Розділ «Глава XIV Це була справжня перемога»

Це була справжня перемога

Ми уявляли, що наші переслідувачі, людиноподібні мавпи, не підозрюють про існування цього притулку в кущах, однак незабаром нам довелося переконатися у своїй помилці. У лісі стояла повна безмовність — ні звуку, ні шелесту листя… І все-таки колишній досвід мав підказати нам, з якою хитрістю і з яким терпінням ці тварини вистежують свою здобич і вичікують слушної нагоди для нападу. Не знаю, що мені обіцяє доля надалі, але навряд чи я був і буду коли-небудь такий близький до смерті, як того ранку. Зараз розповім все одне по одному.

Сон не допоміг нам відновити сили після страшних хвилювань і голодування попереднього дня. Саммерлі був такий слабкий, що ледве тримався на ногах, але з властивими йому завзятістю і мужністю не хотів зізнатися в цьому. Ми скликали військову раду і вирішили посидіти тут ще години дві, підкріпитися сніданком, що було вкрай необхідно, а потім вирушити в дорогу через усе плато і вийти до печер на той берег центрального озера, де, за моїми спостереженнями, жили люди. Ми сподівалися, що врятовані нами індіанці замовлять за нас добре слово, і розраховували на гарний прийом з боку їхніх одноплемінників.

Після такої подорожі Країна Мепл-Уайта ще більше відкриє перед нами свої таємниці, і, виконавши покладену на нас місію, ми зосередимо всі свої помисли на тому, як нам вибратися звідси і знову повернутися у світ. Навіть сам Челленджер визнавав, що мета нашої експедиції буде досягнута і що після цього обов’язок вимагатиме від нас якомога швидше повідати усьому цивілізованому світові про зроблені нами дивні відкриття.

Тепер ми могли уважніше придивитися до врятованих індіанців. Вони були невеликого зросту, мускулясті, спритні, незлобиві на вигляд, із правильним овалом лиця, позбавленого всякої рослинності, і з гладким чорним волоссям, схопленим на потилиці шкіряним ремінцем. Одяг їх складався лише з пов’язки на стегнах, теж шкіряної. Розірвані мочки, що кровоточили, свідчили про те, що у їхніх вухах були якісь прикраси, які залишилися в лапах їхніх ворогів — мавп. Індіанці жваво перемовлялися між собою на незнайомій нам мові, але ми все-таки зрозуміли, що їхнє плем’я називається «аккала». Вони вимовили це слово кілька разів підряд, показуючи одне на одного, потім замахали стиснутими кулаками у бік лісу і, тремтячи від страху і ненависті, крикнули: «Дода! Дода!» — так, мабуть, іменувалися в них людиноподібні мавпи.

— Що ви про них скажете, Челленджере? — запитав лорд Джон. — Для мене ясно тільки одне: он той юнак з виголеним чолом — їхній вождь.

І дійсно, цей індіанець тримався окремо, а інші зверталися до нього з найбільшою шанобливістю, незважаючи на те, що всі вони були старші за нього. Гордість і незалежність проглядали в кожному русі юнака, і коли Челленджер поклав свою величезну лапу йому на голову, він відсахнувся від нього, як пришпорений кінь, і, гнівно блиснувши чорними очима, відійшов назад. Потім приклав долоню до грудей і, весь сповнений гідності, кілька разів повторив слово «Маретас».

Професор, нітрохи не знітившись, схопив за плече іншого індіанця і, повертаючи його з боку в бік, наче наочне приладдя, почав читати нам лекцію.

— Розвинутий череп, лицьовий кут і деякі інші ознаки говорять про те, що це плем’я не може бути віднесене до нижчої раси, — загудів він своїм гучним басом. — У расовій шкалі ми маємо відвести йому місце попереду багатьох інших племен Південної Америки. Я твердо переконаний, що тут, на плато, виникнення і розвиток цього племені був би неможливий. Але ж і людиноподібних мавп відокремлює величезна прірва від збережених тут доісторичних тварин. Отже, вони теж не могли з’явитися й еволюціонувати в Країні Мепл-Уайта.

— Звідки ж вони взялися? З неба, чи що, звалилися? — запитав лорд Джон.

— Це питання, безсумнівно, викликає гарячі суперечки серед учених Європи й Америки, — відповів професор. — Моє власне тлумачення його — правильне чи неправильне (при цих словах він випнув груди і з надзвичайною зарозумілістю повів довкола очима) — полягає в такому: у тутешніх досить своєрідних умовах еволюція досягла стадії хребетних, причому старі форми продовжували жити і розвиватися пліч-о-пліч з новими. От чому поряд з формами юрського періоду тут уживается і сучасний тапір — тварина з досить поважним родоводом, — і великий олень, і мурахоїд. Поки все ясно. Але ви запитаєте: а людиноподібні мавпи, а індіанці? Як наукова думка має поставитися до їхнього перебування на плато? На мій погляд, пояснення може бути тільки одне: вони проникли сюди ззовні. Дуже можливо, що якісь людиноподібні мавпи, що існували в Південній Америці, перебралися сюди ще в прадавні часи і внаслідок своєї еволюції дали той вид людиноподібних мавп, окремі представники яких (тут Челленджер подивився мені просто у вічі) мають настільки значну і пристойну зовнішність, що за наявності розуму вони могли б прикрасити собою навіть людську расу. Що ж стосується індіанців, то це плем’я іммігрувало сюди з рівнини в більш пізні часи внаслідок голоду або переслідувань ворога. Зіткнувшись тут з небаченими досі чудовиськами, вони сховалися в печерах, про які розповідав наш юний друг. Однак їм, безперечно, доводилося боротися на життя і на смерть з дикими звірами, зокрема з мавпами, які не бажали примиритися з вторгненням людини і вели з ними нещадну війну, пускаючи в хід усю свою хитрість, а в цьому вони можуть позмагатися з будь-якими більш великими істотами. От чим пояснюється, на мій погляд, нечисленність індіанського племені. Отже, джентльмени, що ви тепер скажете? Чи правильно я розгадав цю загадку, чи ви маєте які-небудь заперечення по суті?

Але професорові Саммерлі було не до суперечок, і він тільки вперто хитнув головою на знак протесту. Лорд Джон пошкрябав свою лисіючу маківку і відмовився прийняти виклик Челленджера, мотивуючи це тим, що він борець іншої ваги й іншої категорії. Я ж залишився вірний собі і перевів бесіду в більш прозаїчний план, оголосивши, що один з індіанців кудись зник.

— Він пішов, — сказав лорд Рокстон. — Ми дали йому банку з-під консервів і відправили по воду.

— У старий табір? — запитав я.

— Ні, до струмка. Це недалеко, ген за тими деревами. Яких-небудь сто ярдів. Але цей малий, очевидно, не квапиться.

— Піду подивлюся, що він там робить, — сказав я і, захопивши гвинтівку, пішов у ліс, надавши друзям готувати вбогий сніданок.

Вам здасться необачним з мого боку, що я, навіть на такий короткий термін, зважився залишити наш надійний притулок у кущах, але ж мавпяче місто були далеко, адже вороги втратили наші сліди, а крім того, у мене була при собі гвинтівка. Однак, як виявилося надалі, я недооцінив підступності і сили людиноподібних мавп.

Струмок дзюрчав десь зовсім близько, але густі зарості дерев і чагарника ховали його від мене. Я вже досить далеко відійшов від товаришів, як раптом побачив щось червоне посередині зеленої трави. На мій жах, це виявився труп посланого за водою індіанця. Нещасний лежав скорчившись, і голова в нього була так неприродно вивернута, начебто він дивився вгору через плече. Я крикнув, попереджаючи друзів про небезпеку, підбіг до індіанця і нахилився над ним… Імовірно, мій ангел-охоронець був десь зовсім близько в цю хвилину, тому що інстинкт, а може, і шерех листя змусили мене глянути вгору. З густої зелені листя, що нависла над самою моєю головою, до мене повільно тяглися дві довгі мускулясті руки, вкриті рудим волоссям. Ще мить, і жадібні пальці зімкнулися б навколо моєї шиї. Я відскочив назад, але ці руки виявилися ще моторніші. Правда, стрибок врятував мене від мертвої хватки, але одна лапа вчепилась мені в потилицю, друга — в лице, а потім, коли я закрив горло долонею, — у пальці.

Я відчув, що піднімаюся над землею, що голову мені відгинають назад з нездоланною силою… Здавалася, ще мить, і шийні хребці не витримають, Мозок починав затуманюватися, але я не відпускав цієї страшної руки і, нарешті, відірвав її від підборіддя. Наді мною схилилася огидна морда з холодними блакитними очима, нещадний погляд яких сковував мене гіпнотичною силою.