Розділ «Х»

– Що ж треба робити? – спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з заступом у руках.

– От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рiвчаку.

– Я думала, скарби будемо копати,– закопилила губу Катря, i в її голосi почулося журне невдоволення.

– От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось,– заспокоїла її з усмiхом Орися.

I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи.

Докопавши рiвчак до бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом обручi з двох-трьох бочок i висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гнiт; потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика.

А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала Орисю.

Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. Вiд надмiрної напруги сил пекучi сердечнi болi її непомiтно нiмiли i мозок визволявся вiд бурi хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспiти довести задумане дiло до краю i ошарашити радiючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її iстоту,– це було солодке почуття близької помсти…

Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась на складенi в головнiм льоху луб'я i крiп-ко заснула.

Орися сама скiнчила останнiй рiвчак, розбила в крайнiм льоху двi бочки з порохом i провела гнiт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковiм льоху i вибухом завалить отвiр ранiше, нiж вогонь устигне по гнотах добiгти до крайнiх-льохiв, i вони тодi лишаться непорушенi? Нi, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумнiву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що вiд тяжкої роботи руки й ноги в Орисi були мов оловом налитi i ледве-ледве пересувалися, вона зiбрала останнi сили i почала черпаком носити порох i засипати ним рiвчаки вiд крайнiх льохiв до самого шаплика; потiм, не задовольнившись i цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дiрки над кожним з рiвчакiв, i коли з цих дiрок у рiвчаки посипався порох, тодi лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пiшла подивитися з лiхтарною в руках, чи нема де промiжка в зроблених нею порохових стежках, i для бiльшої певностi попкривала їх лубками. Скiнчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помiтила, як свiчки в лiхтарнях догорiли i згасли. Темрява ночi, що так несподiвано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стiну i… присiла. Спершу вона хотiла була йти кудись уздовж стiни – шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стiну й вiдпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохiть простягла вiльнiше свої натрудженi руки й ноги i замислилась… За кiлька хвилин Орися вже мiцно спала.

Час iде. Там, угорi, давно вже настав день i принiс з собою нове пекло i розрух, новi смертi i звiрства, а тут, глибоко пiд землею, панує нiч i мертвий спокiй; тiльки далеко в темрявi ледве примiтне свiтиться бiла пляма…

I сниться Орисi, що вона стоїть у березi Днiстра, але що вона – не вона, а калина, вся напрочуд вбрана i квiточками, i пишними червоними кетягами; па тiм боцi проти неї росте явiр, та такий стрункий та гарний, що так їй i хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям i лагiдним шепотiнням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, i крутиться, i роздiляє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги-їй не дiстати його розмаїтого вiття… Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зi сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вiтер, вивертає в своїм хижiм летi i камiння, i лiси, з свистом i грюкотом налiтає на калину, вириває її з корiнням i несе понад сердитим, клекочучим Днiстром… Але й явiр крутиться у повiтрi… От вiн злетiв угору, метнувся вбiк i цупко обхопив своїм вiттям калину,– вони сплелися, сплелися навiки, нерозлучно… Вкупi несуться вони понад Днiстром, хвилi його ростуть, здiймаються високо, червонiють вiд кровi, обертаються в страшне палаюче полум'я i ловлять у свої обiйми улiтаючих калину i явора…

Орися схопилася мов несамовита i довго вiд жаху не могла зрозумiти, де вона i що з нею робиться. Вона тiльки почувала, що пiдупадi сили її зпоп почали зростати i що треба їй насамперед поспiшитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все i стурбувалась.

– Катре! Катре! Де ти? – кричала вона у тьмi, повертаючи голову i туди, i сюди.

Але Катря спала собi безпечним сном, i довго прийшлось Орисi кричати без вiдмови, доки, помацки посуваючись край стiни, вона випадком не знайшла її на лубках.

– Вставай, Катре! Ми з тобою розiспались,– смикала Орися її за плече,– вже нiч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщiй вийти на свiт i довiдатись, що там з нашими сталось.

– А! Ходiм! – скочила Катря i впала, спiткнувшись на лубки.

– Сторожко-бо! – скрикнула Орися.– Ти зi сну собi ще й голову розсадиш. Ходи за мною! – i вона помацки майже поповзла, прямуючи до блiдої кулястої плями свiтла.

Як тiльки Орися з Катрею вилiзли з льоху на свiт божий i пiдбiгли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засiду. Катря очi пасла на стягу, що мальовниче маяв у повiтрi i побiдно гнав переляканого ворога.

– Це вiн! Це моя дружина! – велебно шепотiла вона.