Розділ «3. ВІДНОШЕННЯ "ЛЮДИНА - СВІТ" - ОСНОВНА ПРОБЛЕМА ФІЛОСОФІЇ»

У цьому зв'язку постає необхідність зрозуміти, що пошук першоджерел, першооснов буття ніколи не був для філософії деякою інтелектуальною самоціллю. Він завжди був обумовлений найгострішою практичною і світоглядною потребою: усвідомити місце людини у світі, велич і відповідальність людських діянь, знайти "земні" основи такої величі, земні ж умови і шляхи її досягнення.

Саме такий образ повнокровної, нестворюваної і незнищуваної, яка вічно розвивається, матерії, вінцем якої є людина, яка діє і мислить, — світоглядне і методологічне ядро діалектико-матеріалістичного світорозуміння. Саме життя підказало, що необхідно пов'язати гносеологічну характеристику матерії як об'єктивної реальності, даної людині в її відчуттях, відображуваної цими відчуттями й існуючої незалежно від них (тобто як незалежного від свідомості об'єктивного світу), — і світоглядне осмислення матерії в її "людиномірності", з позицій з'ясування місця, яке займає людина в системі різних форм буття матерії.

Взаємодія двох згаданих характеристик матерії важлива для людської діяльності, зокрема, для усвідомлення того, що світ у його людиномірних характеристиках, чи, як ще його називають, "соціогенний світ", при усій своїй якісній своєрідності — не протистоїть, а органічно взаємодіє з "позалюдським" світом (точніше — світами, іменованими субстраторегіональними: Космос, Земля, жива чи нежива природа і т.п.). Оскільки сутнісні особливості останніх незалежать від людства, воно змушене постійно співвідносити з цими особливостями свою діяльність по перетворенню навколишньої дійсності.

Форма організації матерії, до якої належить людина, дуже специфічна, це — матерія, що володіє свідомістю як духовним регулятивом життєдіяльності. Дана обставина послужила джерелом ідеалістичних уявлень про субстанціальну основу людини і навколишнього світу.

Пошуки такої основи невіддільні від вирішення основного питання філософії, із приводу якого постійно полемізували прихильники матеріалістичного й ідеалістичного світорозуміння.

Філософські уявлення про субстанцію як першооснову і сутність всіх речей, причину самої себе історично розвивалися від ототожнення цієї субстанції з певними конкретними формами речовини (земля, вода, повітря, вогонь і т.д.), далі, через спроби розглянути її в деякій безструктурній першоречовині — до виниклого в давньогрецькій філософії уявлення про визначені фізичні елементи, що володіють особливими якостями (атоми), комбінації яких визначають властивості всього сущого.

Характерно, що з виходом на цей рівень розуміння першооснови сущого у філософії виявляється особлива поляризація двох протилежних тенденцій — "лінії Демокрита" і "лінії Платона": якщо згідно з Демокритом атоми існують поза і незалежно від нашої свідомості, то для Платона вони — цеглинки світобудови, наділені не фізичними, а геометричними характеристиками: їхні властивості залежать від геометричної форми, що виражає, подібно, скажемо, до трикутника сутність, ідею трикутника взагалі, незалежну від реальних предметів, більше того, "завдану" їм.

Уявлення про те, начебто форми, ідеї речей, предметів первинні, а останні — лише втілення цих ідей, — найбільш чіткий вираз ідеалістичних спроб субстанціалізувати свідомість.

Варто мати на увазі, що такий підхід — зовсім не довільна вигадка філософського ідеалізму. Він пов'язаний з абсолютизацією однієї із сторін взаємозв'язку людини зі світом, більше того, однієї із сторін практичної життєдіяльності людини. Адже остання немислима поза таким її атрибутом, як свідомість, доцільність. Саме тому філолофськоідеалістичні уявлення неможливо спростувати "кавалерійським нальотом", справді науковий підхід потребує не даремного їхнього заперечення, а вдумливого аналізу, виявлення й обліку того раціонального змісту, що існує в них.

Пошуки субстанціальних основ буття протягом досить тривалого періоду здійснювалися у філософії з позицій принципу елементарності: усі речі і явища зводяться до деяких першоелементів, що відрізняється від утворених ними речей. Акцент на безструктурності елементів, пов'язаний з уподібненням їхньої субстанціальності до деякої першоматерії, свідчив про обмеженість такого підходу, що стала виявлятися усе більше в міру розвитку природничонаукових уявлень про матерію. Завдяки останнім виявлялася відносність різних поглядів на субстанцію як першопричину змін речей і явищ, і у філософії зріло уявлення про субстанціальність матерії, що зводиться не до визнання наявності деякого останнього рівня, "дна матерії", а стверджує лише її об'єктивність, незалежність від свідомості і здатність до нескінченних самоперетворень, що зумовлюють природу різних властивостей і форм руху тіл.

Будь-яке ж "наділення рисами скінченності" субстанції як першооснови і сутності всіх речей небезпечне кризами, що можуть виникати при кожному черговому поглибленні людського пізнання в сутність матерії.

Подібну перспективу, до речі, передбачали в якомусь ступені ще древні анатомісти-субстанціалісти: на думку Демокрита "необхідно відкинути можливість розподілу на частини до нескінченності, щоб нам не... залишитися без реальності, розпорошуючи її в ніщо"4. Криза метафізичного субстанціалізму, що виникла в зв'язку з революційними змінами в природознавстві на рубежі XX століття, підтвердила це побоювання, яке виявилося свого роду самокритичним пророцтвом древніх субстанціалістів. Методологічний урок, що випливав з цієї кризи, — необхідність діалектичного підходу до розуміння субстанціальних основ явищ, усвідомлення того, що ці основи відрізняються розмаїтістю, невичерпністю, рухливістю, мінливістю.

Саме в руслі такого усвідомлення на основі філософського аналізу ряду природничо-наукових відкриттів кінця XIX - початку XX століття було сформульоване визначення матерії. Не пов'язуючи зміст матерії з елементами конкретної будови речей і Всесвіту, з їхньою структурною організацією, це розуміння акцентує увагу лише на загальній властивості їхньої матеріальності — здатності об'єктивного існування незалежно від людської свідомості. Зберігаючись в будь-яких перетвореннях речей, згадана властивість свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існування.

Помітимо, що теза про нестворюваність і незнищуваність матерії, її первинність щодо свідомості, яка протягом багатьох століть є предметом гострої полеміки матеріалізму й ідеалізму, одержує нині ще одне дуже своєрідне і парадоксальне підтвердження - фактом появи глобальної загрози людській цивілізації і самому життю на землі. У випадку, якщо ця втрата здійсниться, можуть виявитися цілком зруйнованими саме ті вищі рівні матеріального буття, на яких виникає, функціонує і розвивається людська свідомість — єдина з відомих нам сьогодні різновидів свідомості, у той час як досвідомі, добіологічні рівні буття зберігають своє існування.

Наведене розуміння може виступати й аргументом на користь ієрархічності форм, структурних рівнів матерії і матеріальних систем, які їх утворюють, форм руху матерії. Ця ієрархічність сполучена з найфундаментальнішою властивістю матерії — здатністю до саморуху. Матерія, природа є "начебто згорнутою єдністю усього, що виникає через рух".

Джерело такого саморуху — внутрішні суперечності предметів і явищ. З досягненням тим чи іншим предметом вищого ступеня загострення суперечностей виникають передумови самозаперечення певного предмета і переходу його в нову якість. Саме тому рух — найважливіший атрибут, спосіб існування матерії, причина її неймовірного різноманіття, гарант її нестворюваності і незнищуваності, ЇЇ нескінченності в часі й у просторі.

З великою глибиною й емоційністю характеризував рухливість і мінливість матерії видатний російський мислитель О. І. Герцен. "Буття живе рухом: ...життя є не що інше, як рух безперервний, що не зупиняється, діяльна боротьба і, якщо хочете, діяльне примирення буття з небуттям, і чим завзятіша, зліша ця боротьба, тим ближче вони один до одного, тим вище життя, що розвивається ними; боротьба ця вічно в кінці і вічно в початку, — безперервна взаємодія, з якого вони вийти не можуть"7.

У процесі саморуху матерії виникають різні за складністю форми її існування, що виражають властиву їй системну організацію. У сучасній філософській літературі їх звичайно характеризують у такий спосіб:

- системи неживої природи (елементарні частинки, у тому числі античастинки, поля, атоми, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних порядків - Земля й інші планети, Сонце й інші зірки, Галактика, системи галактик);

- біологічні системи (уся біосфера від мікроорганізмів до людини: внутрішньоорганізменні біосистеми, надорганізменні системи, уся біосфера);