Розділ «Тема 3. АНТИЧНА ЕСТЕТИКА: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, ОСНОВНІ ІДЕЇ»

Естетичними елементами просякнуто натурфілософське вчення Емпедокла. Він приділив основну увагу розробленню проблеми діалектичного зв'язку протилежностей у гармонійно облаштованому космосі. Гармонія (поєднання), на його погляд, — це зв'язок елементів, що утворюють увесь космічний світ, а розвиток природи пояснює боротьбою двох протилежних сил: Ворожнечі й Любові. Мистецтво філософ характеризує як наслідування природи. "...Люди, що глибоким умом ґрунтовно вивчили мистецтво, — беруть різноколірні фарби і, змішавши їх у відповідний спосіб — одних більше, інших менше, створюють з них подібні до усіх предметів зображення..." [6, с. 85]. О. Лосєв, характеризуючи естетику Емпедокла, зауважує, що вона "різниться від гераклітівської не лише диференціацією, внесеною у суцільне субстанційне становлення, а й органічно життєвою гармонією (або дисгармонією) цієї диференціації" [7, с. 169].

Особливе значення в становленні естетичних уявлень про гармонійну цілісність світу мала філософія Демокріта. Йому належить низка трактатів з естетики: "Про ритми і гармонію", "Про поезію", "Про красу слів", "Про добре і погане звучання звуків", "Про Гомера", "Про спів". Філософ досліджував також естетичні ідеї образотворчого мистецтва. Саме Демокріта пізніші грецькі філософи вважали засновником естетики. Він досліджував проблеми зв'язку мистецтва та природи, виникнення мистецтва і його вплив на почуття людини, поняття естетичної міри та її вияви у мистецтві, розрізнення чуттєвого й логічного пізнання.

Мистецтво Демокріт трактує як наслідування природі. Це новий аспект розуміння наслідування, порівняно з раннім, що пов'язувало його з наслідуванням акторської гри у танці чи музиці. Наслідування природі філософ вбачає у запозиченні від природних видів умінь будувати житло, ткати одяг... Здатність людей створювати красиві мистецькі твори філософ також вважав даром природи (проблема таланту, яка згодом набуде значення однієї з провідних в естетиці). Він увів поняття творчого "натхнення", порівнюючи його зі своєрідним безумством. "...Без безумства не може бути жодного великого поета" [6, с. 87]. Інтерес Демокріта до проблеми творчого натхнення підтверджують численні свідоцтва (Цицерон, Горацій, Климент Александрійський). Демокріту належить розроблення ідеї цінності сприймання та переживання творів мистецтва, тобто ідея самоцінності художніх феноменів для суб'єкта естетичного відношення: "Споглядання прекрасних творів народжує великі радощі". У його працях чільне місце посідає поняття міра, що розглядається основою гармонійної життєвості кожного явища, у тому числі й мистецтва. "Якщо порушена відповідна міра, то найприємніше може стати найнеприємнішим".

Демокріт, як і його попередники (Піфагор, Емпедокл), розмежовує чуттєве та логічне пізнання. Цінність його — не у протиставленні цих форм, а у виділенні однієї та іншої форм. Демокріт розглядає істинний і "темний" вид пізнання і відносить до останнього зір, слух, смак, нюх, дотик, — тобто органи чуттєвого сприйняття, що народжують образи. Ці образи "приходять ззовні" (наслідок відображення) і "становлять копії тіла (з якого вони виходять)" [15, с. 42]. Тут має місце розмежування логічного та чуттєвого пізнання і розкриття різних типів образу: логічного й чуттєвого. О. Лосєв розглядає чуттєве та логічне як єдність протилежного, необхідний момент діалектики атомістів. "...Єдність протилежностей розуму і чуттєвого сприймання... є корінним принципом усякої естетики" [10, с. 458]. Демокріту належить також розроблення окремих аспектів естетики у вузькому смислі: питання походження мистецтва і мови, роль мистецтва в естетичному вихованні, вчення про кольори (кольорознавство) та ін.

Давньогрецькі натурфілософи обґрунтували закономірності буття природного світу, визначивши їх принципи заснованими на засадах естетичного. Це розумно упорядкований світ на основі гармонії, міри, порядку, врівноваженості частин. Він перебуває у вічному русі, що постає як єдність і боротьба протилежностей, а тому є іманентною життєвістю.

3.4. Естетика софістів і Сократа

Грецькі софісти (Протагор, Горгій, Продик, Фразимах, Гіппій, Антифонт) — філософи V ст. до н. е. — засновники нового напряму в естетичному освоєнні світу: суб'єктивно-антропологічного. На противагу об'єктивному космологізму натурфілософів софісти навчали: у природі немає жодного порядку і жодних законів. Відійшовши від питань космології, софісти зосереджували увагу на питаннях мистецтва. їм належить виокремлення мистецтва в особливу сферу духовного досвіду, по-перше, завдяки тому, що вони відокремили художню діяльність від усіх інших її видів на підставі не випадковості творення. Лише той витвір людських рук, який є наслідком свідомого задуму та виконання, згідно зі загальними принципами, покладеними в основу такого виду діяльності, є мистецтвом. По-друге, мистецтво було протиставлене природі на тій підставі, що у природі панує випадок, а мистецтво є наслідком свідомого вибору. Уривки творів, які дійшли до нашого часу, засвідчують інтерес софістів до проблеми суб'єктивних відчуттів. Останнє зумовлене зосередженням уваги на проблемах суб'єкта й особливостях суб'єктивного сприймання явищ. На відміну від космологізму натурфілософів, котрі вважали прекрасне основою та сутнісною ознакою буття космічного світу, софісти розглядають красу як суто суб'єктивне поняття. Софістам належить визначення прекрасного: "Прекрасне є те, що приємне для зору і слуху". В цьому визначенні наявний релятивізм (відносність) розуміння краси. Важливість їх позиції для естетичної теорії полягає в тому, що вперше був відкритий феномен суб'єктивного переживання естетичних цінностей. Вони визнавали великий вплив краси на людські почуття. Не менш актуальним було віднайдення суб'єктивної міри краси. Софісти розглядали її як онтологічну характеристику речі, якості котрої відповідають своєму призначенню.

Принцип естетичної відповідності утверджував: кожна прекрасна річ має власну форму, по-своєму прекрасна. Глибоке розв'язання така проблема отримала згодом в естетиці Сократа.

Важливе значення в ученні софістів про мистецтво мало виокремлення двох його типів за призначенням, а відтак і за особливостями впливу на суб'єкта сприймання. Це мистецтва корисні й ті, що дають задоволення. Так, згідно зі софістом Алкідамом, статуї дають задоволення, але не приносять користі. Ритор Горгій у праці "Захист Єлени" розкрив естетику слова, обґрунтував його вплив на людську душу, аналізуючи мистецтво трагедії, комедії та красномовства. "Художники, — писав Горгій, — чарують око, з багатьох кольорів і тіл утворюючи одне тіло, один образ" [14, с. 90]. Ця позиція в теоретичному сенсі цікава тим, що окреслює проблему специфіки естетичного переживання, хоча і не дає її розв'язання.

Естетика Сократа, як і його філософія загалом, дійшла до нас у цитуваннях та спогадах його сучасників, зокрема у працях його видатного учня Платона. Сократ (469—399) розвивав учення в усній формі, творячи його у вигляді запитань і відповідей. Тим самим він започаткував діалектичний метод побудови думки, в тому числі й у галузі естетики. Розробляючи переважно проблеми етики, Сократ упровадив естетичні критерії оцінки людини за об'єктивними її якостями — людськими чеснотами. Чесноти ж визначаються знанням людей про те, що таке доброчесність, а отже, і діють на основі цих знань. Він вважав найголовнішими чеснотами людини поміркованість, хоробрість, справедливість, на знання котрих можуть претендувати лише "гідні люди", поєднуючи в собі добро та красу ("калос агатос"). Отже, моральне осягається естетичним критерієм. У спогадах Ксенофонта про Сократа міститься, зокрема, таке висловлювання філософа: "А ти думаєш... що хороше — одне, а прекрасне — інше. Хіба ти не знаєш, що все стосовно одного і того самого прекрасне і хороше? Так, насамперед про духовні чесноти не можна сказати, що вони стосовно одних предметів — дещо хороше, а стосовно інших — дещо прекрасне; потім, люди називаються і прекрасними, і хорошими в одному і тому ж сенсі стосовно одних і тих самих предметів..." [6, с. 89]. В основу теорії прекрасного Сократ поклав принцип доцільного: прекрасне те, що розумне, має смисл. Цю думку не варто, однак, сприймати вузько-раціоналістично. Сократ акцентує на двох моментах прекрасного. Перший споріднює його з попередньою філософською традицією — це думка про внутрішню доцільність предмета, явища, тобто його життєвості, виразність якої і є об'єктивною підставою краси. Другий момент пов'язаний з розумним осягненням сутності явища, що постає для сприймання як прекрасний. Тобто йдеться про культуру мислення стосовно предмета відповідно до логічних принципів його доцільності.

Сократ уперше вирізняє загальне поняття "прекрасне", що постає як характеристика низки явищ: прекрасна предметність, прекрасна думка, прекрасне людське тіло і под. Він розкриває діалектику об'єктивного та суб'єктивного в понятті "прекрасне": краса може бути фактом свідомості й одночасно фактом матеріального світу. "...Краса у Сократа не просто різниться від прекрасних речей, вона є їх принцип (arche), їх основна думка (hypothesis), їх індуктивно визначений смисл (logos), їх смислова "спільність" (to саtholoy)", — зазначає О. Лосев [7, с. 176].

Важливою складовою естетики Сократа є обґрунтування принципу ідеалізації в мистецтві. У бесідах живописця Паррасія та скульптора Клітона Сократом розкривається поняття узагальнення в художньому образі та віднайдення найсуттєвіших рис зображеного. "Малюючи гарні людські образи, ви берете у різних людей і сполучаєте разом найкрасивіші риси і в такий спосіб досягаєте того, що все тіло здається красивим", — каже Сократ художнику. Особлива ж увага приділена переданню духовних якостей людини у мистецтві: "...Скульптор має виражати у своїх творах стан душі", — зауважує він Клітону [6, с. 90—91].

Естетика Сократа започаткувала естетичні ідеї класичного періоду античної Греції — естетику Платона й Арістотеля.

3.5. Естетика Платона

Творчість Платона (427—347 до н. е.) відкриває нову епоху в історії античної естетики та філософії загалом — період високої класики. Основні праці філософа, що містять виклад теорії естетичного — "Іон", "Гіппій Більший", "Банкет", "Федон", "Федр", "Філеб", "Софіст", "Держава", "Республіка". Естетичні проблеми тісно пов'язані у філософії Платона з проблемами метафізики й етики. Саме в його філософії естетичні поняття були введені в систему понять філософії, а головним поняттям естетики постало прекрасне. У трактаті "Гіппій Більший" (перший період творчості) Платон розглядає багато вимірність поняття "прекрасне". Діалог зосереджений на з'ясуванні цього поняття на основі зіставлення двох протилежних позицій: Сократа і софіста Гіппія. Діалог розгортає величезне багатство чуттєвих виявів краси, які, по суті, вкладаються у два визначення: прекрасне — доречне; прекрасне — задоволення, отримане через зір і слух. Жодного з цих визначень Платон не приймає. По-перше, доречне може бути засобом для блага, але власне благом може і не бути, а прекрасне — завжди благо. По-друге, поміж прекрасних форм і тіл є такі, котрі ми цінуємо тому, що вони доречні, а є такі, які цінуємо заради них самих. Платон відкинув суб'єктивістські погляди софістів на красу, адже вони тлумачили прекрасне як таке, що "приємне на зір і слух". Він перший розрізнив істинну й удавану красу.

Поняття "прекрасне" у метафізиці Платона невіддільне від вчення про ідеї. Він почав розробляти поняття "ідея" з другого періоду творчості й продовжував до кінця життя ("Банкет", "Федр", "Федон" та ін.). "Ідея" постає в естетиці Платона вічною умоосяжною сутністю, взірцем, принципом породження, конструювання речей. Світ ідей — це надособовий світ, він втілює закони, за котрими здійснюється світове космічне життя. Ідеї — ідеальні сутності, позбавлені тілесності. Вони є об'єктивною реальністю, яка перебуває поза конкретними речами та явищами. Ідея краси, що входить у цей ідеальний світ і виражає сутність прекрасного як такого, є взірцем, принципом творення прекрасних, чуттєво сприйманих речей. Звідси — прекрасним постає все те, в чому наявна ідея краси.

Найдосконалішим втіленням ідеї прекрасного Платон вважає умоосяжний космос. Космос постає облаштованим, естетично завершеним цілісним, тобто ідеєю. Згідно з Платоном, космос — максимальне здійснення ідеальних принципів буття. О. Лосев зауважує: у Платона "формалізованому космосу повертається його "антропоморфність", тобто "свідомість", "душа"; космос знову стає особистісно-соціальним буттям, тобто міфом... Отже, його початки, його рушійні сили, його субстанційні форми тепер уже — не стихії, не числа і не форми, а боги, причому боги в аспекті логічно вибудованих смислових моделей і структур" [7, с. 179]. Платон розуміє космос як втілення максимально ідеального начала — божественних, діалектично сконструйованих ідей у максимально реальному (чуттєво даній матерії). Ідея та матерія постають як начала (архе); хоча матерія — нижча сходинка буття, обидві вони необхідні для творення світу. Матерія — це те, в чому виникає чуттєва подоба умо-осяжного взірця [13, т. 3, ч. 1, с. 25]. Отже, космос постає найдосконалішим мистецьким витвором.

Платон не заперечує краси в явищах реального світу, розглядаючи її підстави на ґрунті поняття "ідея". У речах реального світу ідея є субстанцією речі, тобто її внутрішньою визначальною силою. Стосовно природного світу та людської творчої діяльності, реальним втіленням ідеї є чуттєво дані речі. Ідея здійснює і втілює себе у власному, також ідеальному тілі. Це специфічно здійснена доцільність, у "тілі" якої поєднані особливе й загальне.

Ідея краси має в естетиці Платона все-проникний характер. Вона виявляє себе красою в природі, душі, суспільстві. Усі людські творіння — наслідування космічного буття, а відтак і здійснених у ньому вічних ідей, хоча вони постають лише їх слабкими копіями. Без ідеї неможливе буття, неможлива визначеність речей, їх у собі виражена само-цінна життєвість, їх "душа" (в "Тімеї" — картина вічно сущого умоосяжного космосу доповнюється фігурою ума-деміурга, що поєднує обидва світи з допомогою "світової душі"). По суті, Платон прагне відповісти на запитання натурфілософів, котрі вважали космос упорядкованим цілим, розумним і визначеним у своїй життєвості.

Модифікаціями естетичного принципу в Платона є різновиди виявлення прекрасного, зокрема такі онтологічні категорії, як "число", "міра", "ритм", "гармонія". Число постає в естетиці Платона як те, що собою створює речі й визначає їх упорядкованість, воно дещо зовнішнє в речах і водночас — єдність внутрішнього та зовнішнього, сила, яка породжує все нові форми. За такого тлумачення ролі числа, буття, згідно з Платоном, є ніщо інше, як буття естетичне. Поняття "гармонія" (harmonia) — єдність протилежностей — це наявність цілого та поєднання в ньому елементів, що утворюють його структурну цілісність. Гармонія постає у Платона і сутнісною ознакою речей (їх оформленість, визначеність), і духовним явищем (певна "однодумність" з цілим). Поняття міра (metron) — одне з визначальних в античній естетиці — Платон також розглядає в двох аспектах. Перший — об'єктивний принцип буття естетичного предмета. У діалозі "Філеб" висунута ідея міри як діалектичного синтезу межі та безмежного. Другий аспект — суб'єктивний принцип міри, пов'язаний з оцінкою доцільності предмета відповідно до його призначення або відповідно до його сутності: чи відповідають мірки цього предмета його сутності, тобто, чи відповідає предмет ідеї краси. Наявність такого критерію виміру Платон вважав підставою існування мистецтва. Естетичний принцип ритму (rhythmos) також постає в естетиці Платона у двох вимірах. Перший — онтологічний: ритм він розглядає як порядок руху, що є всезагальним принципом. Він осягає ритми людського життя, суспільного й індивідуального, закони мистецтва, зрештою, є законом руху космосу. Другий аспект дії принципу ритму пов'язаний з психічними процесами людського життя [13, т. 2, с. 189]. Філософ розглядає різні типи реагування людей на явища: буйну вакхічну природу ритміки та врівноважену, обстоюючи ідею помірних і розмірених переживань. Платон наголошує на важливості істинного вживання ритмів і гармонії як умови виховання моральності й людського благородства загалом.