Розділ «Х»

– Так! Це нашi знов женуть ворога, i нема смертi їх славiї! – обняла її Орися.

Але цiєї ж митi дорогий стяг урвався з кручi i щез у проваллi.

– Ай! – скрикнула несамовито Катря.– Вiн пропав! – I вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.

– Нащо ж менi тепер жити? – спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обiймiв i диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.

– Для того, щоб помститися! – вiдповiла їй Орися, мiцно стискаючи її похоловшу руку,-помститись над катами нашої країни i над убийцями наших батькiв i чоловiкiв!

У своїй свiтлицi в роговiй баштi, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений вибух, сидiли Орися i Катря.

Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд чи розумiла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне слово: "Помститись!"

Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: "Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя близьких i дорогих нам людей, але продамо його за тисячi смертей ворогiв божественного слова її розiп'ятого сина!" – то й Катря пiднесла свої руки до образа i вимовила твердо й виразно:

"Заприсягаюся помстити!"

Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти пiд'їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками на списах i засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про всяк случай бабусi доглядати за Катрею.

Пiднявшися на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що вiн вбитий її ж рукою,– пiзнала i остовпiла. I почуття радостi, що вiн живий, i прилив колишнього щастя, i гострий бiль, заподiяний його зрадою,– все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе,– повними грудьми вдихнула свiжого морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi охолонувший розум.

– Стрiляй з плющихи! – скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати.– Нiяких перемов!

Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй пролетiв понад їх головами, не зачепивши нiкого; тiльки двоє коней пiд татарами шелеснулись убiк, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов вiд корчiв, тiльки переставив ноги i повiв ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидiв на конi, не зводячи очей з високої башти, буцiм чекав своїми грудьми на бiльш влучний стрiл. Молодцi хапливо заправили новий набiй i навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки i, знесилена, опустилась на камiнь, вiдкинувши голову назад, на холодну стiну.

Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими хустками, такої ж самої ознаки згоди на баштi не виставляли,– залiзна брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках.

Тодi вершники з'їхались, поговорили про вiщось, i один з них, вийнявши лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась там на мить i потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти башти i задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i знайшли прив'язаний до неї папiрець. Орися звелiла принести його їй i з пожадливiстю почала читати. Вершники тим часом пiд'їхали поза межу стрiлу i спинилися, очевидячки, чекаючи на вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж – до Орисi, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двiчi пiдiймала смсртодайiiу руку; писав вiн ось що:

"Польний гетьман, яснiйший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм завзятцям i їх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами, жiнками i дiтьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi видадуть вам прохiднi Речi Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цiєї ласки i вперто змагатиметеся в своїм божевiллi, то вiн не пожалує тодi нi вашого, анi дiтей ваших життя i вiд "Орлиного гнiзда" не лишить i каменя на каменi. Речинець для розсуду i виконання цього ласкавого призволення скiнчиться увечерi.

Осаул Антiн Корецький". Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисi:

"Сестро моя, життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала менi вмерти вiд руки твоєї? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв легша й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш… i маєш несправедливо. Ради моєї i твоєї матерi, що передчасно загинули вiд руки катiв, ради всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою: я не смертi боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш бiлої корогви на баштi i не впустиш мене хоча на годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь".

Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi, сповнило вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала той клаптик листа, де був припис до неї, i сховала його на своїм стурбованiм лонi.

Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей.