Розділ «3. ВІДНОШЕННЯ "ЛЮДИНА - СВІТ" - ОСНОВНА ПРОБЛЕМА ФІЛОСОФІЇ»

Людина, її соціально-діяльна сутність

В історії філософської думки проблема відношення людини і світу завжди залишалася центральною. Однак вирішення її було обмежене як рівнем розвитку самої людини, суспільства як системи її безпосереднього буття, так і рівнем пізнавальних здібностей і можливостей людини. Крім того, кожен етап історії висував специфічні завдання в осмисленні особливостей взаємозв'язку людини і світу. У силу цього щоразу актуальною ставала яка-небудь одна із сторін цього складного відношення. Однак у міру ускладнення і переплетення взаємозв'язків людини з навколишнім світом і в самім суспільстві, з становленням суспільства як певної цілісності почала формуватися потреба в розкритті сутності самого світу буття людини і її власної природи і сутності. Слід зазначити, що поняття "природа" і "сутність" людини не тотожні, вони дуже тісно пов'язані, але кожне з них має свою специфіку. Коли йдеться про природу людини, то акцент робиться на її походженні, на механізмі становлення її як людини, на її зв'язку з тим середовищем, з якого вона вийшла. Коли ж йдеться про сутність людини, то акцент робиться на виявленні тих глибинних зв'язків, тієї основи, що зумовила її виникнення, можливість її існування, розвитку, визначає її якісну відмінність від усього живого і з руйнуванням якої її життя стає неможливим.

Саме життя поставило перед людиною завдання розкрити свою власну таємницю, щоб потому піднятися до розкриття всього багатства її зв'язку з дійсністю. З цього приводу Енгельс писав: "Людина повинна лише пізнати себе саму, зробити себе саму мірилом усіх життєвих відносин, дати їм оцінку згідно зі своєю сутністю, влаштувати світ істинно по-людськи, відповідно до вимог своєї природи, — і тоді загадка нашого часу буде нею вирішена". Про яку загадку йдеться? Про розкриття сутності історичного процесу, тенденцій його розвитку, про майбутність людства, про сенс життя. Багато філософів прагнули розкриття сутності людини. Але, можна сказати, що у вирішенні цієї складної і багатогранної проблеми склалося дві основні концепції: матеріалістична й ідеалістична. З точки зору матеріалістичної концепції людина за своєю природою і сутністю є результатом, продуктом розвитку матеріального світу, і її свідомість — властивість високоорганізованої матерії — мозку — продукт становлення людини як соціальної істоти. З точки зору ідеалізму, визначальним в становленні людини є духовне начало.

Однак такий розподіл стосується тільки з'ясування граничних основ буття людини: що є основою її виникнення, існування, розвитку. При розкритті ж змісту цього процесу спостерігаються взаємопереходи цих точок зору, використання тих самих аргументів для обґрунтування розглянутих питань. Більше того, часто проблема сутності людини як цілісності підмінюється якою-небудь окремою стороною її життєдіяльності, що призводить до однобічності вирішення цієї загальної проблеми, (див. Розділ 2).

Прагнення перебороти суперечливість і ідеалізм у вирішенні питання про природу і сутність людини виявив Людвіг Фейєрбах, який піднявся до розгляду дійсної людини і зробив висновок, що філософія повинна спуститься в глибину людських потреб і звернути увагу на саму людину. Однак Фейєрбах не зміг розкрити соціально-діяльну сутність людини. Він, як і його попередники, не зміг зрозуміти матеріальної зумовленості виникнення й основи її (людини) існування і розвитку. Він намагався зрозуміти її сутність, виходячи з характеристики ізольованого індивіда з його природними даними. Але цього було недостатньо для розкриття сутності людини і сутності світу її буття, а також їхнього взаємозв'язку.

Багато уваги проблемі людини в соціальному плані приділялося в англійській політичній економії. Однак там людина розглядалася тільки як виробник. Перед філософською же думкою постало завдання дати характеристику людини в її цілісності.

Може виникнути питання, чому саме проблема сутності людини набула такого значення. Справа в тому, що неможливо зрозуміти все різноманіття зв'язків, відносин у будь-якій системі, якщо не розкрита сутність даної системи. Але сутність не лежить на поверхні явищ. Шлях до неї важкий і складний. Адже людина спочатку має справу з безпосереднім сприйняттям дійсності, зданими органів чуття. І тільки в процесі практичної пізнавальної взаємодії з предметами зовнішнього світу відбувається перехід від дослідження емпіричного прояву зв'язків до розкриття глибинних зв'язків і відносин, до пізнання сутності, від сутності першого — до сутності другого порядку і т.д. Розкриття ж сутності, виражене в абстрактній теоретичній формі, стає вихідною посилкою для сходження від абстрактного до конкретного, причому до конкретного теж різних порядків.

У даному випадку йдеться про те, що суспільство є системою зв'язків і відносин, у якій здійснюється життєдіяльність людей. Тому перше, що підлягає дослідженню — це розкриття сутності людини. Аналіз сутності людини є необхідною умовою для визначення вихідного, найзагальнішого поняття, тієї абстракції, сходження від якої до конкретного дозволить зрозуміти все різноманіття зв'язків і відносин об'єктивної дійсності. Вироблення цього поняття є також необхідною умовою для визначення логіки побудови теорії досліджуваного предмета.

Вихідні посилки для розкриття соціально-діяльної сутності людини були розроблені К. Марксом і Ф. Енгельсом. їхні ідеї вплинули на розвиток філософської думки. У сучасних умовах дослідників приваблюють не тільки загальні проблеми сутності людини, але і поглиблене вивчання різноманітних сторін її життєдіяльності, що дозволяє виробити цілісні знання про людину як особливого феномена, як суб'єкта соціальної діяльності. Тут, безумовно, позначається, з одного боку, традиція історичної спадкоємності в розвитку філософії, а з іншого боку — потреба відповісти на питання, які ставить сучасне життя.

При розкритті сутності людини необхідно виходити з вимог діалектичної логіки, які зводяться до того, що будь-яке явище, процес необхідно досліджувати насамперед у тій системі зв'язків і відносин, у якій досліджуване явище виникло. Причому це дослідження повинне бути спрямоване на те, щоб з'ясувати, чому і як дане явище виникло, чим воно є у своїй сутності й у чому полягає його якісна відмінність від інших явищ даної системи, яка внутрішня структура і логіка розвитку даного явища, що є джерелом його саморуху, саморозвитку, а також, який зворотний вплив чинить дане явище на інші явища системи і на систему загалом.

З цього погляду, для розкриття сутності людини необхідно розкрити її генетичний зв'язок зі світом живого, у якому вона виникла, а також розкрити її сутність і її якісну відмінність від усього живого. У той же час, для розкриття сутності людини необхідно виходити насамперед з аналізу безпосередньої, емпіричної дійсності, безпосередніх способів здійснення людської життєдіяльності. Такий підхід дозволяє розкрити як зв'язок життєдіяльності людини з усім живим, так і її специфіку. Тому вихідною посилкою дослідження проблеми людини, розкриття її сутності є розкриття сутності самої життєдіяльності, того загального, що поєднує людину з усім живим і що складає найзагальнішу основу її існування. Так у чому ж полягає сутність життєдіяльності? Щоб відповісти на це питання, необхідно виходити насамперед з того, що люди, як і все живе, щоб жити, повинні задовольняти свої життєві потреби (їсти, пити, вдягатися і т.ін.). Отже, вихідним імпульсом життєдіяльності людини і всього живого є потреба. Але тоді постає питання, а що ж це таке, що таке потреба як феномен життєдіяльності? На цьому питанні варто зупинитися, з огляду на важливість розкриття специфіки потреби, а також з огляду на відсутність спільності поглядів на потребу серед її дослідників.

Найчастіше потреба розглядається як необхідність для живого і людини в певних умовах існування. Однак такий підхід є недостатнім, тому що специфіку потреби він убачає в зовнішніх зв'язках живого з умовами існування. Сучасні дослідження проблеми потреби дозволяють зробити висновок, що саме виникнення цього феномена пов'язане з виникненням такої складної відкритої системи, що саморозвивається, саморегулюється, якою є живе. Особливістю цієї системи є те, що вона може існувати, функціонувати, розвиватися тільки в постійній взаємодії з умовами існування, істотною ознакою цієї взаємодії є обмін речовин. Живе змушене весь час поповнювати з навколишнього середовища засоби для забезпечення свого існування, а також звільнятися від непотрібного. Виразом специфіки цієї складної системи і специфіки її взаємозв'язку з навколишньою дійсністю, з умовами свого існування, способом буття і способом взаємодії з навколишнім світом є потреба.

Потреба — це насамперед внутрішня суперечність між необхідністю існування, функціонування системи (живе, людина) і обмеженістю внутрішніх можливостей і засобів її забезпечення. Однак потреба — це не просто зазначена суперечність, а особливий стан системи, стан незадоволеності, викликаний наявністю даної суперечності і необхідністю її вирішення. Але через те, що внутрішніх можливостей для вирішення цієї суперечності немає, то потреба змушує живе вступати у певні зв'язки з навколишнім світом. Отже, потреба — це особливий стан системи, стан незадоволеності, що виражає суперечність між необхідністю існування, функціонування, розвитку й обмеженістю внутрішніх можливостей і засобів забезпечення цієї необхідності, а також визначає характер і спрямованість відношення системи до умов свого існування для забезпечення своєї життєдіяльності Таким чином, потреба виступає як внутрішній імпульс саморуху живого, імпульс життєдіяльності. Основними рисами потреби є:

— імпульсивність, яка полягає в тому, що потреба є внутрішнім поштовхом, внутрішнім імпульсом, що приводить живе до певного стану і примушує його вступити у певні зв'язки і відносини з навколишнім світом. Крім того, імпульсивність характеризується тим, що прояв потреби обмежений визначеними часовими рамками. Будучи задоволеною, потреба начебто на якийсь час вгасає, поступається місцем іншій потребі;

— вибірковість. Вибірковості притаманні три основні характеристики: якісна (що потрібно), кількісна (скільки потрібно), часова (коли потрібно). Особливість часової характеристики полягає втому, що організм визначає пріоритетність потреб, що є найважливішими і задоволення яких відіграє визначальну роль у життєдіяльності організму, а також послідовність задоволення потреб;

— повторюваність, яка означає, що задоволена потреба через певний час виникає знову;

— спадкоємність, яка полягає в тому, що зі зміною й ускладненням зовнішніх умов існування живого, усередині самого живого відбувається зміна старих і народження нових потреб. Спадкоємність знаходить свій вираз як у розвитку повторюваних, що відтворюються, потреб, так і в народженні нових, що якісно відрізняються від попередніх;

— активність, яка виражає спрямованість живого до пошуку засобів і умов для задоволення потреби. Стосовно потреби активність виступає в трьох планах: 1) вона — властивість, ознака самої потреби (стан незадоволеності); 2) набуває відносної самостійності і стає способом і засобом задоволення потреб; 3) є передумовою, умовою виникнення і народження нової потреби.

Потреба, виникнувши як результат становлення живого, перетворюється на передумову його подальшого існування і розвитку. Вона вирішується на основі активної взаємодії живого з умовами свого існування. Зі сказаного можна зробити висновок, що життєдіяльність за своєю сутністю є процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється в активній взаємодії живого з умовами свого існування. Це визначення сутності життєдіяльності характеризує і життєдіяльність людини. У цій характеристиці життєдіяльності звертається увага насамперед на те загальне, що поєднує людину з усім живим, те, без чого неможливе взагалі життя. Якщо припиниться народження нових потреб, то це означає, що припиниться подальший розвиток. Разом з тим, у цьому най загальнішому визначенні життєдіяльності передбачається, що людина може мати якісно інші, порівняно з твариною, потреби. Ця найзагальніша характеристика сутності людини містить в собі не тільки вираження спільності між людиною і всім живим, але і всі інші можливі характеристики людської сутності. Ця сутність людини виявляється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби виступають як внутрішній вихідний, спонукальний імпульс активного ставлення до дійсності, а діяльність — як спосіб задоволення потреб, як безпосередній процес функціонування людини, її взаємодії з навколишньою дійсністю, а також як фактор відтворення і народження нових потреб.