з логікою життя: через переживання його, що постає як процес становлення, відбувається осмислення цього процесу. Причому небайдужість є не лише спонукою до пізнання, а й відкриває логіку руху почуттів, що розгортаються навколо предмета небайдужості та дають розуму "матеріал" для логічних побудов. У процесі осмислення відкривається невідповідність між намірами героїв і реальністю їх долі, зумовленої діяльністю героя. Тому основою трагедії Арістотель вважає не характери (суб'єктивний чинник), а дії та їх перебіг (фабула). "Мета трагедії — дії людей, а не їх властивості... дії і фабула — ось мета трагедії, а мета — найважливіша від усього" [4, с. 48—49]. Очищення пов'язане зі страхом та стражданням і постає необхідним моментом їх завершення. Завдяки здатності співпереживання особа підноситься до осягнення трагізму буття, знання якого герой здобуває в процесі "апробації" життя, — в діяльності, що відкриває життя як становлення через трагічні суперечності. В. Татаркевич зауважує також "медичний" аспект поняття "очищення" в Арістотеля [14, с. 144]. До катарсичних мистецтв Арістотель відносив поезію, музику, танець, трагедію.

3.7. Естетика доби еллінізму

Поняття "елліністична естетика" відображає розвиток естетики впродовж тривалого історичного періоду: від ІІ ст. до н. е. до III ст. н. е. Це доба, що синтезує дві культури: грецьку — останніх століть старої ери (культуру еллінів: назва походить від самоназви давніх греків) і римську. Згадане поняття відображає вплив давньогрецької естетики та культури загалом на увесь регіон Середземномор'я. Це доцільно розмежувати тому, що римська культура зазнала великого впливу грецької і внесла мало оригінального в історію естетики.

Початий еллінської культури пов'язані з постаттю Александра Македонського, завоювання якого спричинили втрату Давньою Грецією політичної незалежності, але сприяли поширенню грецької культури у завойовованих ним землях. Особливе значення у поширенні еллінської культури мало загарбання Греції Римом (146 р. до н. е.). Він фізично переміг греків, однак був переможений їх культурою: "полонена Греція перемогла некультурного переможця" (Горацій).

У добу еллінізму змінилось уявлення про цінності культури, зокрема філософії й естетики. Центром філософських пошуків, відсунувши на другий план питання пізнання законів буття, стали проблеми віднайдення засобів для облаштування життя та здобуття благополуччя, що вважалося умовою щастя. Естетика також зосереджена не на питаннях сутності краси та проблемах мистецтва, а на з'ясуванні практичної корисності мистецтва для творення життєвого добробуту. В добу еллінізму склалася низка філософських шкіл, котрі розробляли окремі аспекти естетичної теорії. Основні з них — епікурейська, стоїчна, скептична школи, що розвивалися поряд з Академією Платона та Перитатетичною школою Арістотеля. Естетичні пошуки новоутворених шкіл зосереджувались як питаннях щастя та шляхів його досягнення. Відтак їх орієнтації визначалися як гедоністична, моралістична та скептична. Епікурейська школа, що розвивала ідею насолоди життям (гедонізм), взяла за основу сенсуалістичну філософію; стоїчна дотримувалась позицій моралізму; скептична школа заперечувала можливість віднайдення істини у судженнях про цінності й можливість розв'язання проблем, котрі хвилюють людей. Згодом виникла ще еклектична школа, що прагнула синтезувати ідеї названих шкіл. Усі вони існували впродовж багатьох століть.

Естетика (та філософія) еллінізму поділялася на два періоди розвитку: ранній еллінізм і пізній. У період раннього еллінізму естетика розвивалася в межах уже названих філософських шкіл — епікурейської, стоїчної, скептичної. Засновник епікурейської школи — Епікур (342/341—271/270 до н. е.), автор праць "Про музику", "Про риторику". Найвідоміші її представники — Метродор (III ст. до и. е.), Горацій (І ст. до н. е.) — автор відомої "Поетики"; Філодем (І ст. до в. е.) і Лукрецій (95—35 до н. е.). Останній є автором філософської поеми "Про природу речей". Основу їх філософських засад становить ідея самозаглиблення та захисту людської суб'єктивності, духовного світу людини. Ідеї "суб'єктивного самозадоволення" ґрунтувалися на чуттєвих переживаннях, що визнавалися природними, а тому — цілком розумними й естетично сприйнятними. Естетичним кредо звучить думка епікурейців про цінність задоволення: "Ми стверджуємо, що задоволення є початок і кінець блаженного життя. Ми знаємо, що воно є перше і природне благо" [в, с. 152]. Благом можуть бути різноманітні речі, у тому числі фізіологічні задоволення ("насолода черева"). Скажімо, одна думка звучить так: "Початок і корінь усякого блага є задоволення черева, тому до цього задоволення зводиться все мудре і прекрасне" [в, с. 152]. Не заперечуються, однак, і духовні задоволення від сприймання мистецтва — слухання музики та споглядання прекрасних творів мистецтва. У задоволеннях епікурейці дотримувались ідеї міри і не визнавали благом те, що порушує її, тобто те, що суперечить законам природи, а в розумінні задоволень як блага — естетичних позицій блаженної рівноваги та співмірності й гармонії. Лукрецій, наприклад, зазначав: у задоволеннях (надмірних), з самої їх глибини, випливає гіркота, породжена усвідомлення даремності власного життя, зануреного в болото бездіяльності.