Розділ «Тема 14. ВИДОВЕ БАГАТСТВО МИСТЕЦТВА»

Подібно до інших виражальних мистецтв архітектурний образ утворюється ритмо-метричним чергуванням форм і пропорцій споруди. Конструкція будівлі, її силует (горизонталь та вертикаль), ритмічне чергування об'ємів та площин, пропорційність відношень окремих частин між собою і щодо споруди як цілого, співмірність її окремих частин людині (масштабність), різноманітні способи членування об'ємів, стінних площин, колонади та інших деталей будівлі, застосування кольору і декору створюють художній образ архітектури. Просторово-часовий характер творів засвідчує приналежність архітектури до часових мистецтв. За влучним висловом Ф. Шеллінга, архітектура — це "музика у просторі".

Передумовою архітектури як мистецтва є принцип творчого конструювання свідомістю навколишнього світу [20, с. 22]. Це мистецтво, що своїми формами засвідчує рівень гармонійності зв'язку з природним простором або протиставлене йому, спів мірне з людиною або піднесене над нею і пригнічує її. На думку О. Габричевського, "...чим більші розміри будівлі та чим стереометричніша її форма, тим неприступнішою вона буде здаватися... Колосальні вертикальні маси, гладенькі й нерозчленовані, пробуджують специфічне почуття притягального жаху" [7, с. 45].

Образна мова архітектури має глибоке символічне навантаження. Так, архітектура давньогрецьких храмів символізує гармонійний зв'язок з космічним цілим. їй властива співмірність усіх частин споруди і гармонійне входження у простір. Досконалі форми храмів і не масивні, і не притиснені до землі, не зносяться непомірно в гору, а спів мірні з шириною; їм властива сповнена міри різноманітність. Гармонійна співмірність цілого і частин храмів відповідає класичному ідеалу, в якому ідея краси як панівний принцип приводить у гармонію зі собою ті випадкові й часткові елементи, в яких вона набуває свою життєвість [8, т. З, с. 68]. У храмових спорудах середньовіччя символіка має більш конкретний характер, пов'язуючись з символами християнської віри. Скажімо, купольна система християнських храмів, їх числова символіка вибудовується у такий ряд: один купол — символ Христа; три — трійці; п'ять — Христос і чотири євангелісти; тринадцять — Христос і дванадцять євангелістів,

У творенні архітектурного образу важливим є матеріал забудови. Камінь, дерево, цегла, вапняк, бетон створюють відмінний за кольором, фактурою, об'ємами образ. Засобами кольору споруду можна виокремити і протиставити природному оточенню, а можна гармонійно вписати в нього. Щоразу забудова символізує своїми формами, декором, матеріалом відносини людства з природним світом та своє розуміння доцільного, красивого і корисного. Образ споруд залежить від їх призначення, зумовленого розмаїттям людських потреб — житлової, суспільно-громадської, культової, господарської.

Становлення архітектури як мистецтва відбувається в добу неоліту і зумовлене переходом від кочового до осілого способу життя. Естетичні риси архітектури формуються в ранніх цивілізаціях Месопотамії та Єгипту. В Давній Греції споруди набувають індивідуально-неповторного образу. Вони символізують становлення архітектури як авторського мистецтва. Це не суперечить втіленій в архітектурі всезагальності бачення доцільності форми, пропорційності відношень різних елементів споруди тощо.

Архітектурний образ уміщує загальноцінне у розумінні краси і доцільності форм, що формується в досвіді окремих національних культур, певних історичних епох і відображає світоглядні уявлення, визначені характером вірувань, типів господарювання, звичаями, кліматом, ландшафтом. Тому архітектуру зазвичай характеризують як "відкриту книгу історії", "кам'яний літопис часу". Архітектура є основою етиле творення, оскільки на її основі здійснюється синтез мистецтв. Перші в історії стилі започатковуються на основі архітектури у мистецтві країн Давнього світу (Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай, Давня Греція, Рим). У європейській культурі, починаючи зі середньовіччя, мистецтво послідовно розвивалося у межах стилів, що переважно задавалися типом архітектурних споруд: романський (VI—XII ст.), готичний (ХIII—XV ст.), ренесанс (XV—XVI ст.), бароко (XVI—XVIII ст.), класицизм (середина XVIII — перша половина XIX ст.), еклектика (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), модерн (друга половина XX ст.).

Архітектурний образ певного історичного часу має багате змістовне наповнення, "збираючи" навколо себе Дух епохи. Порівняємо, для прикладу, два типи храмових споруд: давньогрецьку та середньовічну. Грецький храм — місце перебування статуї божества. Відкритим він є лише для жерців. Віруючі молилися на площі біля храму. Храм, що був "оселею" Бога, мав відповідати ідеальній красі статуї. В храмовій забудові греки застосовували модуль — єдину міру. Християнські храми призначені для моління загалу — великої кількості віруючих. Тому розміри внутрішньої частини храму мають важливе значення, адже кожен віруючий прагне спілкування з Богом. Форма готичного храму символізує ковчег, тобто порятунок. Його масивні, тяжкі форми відображають містичний характер культу, а величезна кількість декоративних деталей, як і власне силует храму, сприяють творенню піднесеності почуттів віруючих. Вони мають за мету відвернути думки віруючих від повсякденних справ і зосередитися на духовному вдосконаленні. У храмі домінує настрій співпереживання віруючих хресним мукам Христа (католицька віра). Для православ'я характерний світлий, поліхромний тип культової споруди, антропоморфний за силуетом, що символізує злагоду людини з природним світом, непротиставленість тілесного і духовного начал людського єства. Тип православної культової споруди зумовлений змістом символу: радість віруючих з приводу воскресіння боголюдини Христа, а отже, утверджує повноту буття.

Світські споруди доби Середньовіччя також несуть у собі глибоке символічне навантаження. Скажімо, розташовані на узвишшях феодальні замки-фортеці середньовічної Європи відображають войовничий характер часу — епохи становлення держав та перерозподілу території. Водночас вони своїми формами та місцем розташування утверджують соціальну ієрархію феодальних суспільних структур: вищість (піднесеність) знаті над іншими соціальними верствами. Стандартизація життя у добу розвинутої цивілізації знаходить відображення у стильовій знеособленості архітектури. Криза художності яскраво простежується у руйнації естетичного образу архітектури. Отже, кожний архітектурний стиль уособлює дух свого часу і закріплює його в архітектурному образі, увічнюючи час і дух, що вклався саме у такий образ.

Декоративно-прикладне (від лат. decoro — прикрашаю) — мистецтво, що покликане задовольняти практичні та естетичні потреби людини. До декоративно-прикладного мистецтва належать предмети повсякденного ужитку: меблі, знаряддя праці, посуд, одяг, прикраси тощо. Водночас до рангу художньо-цінної належить не будь-яка предметність, а лише ті предмети, що органічно поєднують у собі не лише функціональну доцільність, а й майстерну довершеність форм та функцій, художню виразність предметності. Історично предметність визначалася своєю цінністю залежно від практичних функцій, які максимально задовольнялися за умови довершеності предмета. Таким предметам надавалися магічні функції, а володіння ними, так само, як і здатність їх творення, поставали засобом індивідуалізації суб'єкте формуючих умінь. В "Іліаді" Гомера подано опис обладунку Ахілла, виготовленого богом Гефе-стом. Вислів "щит Ахілла" означає неперевершеність мистецького витвору. В народних казках зброя героя відповідає його силі та вмінню: у казці про Котигорошка її переробляли тричі, аж поки вона почала відповідати його силі: не зламалася, не зігнулася під час випробування, прийшлася до руки.

Художній предметності надавалися також магічні, захисні функції. Завдяки своїм якостям вона мала оберігати власника від злих сил. Зброя мала захищати від ворога, знаряддя землеробства і ремесла — від голоду, одежа — від холоду. Цій же меті слугувала декоративна предметність. Початково її призначення було суто магічним. Найчастіше така предметність виготовлялась у формі кола, що символізувало сонячний диск, а отже, світло, тепло — символи життя. Такими обереговими предметами були: пояс, намисто, сережки, персні, браслети тощо.

Згодом художньо-естетична предметність почала використовуватись для означення соціального статусу власника. Спеціально виготовлені коштовні прикраси, розкішний одяг, вишукані меблі, килими, посуд мали утверджувати вибраність свого власника. Якщо майно переходило у спадок, воно символізувало не особисті якості власника, а родові чесноти — багатство та знатність роду. Захоплене силоміць, привласнене майно слугує символом соціальних стосунків, у яких важить не мораль, не закон, а сила і примус. І в цьому випадку естетична предметність має символічне навантаження.

Масове промислове виробництво переводить художню предметність у принципово іншу площину. Вона втрачає індивідуально визначений образ і перетворюється лише на функціонально корисну. Декоративно-прикладне мистецтво, що історично склалося як вид художньо-прикладного формотворення, стає історією мистецтва. В умовах масового промислового виробництва його місце посів дизайн — художньо-промислове конструювання. Мета останнього — творити не індивідуально визначений образ, а уніфіковану предметність, розраховану на "масового" споживача. Серійність зберігається навіть при виготовленні порівняно невеликих партій товарів. З одного боку, в такий спосіб виявляється принцип демократизації життя. З іншого — знеособлена, уніфікована предметність не сприяє розвитку естетичних смаків, а справляє на них нівелюючий вплив.

Таким чином, виражальні мистецтва характеризуються сутнісно єдиним способом творення художнього образу — опредметнення почуттів людини відповідними "матеріальними" засобами: словами, звуками, рухами тощо.

14.5. Синтетичні мистецтва

Поняття синтезу (від грец. synthesis — поєднання, сполучення) має у мистецтві кілька значень. Передусім, це об'єднання у мистецтві кількох його видів навколо одного, що визначилося як провідне. Ми зазначали, що провідним видом мистецтва, на основі якого здійснюється синтез художньої образності, є архітектура. Прикраса фасаду та інтер'єру будівлі скульптурою, вітражами, мозаїками, а також умеблювання (килими, гобелени, люстри) створюють відчуття затишку та краси. Змістовне наповнення та естетична визначеність образу залежить від історичної епохи, специфіки національного життя, призначення споруди тощо. Скажімо, культова архітектура суттєво різниться за формою та змістом від житлової чи суспільно-громадської. Це характерно і для скульптури, живопису тощо.

Інший тип синтезу пов'язаний з виникненням якісно нового виду мистецтва на основі кількох уже існуючих, що утворюють органічність взаємозв'язку і можуть існувати лише в єдності. Поняття "синтетичні мистецтва" вживається стосовно мистецтв, що утворюються єдністю художньої мови і поза нею не існують. До таких належать театр (трагедія, комедія, драма, балет, опера), кіно, естрада. їх називають, відповідно до призначення, — "видовищними"; за способом сприймання — зорово-слуховими; за способом існування — просторово-часовими мистецтвами. Вони утворюються єдністю художньої мови живопису (декорації), архітектури (інтер'єр), літератури (драматургія), музики, танцю, декоративно-прикладного мистецтва (костюми, умеблювання тощо). Кіномистецтво, окрім того, ґрунтується на досягненнях техніки, що дозволяє фіксувати зображення на плівці, тиражувати, робити його найбільш демократичним. Повнота художнього образу синтетичних мистецтв — це вияв духовної потреби творення життєвої повноти буття. В мистецтві простір і час — не фізичні характеристики буття, а духовна реальність, оскільки саме стосунки героїв формують і простір, і час та розгортають його естетичні характеристики: наповненість, глибинність, сутнісну визначеність. Масштабність виміру простору і часу створюється людськими якостями героїв.

У театральному мистецтві основою синтезу є драматична дія. За формою — це дійство життя, однак, на відміну від непередбачуваності життєвих подій, театральне життя — це життя, опановане людьми, укладене в естетично-художні закони розгортання конфлікту, зіткнення доль і характерів, що і робить його дійсним буттям.

Конфлікт зсередини створює саморух подій, внутрішню динаміку театральної драматургії, так само, як і кіно творів. У синтетичних мистецтвах творення образу відбувається завдяки акторській грі: вмінню акторів жити в образі. Образи розгортаються безпосередньо в дії. Актори на сцені відображають повноту життєвих стосунків, перевтілюючись у героїв. Водночас вони усвідомлюють, що їх діяльність — гра, а отже, вони грають і своє ставлення до подій та до героя. їхні образи — не фізична життєвість, а духовна реальність. Відтак, герої знову і знову оживають в особі актора. Тому театр за специфікою творення образу — мистецтво відродження життя — духовного світу людини, а отже, порятунок від смерті й небуття. Саме тому в драматургії й театрі чинні "правила", що відображають об'єктивні закони розгортання відносин і розв'язання конфліктів. Нагадаємо, що закони драматичної дії та естетичні принципи театру вперше розробив Арістотель. Йому належить ідея єдності місця і дії, особливості характеру, що визначається чи то як трагічний, чи то як комічний тощо. Театр, за влучним висловом Г. Гачева, — літургія, що розігрується людством, народами та поколіннями. Це "релігія", тобто постійне відновлення зв'язку людини і буття, особи й хорового народного цілого.

Для актора не так важлива зовнішність героя, манера поведінки, спосіб спілкування з іншими, як приховане за цими зовнішніми ознаками відношення до інших та до себе самого, уявлення про цінності життя та ставлення до них. Тому зазвичай, передусім у сучасному театрі, актори грають без гриму і костюмів, щоб підкреслити першорядне значення духовного стану героїв та деяку позачасову, а отже, всезагальну властивість їх відношення до світу.

Коли постає потреба відтворити історичний час, створити "колорит епохи", важливості набувають грим, костюми, декорації, пластика рухів, стиль спілкування тощо.