Розділ «Частина друга»

Книга сьома

1742–1748

Після двох років терплячої мовчанки, попри своє рішення, я знову беруся за перо. Причини, які мене спонукали до цього, читач зможе зрозуміти, лише прочитавши книгу до кінця.

Ви бачили, що моя мирна юність проходила спокійно і досить приємно, без великих потрясінь і великих успіхів. Таке посереднє життя значною мірою стало наслідком моєї палкої, але слабкої натури – більш схильної до смутку, ніж до заповзятливості, здатної виходити із стану спокою під впливом хвилинних поривань і повертатися в нього після першого ж стомлення та за природною схильністю. Моя вдача, позбавлена великих чеснот і великих пороків, спрямовувала мене до безтурботного і спокійного життя, для якого я відчував себе створеним, і ніколи не приводила мене до чогось великого ні в доброму, ані в лихому.

Яку ж несхожу картину доведеться тепер мені намалювати перед очима читача! Доля протягом тридцяти років сприяла моїм схильностям, але в наступні тридцять років лише протидіяла їм. Постійне протиріччя між моїм становищем і моїми схильностями змушувало мене робити величезні помилки, накликало на мене нечувані нещастя і породило в моїй душі всі чесноти, крім сили, які можуть зробити честь нещасній долі людини.

Перша частина моєї книги була цілком написана з пам’яті, і, мабуть, я зробив у ній багато помилок. Мені доведеться писати з пам’яті і другу частину, і, очевидно, помилок у ній буде ще більше. Щасливі враження спокійної і невинної юності навівають багато приємних спогадів, до яких мені так подобається повертатися знов і знов. Незабаром читач побачить, які несхожі на них враження, пов’язані з рештою мого життя. Згадувати їх – отже, знову переживати їх гіркоту. Не бажаючи посилити тягар свого становища цими сумними спогадами, я по можливості уникаю їх, і часом мені це вдається так добре, що я вже і в разі потреби не можу відтворити їх. Небо послало мені здатність легко забувати минулі нещастя як утіху за ті страждання, які доля готувала мені попереду. Моя пам’ять, що малює переді мною лише приємні картини, – щасливий контраст моїй полохливій уяві, що змушує мене бачити в майбутньому тільки горе.

Всі папери, які я зібрав, щоб заповнити прогалини своєї пам’яті, перейшли до інших рук і вже не повернуться до мене. У мене є тільки один вірний поводир, на якого можу розраховувати, – це ланцюг почуттів, які відмічали послідовний хід мого існування, а отже, і тих подій, що породжували їх або ставали їхнім наслідком. Я легко забуваю нещастя, але не можу забути свої помилки і ще менше – свої добрі почуття. Пам’ять про них дуже мені дорога і ніколи не зникне з мого серця. Я можу пропустити якісь факти, переставити їх місцями, переплутати числа, але не можу помилитися в тому, що я відчував, або забути про свої вчинки, викликані тим чи іншим душевним станом. Але ж саме про це я й розповідаю. Мета моєї сповіді – показати мій внутрішній світ у всі періоди життя. Я обіцяв написати правдиву історію своєї душі, і для цього не потрібні документи, мені досить, як я робив це й досі, заглянути якнайглибше в самого себе.

Проте є, на щастя, період у шість чи сім років, про який я маю в своєму розпорядженні надійні дані у вигляді переписаної збірки листів, оригінали яких зберігаються у Дю Пейру. Ця збірка, що закінчується 1760 роком, охоплює весь час мого перебування в Ермітажі й великого розладу з моїми так званими друзями – пам’ятна епоха мого життя, що стала джерелом всіх інших моїх нещасть. Що стосується справжніх листів пізнішого часу, які залишаються в мене у дуже незначній кількості, то, замість того щоб переписати їх у вигляді продовження збірки, дуже об’ємної, щоб я міг сподіватися відвернути від них увагу моїх аргусів,[107] я вставлятиму їх у цю працю щораз, як мені здасться, що вони можуть внести деяку ясність на мою користь чи навпаки. Адже я не боюся, що читач забуде, що я пишу свою «Сповідь» не з метою виправдати себе; але він не повинен також чекати, що я замовчуватиму правду, коли вона говорить на мою користь.

У цілому ж друга частина може зрівнятися з першою тільки за своєю правдивістю і перевищує її тільки важливістю подій. У всьому іншому вона поступається першій. Я писав першу частину з великою втіхою, з доброзичливістю, у зручній обстановці – у Вуттоні[108] або в замку Трі, і все, про що я згадував, давало мені радість. Я щоразу з новою втіхою повертався до спогадів і міг спокійно виправляти свої описи доти, поки залишався ними задоволений. Тепер моя пам’ять і розум ослабіли і роблять мене майже нездатним ні до якої роботи. Я беруся до цієї праці над силу, примушуючи себе, і серце моє стискається від туги. Мені доведеться згадувати про нещастя, зради, підступність, поринути в сумні спогади, що крають мою душу. Як хотілося б поховати в мороці часу те, про що мені доведеться розповісти; але, вимушений говорити проти своєї волі, я повинен ховатися, хитрувати, намагатися обманути, принижуватися до таких вчинків, для яких я найменше був придатний з самого народження.

Стеля наді мною має очі, стіни навколо мене мають вуха. Оточений шпигунами і наглядачами, ворожими і пильними, у постійній тривозі і неспокої я поспіхом накидаю на папір кілька уривчастих слів, які ледве маю час прочитати, не те що виправити. Я знаю, що, незважаючи на численні перешкоди, які безперервно зводять навколо мене, вони завжди бояться, що правда просотається через яку-небудь щілинку. Що мені зробити, щоб допомогти їй пробитися? Я прагну цього без особливої надії на успіх. Хай читач вирішить, чи можна з усього цього скласти приємну картину і надати їй привабливого колориту. Тому я попереджаю тих, хто захоче прочитати мою книгу, що врятувати їх від нудьги зможуть тільки бажання до кінця пізнати людину і щира любов до справедливості та істини.

У першій частині я зупинився на тому, як зі смутком у душі вирушав до Парижа, залишаючи своє серце в Шарметі, збудувавши там свій останній надхмарний замок, мріючи з часом принести до ніг матусі зібрані мною скарби і розраховуючи на свою нотну систему як на дійсне багатство.

Я зупинився на деякий час у Ліоні, щоб побачити своїх знайомих, заручитися деякими рекомендаційними листами до Парижа і продати свої книги з геометрії, які захопив із собою. Всі добре мене прийняли. Пан і пані де Маблі були раді, побачивши мене, і кілька разів запрошували на обід. У них я познайомився з абатом де Маблі[109] й абатом де Кондійяком,[110] які приїхали відвідати свого брата. Абат де Маблі дав мені рекомендаційні листи до Парижа, серед інших – до пана де Фонтенеля та графа де Кейлюса.[111] Знайомство і з тим і з тим було мені дуже приємне, особливо з першим, який до самої своєї смерті не переставав виявляти до мене свою дружбу і в розмовах наодинці давав поради, якими мені слід було б скористатися краще.

Я навідав пана Борда,[112] з яким познайомився давно і який часто робив мені послуги, до того ж дуже охоче і з великою радістю. Борд залишився вірним собі і цього разу. Він допоміг мені продати книжки, дав мені від себе і дістав від інших гарні рекомендації до Парижа. Я провідав пана інтенданта, знайомством з яким був зобов’язаний панові Борду і якому, в свою чергу, зобов’язаний знайомством з герцогом Рішельє,[113] що в той час був проїздом у Ліоні. Пан Паллю познайомив мене з ним. Герцог Рішельє ласкаво прийняв мене і запросив бувати у нього в Парижі, що я кілька разів і зробив; але це високе знайомство, про яке мені доведеться часто говорити згодом, не дало мені ніякої користі.

Я знову зустрів музиканта Давида, який допоміг мені у скруті під час однієї з колишніх моїх подорожей. Він позичив мені, чи подарував, шапку і панчохи, яких я так і не віддав йому, та він і не вимагав цього, хоча ми потім часто зустрічалися. Втім, я зробив йому згодом приблизно рівноцінний подарунок. Я зобов’язаний був би зробити значно більше, але мова йде не про те, що я мав зробити, а про те, що я зробив, а це, на жаль, не одне і те саме.

Я побачив шляхетного і щедрого Перрішона, ще раз відчувши на собі його звичну великодушність; він зробив мені такий самий подарунок, як зробив раніше милому Бернару, заплативши за моє місце в диліжансі. Я відвідав хірурга Парізо, найкращого і найблагодійнішого з людей, бачив його милу Годфруа, котру він утримував уже десять років і чия лагідність і сердечна доброта, власне, й складали всі її чесноти, але котру не можна було не бачити без жалю чи залишити без розчулення. Річ у тім, що вона була на останній стадії сухот, від яких незабаром і вмерла. Ніщо так не показує справжні схильності людини, як її прихильності.[114] Побачивши лагідну Годфруа, ви знайомилися з добрим Парізо.

Я дуже зобов’язаний усім цим чесним людям. Згодом я закинув знайомство з ними, звичайно ж, не з невдячності, а через непереборні лінощі, які часто давали привід звинувачувати мене в невдячності. Пам’ять про їхні послуги ніколи не полишала мого серця, але мені легше було б на ділі доводити їм свою вдячність, ніж висловлювати її. Акуратне листування було мені завжди не під силу: якщо я відкладаю відповідь, сором і невміння загладити свою провину змушують мене посилювати її, і я зовсім перестаю писати. Ось чому я зберігав мовчання і, здавалося, забув геть усіх. Парізо і Перрішон навіть не звертали на це уваги, і їх ставлення до мене залишилося тим самим; але через двадцять років на прикладі пана Борда буде видно, до якої мстивості може довести самолюбність розумну людину, коли вона відчуває, що на неї не зважають.

Перш ніж покинути Ліон, я повинен згадати ще про одну симпатичну особу, з якою я зустрівся з величезною втіхою і яка залишила в моєму серці найніжніші спогади. Це мадемуазель Серр, про котру я говорив уже в першій частині. Знайомство з нею я поновив у де Маблі. Під час цієї подорожі, маючи багато вільного часу, я бачився з нею частіше. Моє серце захопилося нею, і є деякі підстави думати, що й вона була не зовсім байдужа до мене; але вона виявляла мені стільки довіри, що це відбирало у мене будь-яке бажання зловжити нею. У неї не було нічого, у мене – ще менше; наші становища були дуже схожі, щоб ми могли з’єднатися, а зважаючи на прагнення, що керували мною, я був дуже далекий від думки про одруження. Вона повідомила мене, що молодий негоціант на ім’я Женев начебто має намір одружитися з нею. Я бачив його у неї раз або двічі. Він здався мені людиною чесною, та його скрізь і вважали таким. Переконаний, що вона буде з ним щаслива, я хотів, щоб він з нею побрався, що він і зробив згодом. Щоб не заважати їхньому невинному коханню, я поквапився поїхати, побажавши цій чарівній дівчині щастя. Побажання мої були почуті, але, на жаль, лише на короткий час, тому що незабаром я довідався, що вона померла через два чи три роки після весілля. Протягом усього шляху я переймався своїм ніжним смутком і ось тоді відчув, що, коли й важко офірувати обов’язку і доброчесності, зате вони щедро винагороджуються солодкими спогадами, що залишаються глибоко в серці.

Скільки в мою попередню подорож Париж видався мені з непривабливого боку, стільки тепер я побачив його в блискучому світлі. Правда, цього не можна сказати про моє житло, бо за адресою, що її дав мені пан Борд, я оселився в готелі «Сен-Кентен», на вулиці Кордьє, поблизу Сорбонни. Погана вулиця, поганий готель, погана кімната. А проте там зупинялися такі поважні люди, як Ґрессе,[115] Борд, абати Маблі і де Кондійяк та багато інших. На жаль, нікого з них я там не зустрів, але зате я познайомився з паном де Бонфоном, дрібним дворянином, що дуже накульгував і корчив із себе пуриста, завдяки якому познайомився з паном Рогеном, тепер найдавнішим з моїх друзів, а через Рогена – з філософом Дідро, про котрого мені доведеться багато говорити згодом.

Я приїхав до Парижа восени 1741 року. П’ятнадцять срібних луїдорів у кишені, комедія «Нарцис» і нотний проект – ото були всі мої засоби до існування, і мені треба було, не гаючи часу, спробувати ними скористатися. Я поспішив удатися до допомоги рекомендаційних листів. Молодий хлопець, приємний на вигляд, що приїхав до Парижа і заявив про себе деякими талантами, завжди може розраховувати на гарний прийом. Мене й справді добре прийняли, що неабияк мене потішило, але не дало ніяких особливих результатів. З усіх, кому я був рекомендований, тільки три особи виявилися мені корисні: пан Дамезен, савойський дворянин, на той час конюший і, гадаю, фаворит княгині де Каріньян, пан де Боз, секретар Академії написів і хранитель королівських медалей, та отець Кастель, єзуїт, винахідник зорового клавесина. До всіх цих людей, за винятком пана Дамезена, мене направив абат де Маблі.