Розділ «Тема 14. ВИДОВЕ БАГАТСТВО МИСТЕЦТВА»

Вирізняють мистецтва також виражально-зображальні прийоми: статика — в архітектурі, динаміка — у музиці й танці, об'ємність — в архітектурі та скульптурі, площинність — у живопису і графіці, тривалість — у музиці. Єдністю всіх засобів художності створюється багатство можливостей мистецтва у відображенні дійсності.

Запорукою диференціації мистецтв є розгалуження сфер діяльності та зростання досвіду відношення до світу. Залежно від особливостей функціонування мистецтв у естетичному досвіді людства їх можна поділити на три основні групи. Перший вид відображає потребу втілити практичне ставлення людини до світу в художньо-образній формі, тобто вкласти в образ людську практично-формуючу діяльність. Такими є архітектура і декоративно-прикладне мистецтво. Другий вид відображає потребу закріпити гармонійність зв'язків і відносин людства зі світом, уклавши їх в образи і надавши їм самоцінного змісту. Це живопис, скульптура, графіка. Вони розкривають усвідомлену й опоетизовану красу природного світу та красу людини. Третій вид пов'язаний з потребою оформити людські почуття, психічні стани, людські стосунки, надавши їм образу. Він об'єднує театр, музику, танець, поезію. Укладаючи в образ людський внутрішній світ та його вияви у відносинах, мистецтво утверджує самоцінність духовного переживання — відображає рівень його досконалості.

Видова різноманітність мистецтв зумовлена також диференціацією змістовних шарів дійсності за ознакою повноти форм її буття: місце, час, дія. Тобто, у художніх образах людський дух утверджує себе як творчо-формуюча сила, здатна організувати (оформити в образ) простір, час, дію, почуття, надавши їм художньо-образних способів життя. Одні мистецтва опановують образ простору шляхом укорінення в ньому і зміни Його образу (архітектура, скульптура), інші існують у часі й тривалістю творення образу розгортають час, створюють його відлік (музика, поезія, танець). Деякі утворюють образ дії, що триває у просторі й часі, об'єднуючи їх у змістовно наповнене буття (театр, кіно).

Отже, видове багатство мистецтва є виявом багатства здібностей та умінь людства закріпити набутий досвід небайдужого ставленик це — найбільш відповідними природі зображуваного та особливостям його сприймання. Тому лише єдністю видів мистецтва створюється повнота відношення. Одночасно розгортання повноти образності та насичення нею людського життя засвідчують зрослу потребу духу жити красою світу, повнитися його повнотою, явленою у цілісності та довершеності художньо-образної мови.

Процес творення художнього досвіду має складний і суперечливий характер, детермінований предметом зображення. Розгортання змістовних шарів художньої реальності та особливості їх організації художньою формою зумовлені діалектично суперечливою єдністю буття реального світу як гармонії й дисгармонії, динаміки і статики, становлення і руйнування тощо. Так, музичний образ розгортається в єдності гармонійних сполучень звуків (консонанс) та їх розв'язання (дисонанс). Змістовне наповнення образу визначається творенням суттєвого у почуваннях: їх становлення, зміна, внутрішньо суперечлива логіка розгортання. В живопису життєвість образу створюється завдяки генералізації сутнісних якостей об'єкта, що відповідно являють себе у чуттєво даній достовірності зображеного з допомогою фарб і малюнка, світла й тіні, об'єму і площинності тощо. Водночас живопис увічнює один, нехай і найсуттєвіший, момент виявлення внутрішнього стану предмета зображення. Архітектурний образ створюється ритмічним чергуванням горизонталі й вертикалі, динаміки і статики форм, монохромністю і поліхромністю декору. Разом із тим статикою форм він протистоїть динамічній життєвості природи.

Витоки видової різноманітності мистецтва зумовлені також особливостями людського сприймання дійсності. Спосіб реагування на явища мистецтва розкриває істину почуттів. Художні почуття — це єдність того, що ми у думках стверджуємо про предмет, та того, що є в ньому [21, с. 17]. Почуття — духовний утвір, в якому генералізовані відношення, виявлено суттєве в об'єкті та засобах його художнього зображення.

У поступі історії формувалися й удосконалювалися органи сприймання та переживання художньої предметності. Нагадаємо, що зір і слух як основні джерела зв'язку із зовнішнім світом — продукт тривалого історичного розвитку "Людини розумної" ("соціальні органи"). Причому, як наголошувалося у попередніх темах, здатність сприймання і переживання художньої реальності — наслідок особливого — естетичного розвитку органів сприймання. Саме завдяки їх якісній визначеності людське сприймання має духовний характер. Більшість тварин мають гостріший слух і зір, але музичні мелодійні звуки у багатстві їх образної мови сприймає і здатна переживати лише людина. Аналогічним є сприймання естетично-художніх якостей предметності. Тварина розпізнає і небайдуже сприймає лише те, що пов'язане з її біологічними потребами. Людина по-справжньому глибоко переживає красу художніх феноменів саме тому, що здатна свідомістю і почуттями підноситись над практичною необхідністю.

Отже, як показує аналіз, мистецтва в історії становлення їх художньо-образної мови та особливостей життєвості образу сформувалися як система. Вона зумовлюється такими специфічними ознаками: своєрідністю способів існування (просторові, часові та просторово-часові мистецтва); засобами творення образів та матеріалом творення (слово — у літературі, звуки — у музиці, фарби — у живопису; мармур, бронза тощо — у скульптурі, камінь -в архітектурі); особливостями сприймання (зорові — живопис, скульптурі графіка, архітектура, література, танець; слухові — музика, поезія; зорове слухові — театр, кіно). Відтак, мистецтва здатні осягати всі сфери буття закріплюючи їх засобами художньо-образної мови в особливу сферу духовного досвіду. Тим самим вони здатні визначати собою духовні структури людської суб'єктивності, спрямовуючись на творення їх досконалості.

14.3. Образотворчі мистецтва

Поняття "образотворчі мистецтва" утворюють візуальні — призначені для зорового сприймання — його види. Це найбільш ранні види художності. У них формування образності тісно пов'язане з потребою опанувати простір, що насичений різними видами і формами життя. Види мистецтва, що відображають буття предметних форм світу в їх багатстві та різноманітності, отримали назву "образотворчі". До них належать: живопис, скульптура, графіка. Вони мають предметну форму і не змінюються у просторі й часі. На думку Д. Дідро, образотворчі мистецтва створюють "портретний образ предметів видимого світу". Зовнішня подібність зображень є однією з необхідних умов існування цього типу образності, хоча нею не вичерпується. Саме тому образотворчі мистецтва мають великий пізнавальний потенціал. Вони ґрунтуються на вивченні явищ реального світу, потребують для творення художності образу знання пропорцій, міри, кольорових відношень, а також технічних умінь. Нагадаємо, що саме на цій підставі живопис у добу Відродження вважали видом наукового знання.

Образотворчі мистецтва, створюючи "портретні" зображення, індивідуалізують дійсність. Вони конкретизують предмети з огляду їх форм, пропорцій, об'ємів, кольорової гами тощо. Адже, як ми вже знаємо, у художньому зображенні предмет не копіюється, а береться відповідно до ідеї його життєвості й розгортається своїми якостями, засвідчуючи міру такої відповідності. Тому образотворчість дозволяє розкривати невичерпне багатство форм реального світу та щоразу неповторну, індивідуальну визначеність кожного з виявів життя. Це стосується й "портретності" образів. Звичайно вживане для зображення неповторної людської особистості, це поняття правомірно поширювати на будь-які зображення реального світу. Щоразу в них відображається неповторність саме цієї життєвості в єдності з ідеєю доцільної життєвості виду.

Художній образ образотворчих мистецтв розгортається у просторовому вимірі. Живопис і графіка — двовимірні; скульптура — найчастіше об'ємна і тривимірна. Основним матеріалом живопису є колір; графіки — олівець (вугілля, сангіна, туш та ін.). Для творення скульптурного образу застосовуються природні матеріали: камінь (граніт, мармур), метал (бронза). Живопис і графіка характеризуються творенням умовного простору: на площині полотна, пергаменту, паперу. Скульптурний образ вписується своїми формами у реальний простір (природний чи простір приміщень).

Матеріал образотворчих мистецтв не нейтральний щодо художнього образу, а є його "безпосередньою дійсністю". Образотворчі мистецтва статичністю своєї образної мови відображають своєрідність естетичних відносин з простором: укоріненість образу в просторі, оформлення його собою — надання естетичної визначеності. Це не суперечить тому, що кожне з мистецтв володіє арсеналом засобів для відображення внутрішньої динаміки сюжету та внутрішнього стану зображень.

Образотворчість є способом матеріалізації (закріплення) набутого культурою досвіду бачення форм, пропорцій, кольорових відношень для відображення внутрішньої динаміки явищ світу: подій, стосунків, переживань. Справді, мармурова брила завдяки генію скульптора здатна перетворюватися на "Мислителя" Родена чи "Брута" Мікеланджело. Відомий вислів Мікеланджело щодо процесу творення досконалих скульптурних образів з мармурових брил: "Я беру і відсікаю все зайве". Тобто у брилі мармуру скульптор уже бачить свій твір, причому бачить його у найменших подробицях, адже один неточний рух різця в його руках — і скульптура буде зіпсована.

Початий образотворчості пов'язані з графічними (а згодом і живописними) зображеннями доби палеоліту. Графіка (від лат. grapho— пишу, малюю) — формує образи шляхом окреслення контуру зображення та нанесення на поверхню ліній, штрихів. Графічні твори найчастіше монохромні (однокольорові). Тому в графіці основне навантаження при творенні образу несе малюнок. На стіни печер (житла тогочасної людини) наносилися зображення тварин (предмет найбільшої небайдужості). Тварина, образ її, введена у межі людського житла, — це символ опанованого простору. Це початки естетичного відношення до простору та його об'єктів, а не власне художнє формування. Водночас, процес важливий творенням асоціативності уявлень, адже тварина ніби зібрала у собі всю реальність простору, надавши йому власного образу. Зображена в межах людського житла, вона уособлює становлення небайдужості до простору, в якому об'єкти вирізнені не просто з огляду їх практичної цінності (предмет споживання), а з огляду потреби пізнати їх життєвість: будову тіла, звички тощо та налагодити спілкування (реальною формою останнього стає приручення). У цьому переконує характер зображень: тварини або мирно пасуться, або нащулені, або розлючені. Тут ставлення до предмета ще не постає свобідною потребою закріпити його життєвість в образі як самоцінну. Зображення тварин на початках становлення образності мислення відображає низку супутніх потреб, безпосередньо не пов'язаних з естетичним переживанням доцільності їх форм. Зображення призначені для виконання певних обрядових дій, що покликані сприяти творенню навичок успішного полювання. Цей момент важливо акцентувати, оскільки всі інші (ритуальне побиття тварини, здійснення інших обрядових дійств) — супутні основному, тобто ідеї естетичного опанування фізичного простору завдяки переведенню форм його життєвості у власний, комфортний для людини простір та спосіб спілкування з твариною — концентрованим образом простір. До винайдення книгодрукування писання літер було видом графіки. На ц: підставі (за технікою творення) література також належить до образотворчі мистецтв.

Розвиток графічного мистецтва, урізноманітнення його технік починається в Європі з доби Відродження. З поширенням книгодрукування (XIV ст.) ілюстративна графіка слугує підсиленню образної наповненості літературних творів. Поряд з різними видами малюнків у графіці складається техніка гравюри. В основу її покладено нанесення різьбленого зображення на дереві або металі та відбиток його на папері. Ця техніка винайдена в VI—VII ст. у Кита а в Європі поширилася з XIV ст. її перевага — у можливості тираж у ванн (відбитки), завдяки чому графічні твори мають перевагу над живописом, л кожне художнє зображення є унікальним, неповторним (навіть авторські повторення його — це лише "копія"), та над більшістю видів скульптурі Гравюра на дереві розвивається у двох напрямах: як книжкова ілюстрації та станкові твори — естампи. Саме техніка гравюри сприяла винайденні книгодрукування. До утвердження графіки як самостійного виду мистецтв долучилися видатні його майстри, що творили у різний історичний час (Антокольський, Гойя, Дом'є, Дюрер, Канова, Мендес, Моор, Пікассо, Рем брандт, Торвальдсен, Фаворський, Шубін, Шевченко).

Живопис — мистецтво живо, тобто виразно, художньо-переконливо втілювати предмети небайдужості в матеріалі. Передумовою виокремлення живопису як особливого виду мистецтва була зміна погляду європейського суспільства на цінності людського життя. Доба Відродження відкриває багатство виявів реального світу, вкладаючи його в безмежне багатство форм з допомогою кольору. Світ здобуває барви і сяє своєю виразною життєвістю У численних трактатах XIV—XVI ст. досліджуються закономірності формування художнього образу засобами живопису (Л.-Б. Альберті "Про живопис'1 Б. Челліні "Трактат про живопис", Леонардо да Вінчі "Книга про живопис" А. Дюрер "Чотири книги про пропорції" та ін.).

В основу живопису покладено малюнок: він формує образ, окреслюючі його контури у просторі полотна або стіни. Леонардо да Вінчі свого часу ви сунув таку поетичну гіпотезу виникнення живопису: "Перший малюнок містив одну єдину лінію, що окреслювала тінь людини, відкинуту сонцем н. стіну". Ця поетична гіпотеза цікава тим, що акцентує увагу на ролі малюнки та світла в живопису. Справді, малюнок, що поєднує лінію і світлотінь разом з кольором утворюють живописне зображення. Використовуючи колір малюнок, композицію, фактуру (виразність кольорових мазків), перспективу чергування світла і тіні, художник створює ілюзію об'ємності простору н; площині стіни або полотна. Завдяки виробленим технічним умінням створю вати ілюзію об'ємно-просторового розташування предметів на площині живопис відкриває безмежне багатство станів природного світу і людських почуттів, закріплюючи їх буття як самоцінне. Найважливіший організуючий компонент художнього твору — композиція (від лат. compositio— складання, створення). Вона надає твору цілісності, підпорядковуючи його елементи один одному і цілому, а також визначає особливості розташування фігур у межах твору як цілого.

Матеріалом живопису є фарби (олійні, темперні, акварельні). Живопис не потребує третього виміру, а навмисне його ігнорує, щоби суто просторову реальність замінити більш високим і багатим "принципом кольору". Форми, відстань, обмеження, опуклість, тобто всі просторові відношення створюються засобами кольору. Він відображає світ, що набув визначеності: об'ємності форм, глибинності просторових відношень завдяки перспективі, кольору, світлотіні, тону. Колір, що наявний в єдиному цілому — художньому полотні, — підпорядкований цілісності й сам творить закони цілого — колорит. Акцентуючи увагу на ролі кольору в живопису, Г. Гегель пише: "...Лише живопис уживанням кольору доводить повноту одухотвореності до її дійсного живого втілення" [8, т. З, с. 230].

Кольори у живопису ґрунтуються на принципі взаємодії й взаємовпливу. Предмети, наявні у композиції, відображають колір один одного; сила світла впливає на форми предметів, збільшуючи або зменшуючи їх для зору. Колір, таким чином, виконує образно-формуючу функцію, діючи в просторі конкретного твору за принципом організації його в єдине ціле.