Розділ «Х»

Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток гноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобгатих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд цього мiсця.

– Катре! – доторкнулась Орися її плеча.– Ти заснула i завмерла зовсiм?

– Чого треба? Хто прийшов? – спитала стурбовано Катря i скочила нервово на ноги.

– Тебе менi треба,– заспокоїла її Орися,– ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає.

– Куди пiду? До нього?

– Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою,– командувала Орися.

Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими лiхтарнями.

– Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз складницi всякої зброї пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один дала Катрi.

– На, неси!

– Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? – сполохалась Катря i вся затремтiла.

– От зараз побачиш!

Орися пiдiйшла до церковної огорожi, вийшла на цвинтар i почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

– Шукай ось тут камiнь! – запросила вона й подругу.

Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком пiднявся; трохи завалившоїся землi впало десь глибоко у вiдтуленому пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.

Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й цiкавостi.

Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила їх i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлої гори бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б безкарно.

– Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки. i бери заступа,– казала Орися,роботи багато, а часу мало.