Розділ «Тема 14. ВИДОВЕ БАГАТСТВО МИСТЕЦТВА»

14.1. Види мистецтва як система

У процесі історичного розвитку людства мистецтво сформувалося і визначилося як системний утвір з властивим йому особливим способом буття: у цілісних чуттєво сприйманих естетично досконалих художніх образах. Сукупність видів мистецтва утворює якісно визначену систему, що вкладає людську небайдужість у виразні художні форми. Об'єктивна необхідність закріплення досвіду естетичного відношення зумовлена усвідомленням його цінності для живлення людського духу. Досконалість відношення, що втілена в художньо довершених формах мистецтва, засвідчує духовність зв'язків людства зі світом. Потреба утримувати їх — умова живлення розуму і почуттів образом досконалості. Зміст творів мистецтва, їх художня якість та спосіб функціонування мають вирішальне значення для гармонізації духовних структур суб'єкта досвіду. Це досвід оціннопереживаючого і ціннісно-осмислюючого ставлення до світу.

Об'єктивна цінність художнього досвіду переконливо свідчить про себе хоча б тим, що нині на планеті немає жодного народу, який не мав би бодай початків художності. В історичному поступі людства мистецтво тривалий час було провідним способом закріплення як практичних знань та умінь, так і засобом утримання у свідомості спільнот предметів всезагальної небайдужості. їх переконлива у собі ідеальна життєвість постає організуючою силою людського духу, формуючи його досвід як естетичний. Інакше кажучи, це творення суспільності, причому саме у формах вільного і творчого відношення до естетично досконалих творів мистецтва в їх видовому багатстві. Інакше кажучи, мистецтво як система видів є синтезуючим чинником духовного досвіду в його самоцінності. Вкладаючи його в цілісні форми, мистецтво утримує образ світу як цілісність, як органічну єдність його зв'язків у розмаїтті виявів. Багатство видів, що створюється в поступі історії, засвідчено безліч шляхів і засобів опанування відносинами у формах досконалості.

Названі загальні засади творення естетичного досвіду та його функціонування зумовлені універсальністю художньої мови мистецтва. Вона звернена д цілісної людської особистості, що є єдністю здатності сприймати, осмисли вати та переживати ідеальні художні феномени. У цьому якісна відмінності мистецтва від усіх інших форм досвіду, зокрема від специфічно-етнічної образності міфологічної свідомості, з одного боку, та від відчуженої в сфер; умовної знаковості образної мови науки. Не менш важливо і те, що зміст досвіду, який уособлює образна система мистецтв, — це універсальний досвід з огляду співвіднесеності його з формами буття світу та самоцінної життєвості з властивою їй повнотою, що усвідомлюється як мета, а не засіб, на відміну від практично-формуючого та науково-пізнавального відношення. Причому метою художнього формування постає навіть не пізнання явищ об'єктивного світу, а образ людського ставлення до них, тобто прояснення причин небайдужості до предмета через творення виразної його життєвості в образній мові мистецтва. Більш того, саме завдяки формуванню образу предмета небайдужості здобуває образ людське почуття, що втілилося ("матеріалізувалося") у предметі небайдужості. Завдяки визначеності образу, який здобувають у художній мові мистецтва предмети небайдужості, набуває визначеності також почуття, постаючи спільним здобутком людства (етносів, народів, націй).

Мистецтво реально існує як система видів. Зростання в поступі історії багатства відносин зі світом народжує багатство способів закріплення його мовою мистецтва. Образ, якого набуває предмет небайдужості, залежить від своєрідності його життєвості та можливості вкластися у певний матеріал формування, щоб найбільш активно впливати на свідомість своєю виразною ідеальною (у межах твору мистецтва) життєвістю. Поняття "вид мистецтва" означує своєрідність засобів надання ідеального життя предметам небайдужості в мові конкретного мистецтва. Той або інший спосіб творення та функціонування твору як художнього цілого об'єктивно зумовлений розумінням доцільної у собі життєвості предметів небайдужості, якими вони постають у свідомості творців та "споживачів" мистецтва.

Види склалися в історії художнього розвитку як засіб, джерело й умова творення особливої сфери духовного досвіду: він закріплює здатність надавати визначеності об'єктам небайдужості, вкладаючи їх у форми цілісної життєвості у чуттєво сприйманих образах. У такий спосіб створюються духовні феномени, здатні організувати собою свідомість для піднесення над буденністю існування, для виведення її поза межі необхідності, що занурює в поодиноке і випадкове буття. Постаючи системою видів, мистецтво підносить дух у сферу досконалого ідеального буття — створює простір свободи. У цьому його вища цінність, транс культурна місія. Але робити це воно здатне за умови, що пронизує собою атмосферу життя.

Багатство досвіду сприймання та переживання явищ дійсності у наданих їм досконалих художніх формах е незамінним джерелом творення всезагальності змісту духовного досвіду. Небайдужість відношення об'єктивно зумовлює потребу формування все нових художніх феноменів, що розгортають і урізноманітнюють його образ, відповідно впливаючи на духовні структури, поглиблюючи здатність сприймання та переживання краси. Саме у цій потребі приховані джерела видового багатства мистецтва. Воно осягає простір, час, дію, предметні форми, людські стосунки, світ людських почуттів тощо.

14.2. Принципи класифікації мистецтва

Нагадаємо, що перші спроби класифікації належать до часів грецької античності, де мистецтва поділялися на "мусичні" та "техне". Історично цей феномен цінний тим, що відображає усвідомлення художньої творчості як особливого типу духовного досвіду. Характерно, що останній був настільки важливим для формування світу людської особистості, що музичні, поетичні змагання, театральні вистави усвідомлювались як загальногромадянська справа. Відвідування театру вважалося за доби архаїки громадським обов'язком вільних людей (громадян), а з-поміж витрат з державної скарбниці для малозабезпечених була стаття "на театр". Естетичне осмислення видової специфіки актуалізується вже з часів Піфагора (естетика музики) і присутнє у працях Геракліта, Демокріта, Платона. Арістотель досліджує естетичні особливості театру, драматургії, поетичного слова, танцю та музики. Цікаві його міркування щодо відмінності ритму і метра, що є специфічними для музики, але водночас за їхніми законами вибудовується будь-який художній твір: "Метр має характер механічної роздільності, тоді як ритм виявляє життєву і внутрішньо пульсуючу природу художнього твору" [15, с. 33].

Розпорошення цілісності духу в епоху пізньої античності зумовлює зосередження інтересу на окремих видах мистецтва залежно від потреб часу. Тенденції використання мистецтва для певних поза художніх потреб запозичили з пізньої античності середні віки. Християнське середньовіччя, виходячи з усвідомлення впливу музики на психічні структури особистості, ставить її поряд з мистецтвом слова і розробляє естетичну теорію музики (Августин, Боецій). У візантійському середньовіччі провідним мистецтвом уважається живопис (Іоанн Дамаскін, Федір Студит). І в наступні епохи естетична теорія осмислювала своєрідність окремих видів мистецтва залежно від особливостей їх художньої мови, предмета зображення та духовних потреб суспільства.

Першу класифікацію мистецтв як системи, що підпорядкована об'єктивним законам життєвості, зумовленим предметом зображення, матеріалом та засобами творення образу і, зрештою, способами його сприймання відповідно до специфіки образної мови (залежно від дії художньої мови на духовні структури суб'єкта), дає І. Кант ("Критика здатності судження"). Філософ пише: "Наявні лише три види вишуканих мистецтв: словесне, зображальне і мистецтво вишуканої гри відчуттів" [13, с. 1184]. У наведеній класифікації І. Кані у свою чергу, виділяє такі види: до словесних мистецтв належать красномовність і поезія; до зображальних мистецтв — пластика та живопис; до мистецтва вишуканої гри відчуттів — художня гра відчуттів слуху (музика) і від чуттів зору (мистецтво фарб). Далі, всередині другого виду, пластика як ви, поділяється на скульптуру й архітектуру.

Об'єктивною підставою для наведеної класифікації І. Кант вважає особливості вираження естетичних ідей. Так, щодо зображальних мистецтв, або інакше, мистецтв, що виражають ідеї у чуттєвому спогляданні, відмінності між пластикою і живописом полягає у тому, що перше — це мистецтво "чуттєвої істини", а друге — мистецтво "чуттєвої подоби". Основою для обох слугує естетична ідея (архетип, прообраз) [13, с. 1185].

Ґрунтовну характеристику видів мистецтва як системи наводить Ф. Шеллінг ("Філософія мистецтва"), обираючи підставою класифікації відмінності взаємодії реального та ідеального у художньому образі. На таких засадах класифікуються живопис, музика, поезія, архітектура. "Реальний ряд" мистецтв у Ф. Шеллінга уособлюють образотворчі мистецтва (музика, живопис, пластика); до "ідеального ряду" віднесені словесні мистецтва (лірична, епічна, драматична поезія).

Філософ детально аналізує символічну природу мистецтва як органічного поєднання всезагального й особливого, на відміну від однобічності схематизму та алегорії, що виникли з руйнуванням цілісності досвіду, уособленого в міфології та мистецтві. У класифікації, запропонованій Ф. Шеллінгом, особливо цікаві внутрішні зв'язки мистецтв, оскільки філософ знаходить всезагальні духовні підстави для них, зумовлені специфікою взаємодії ідеального і реального у контексті конкретних типів духовного досвіду епох. Скажімо, аналізуючи архітектуру грецької античності, філософ показує зв'язок її форм з музичними формами. "Архітектура, позаяк вона є музикою пластики, містить у собі, подібно до музики, ритмічну, гармонійну і мелодійну складову" [27, с. 295]. Відповідно, вияви архітектурного ритму філософ слушно вбачає в періодичному поділі однорідного, а саме, у таких елементах: зменшенні й поступовому стоншенні колон догори і донизу, в розмірі відстаней між колонами, а в дорійському ордері, передусім, у сполученні обломів, що утворюють карниз, числом тригліфів в одному інтервалі між колонами тощо. І далі: "Три ордери колон (дорійський, іонійський, коринфський. — В. M.), у свою чергу, співвіднесені між собою як ритм, гармонія і мелодія, або, інакше кажучи, вони побудовані або головним чином на ритмічній, або на гармонійній, або, нарешті, на мелодійній основі" [27, с. 296]. Так само барельєф ("живопис у пластиці") розглядається в єдності з іншими мистецтвами, зокрема архітектурою. Ідеї Ф. Шеллінга щодо підстав класифікації мистецтва певним чином впливали на естетику Г. Гегеля, що поділив мистецтва на символічну, класичну та романтичну художні форми.

Г. Гегель, прагнучи класифікувати мистецтва, наголошує, що справжній поділ має спиратися на природу художнього твору, яка розгортає цілісність нюансів у ньому. Підставою для класифікації філософ убачає чуттєву природу мистецтва, а отже, необхідність урахування сприймання почуттями художніх об'єктів. Почуття ці різні, але "теоретичними почуттями", здатними сприймати художні феномени, є зір та слух. Нагадаємо, що саме Г. Гегель уперше вирізнив названі засоби сприймання, охарактеризувавши їх як "теоретичні почуття" і як підставу для класифікації мистецтв [8, т. З, с. 15].

Характеризуючи специфіку зорового та слухового сприймання образності, філософ зазначає, що це ідеальні, духовні процеси творення життєвості образу. В звуках музики "вухо сприймає теоретично, подібно до того, як око сприймає форму чи колір, змушуючи внутрішній зміст предметів ставати нашим внутрішнім життям (курсив авт. — В. М.)". Третім важливим компонентом, поряд з чуттям зору та слуху, є чуттєве уявлення, пригадування, збереження образів. Завдяки діалектичному зв'язку психічних структур, що забезпечують сприймання образів та осмислююче переживання їх виразного життя, мистецтва поділяються на образотворчі (втілення образу в формах і кольорі); звукові (музика); словесні (поезія) [8, т. З, с. 16].

Однак поділ за ознакою чуттєвих рис образу — це лише один з підходів. Основне завдання мистецтва — поставити перед чуттєвим спогляданням наявну в творі мистецтва істину як цілісність об'єктивності й чуттєвого начала. Залежно від характеру відношення ідеї та її художнього втілення в образі, мистецтва поділяються таким чином. У символічному мистецтві замість тотожності форми і змісту є лише їх спорідненість; у класичному — ідеал відповідає зображенню абсолютного як такого в його самостійній, всередині себе втіленій, реальності;романтична форма мистецтва має як змістом, так і формою суб'єктивний характер душі й почуття [8, т. З, с. 17]. Мистецтва, залежно від особливостей зв'язку ідеї та образу в них, розчленовуються: "початком мистецтва" є архітектура; наступною формою — скульптура (її принцип і зміст — духовна індивідуальність); і, нарешті, видом, що розгортає внутрішні переживання суб'єкта є, по-перше, живопис, по-друге, — музика, по-третє, — поезія. Як стверджує Г. Гегель, саме ці п'ять видів мистецтва утворюють визначену його систему. Інші він уважає "недосконалими мистецтвами".

У подальшому естетична теорія щодо класифікації мистецтв акцентувала чи то на особливостях чуттєвого сприймання творів (Фехнер, Кюльпе, Огден), чи то на особливостях поєднання у ньому матеріальної природи конкретного виду та специфіки його духовного змісту (Цейзінг, Суріо, Дессуар). Сучасна естетична теорія поділяє мистецтва, залежно від матеріального буття художньої форми, на три способи існування: просторові (живопис, графіка, скульптура, архітектура, прикладні мистецтва); часові (поезія, музика); просторово-часові (театр, танець), або, відповідно: суто просторові — статичні; суто часові — процесуально-динамічні; нарешті, ті, що розгортаються і в просторі, й у часі [12, с. 360].

Отже, впродовж тривалого поступу історії мистецтва формувалися у систему, що осягала собою і розгортала людський дух щодо його можливостей сприймання і переживання дійсності, укладеної в доцільні та естетично виразні художні форми. Видова різноманітність засвідчує, що мистецтва формувалися як просторово-часова реальність, об'єктивуючись у матерії формування та у відношенні до простору і часу. Відтак, склалися такі виді мистецтва: архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, скульптура, живопис, поезія музика, танець, театр. У міру прирощення досвіду об'єктивації дійсності засобами художньо-образної мови з'являються все нові його види. У XIX ст. у живописі вирізняється особливе мистецтво — графіка. У цей же час поняття "поетичне мистецтво" розширюється до поняття "література", охоплюючи видове та жанрове багатство творів, "матеріалом" яких є художнє слово. У XX ст. виникло кіно як вид мистецтва, завдяки здобуткам у сфері техніки. Формуються інші масові види — естрада, цирк; у XXI ст. набуває статусу мистецтва комп'ютерна графіка.