Розділ «Частина третя»

29

Батько народився і виріс у містечку Уайт-Плейнз, штат Нью-Йорк. Він був одинцем у батьків. Носив у пам'яті згадку про світлі й теплі літні дні, прожиті в Саратога-Спрінгз. Про парк з доріжками, всипаними вологою рінню. Під час прогулянок він, бувало, проходив з матір'ю повз розкішно пофарбовані веранди величезних готелів. Щороку в один і той же день вони поверталися додому. Мати його була квола жінка, і померла, коли йому було чотирнадцять років. Батько навчався у Гротоні, а потім у Гарварді. Він захоплювався німецькою філософією. На другому курсі взимку його навчання припинилося. Під час громадянської війни батько забагатів і відтоді почав марнувати час на нерозсудливі біржові спекуляції. Нині від колишнього багатства не зосталося й сліду. Старий належав до категорії людей, які й за скрутних обставин залишаються оптимістами. Його впевненість зростала з кожною втратою. Банкрутство він зустрів з посмішкою і тріумфом. Він помер раптово, не зневірившись у жодному зі своїх сподівань. Барвистість його характеру виробила в сина протилежну вдачу: він був обачливою, тверезою, працьовитою і хронічно безталанною людиною. Досягши повноліття, сирота вклав кілька успадкованих доларів у піротехнічний бізнес, що належав одному італійцеві. Врешті він сам заволодів тим бізнесом, розширив продаж продукції, придбав фірму по виробництву прапорів і відчув себе респектабельним підприємцем. Він навіть брав участь у забезпеченні армійських замовлень під час філіппінської кампанії. Він пишався своїм життям, проте ніколи не забував, що перш ніж зайнятися бізнесом, навчався у Гарварді. Він прослухав курс лекцій Уїльяма Джеймса[39] з основ сучасної філософії, і дослідження стали його пристрастю: він хотів уникнути того, що великий доктор Джеймс називав почуттям власної неповноцінності.

Тепер Батько щоранку пробуджував і випробовував свою смертну душу. Він хотів упевнити себе, що спалах неприязні до Колхауса Уокера пояснюється не кольором шкіри цього чоловіка, а його залицяннями, які обіцяли йому радощі життя в майбутньому. Тим часом Батько помітив якісь цятки на тильному боці своїх долонь. Іноді ловив себе на тому, що просить співрозмовників повторити вже сказане. Його сечовий міхур постійно вимагав випорожнення. Тіло Матері вже не збуджувало його, а викликало тільки спокійне замилування. Її форми і ніжність захоплювали його, але давно вже не запалювали. Він зауважив, що вона поповнішала в плечах. Своє тривале спільне життя після його повернення з Арктики вони обернули на спокійні товариські стосунки, які, проте, зароджували в Батька враження, ніби справжнє життя проходить повз нього, ніби він є тільки глядачем на якійсь виставі. Йому було огидне її піклування про одруження чорної дівчини. А тепер, коли Сара померла, він підсвідомо відчував тугу Матері, яка повністю перейшла в піклування про Сариного хлопчика.

Батько розглядав свій візит до поліції як виконання обов'язку, хоча й не був цілком певний справедливості свого вчинку. Можливо, з метою моральної самокомпенсації, він охарактеризував Колхауса як людину миролюбну, що розлютилася через обставини, особисто від неї не залежні. Це був той самий аргумент, що його висунув був удома Молодший Материн Брат. Батько підтвердив опис подій, поданий у листі Колхауса. «Він був піаністом, — сказав Батько, вживаючи форму минулого часу. — Був завжди чемний і коректний у поведінці». Поліцейські похмуро кивнули. Вони хотіли знати, чи може негр знову вчинити напад. Шеф поліції так і сказав: «Знову вчинити напад». Батько відповів, що коли Колхаус визначив собі цю поведінку, він буде її за всяку ціну дотримуватися. Це попередження значною мірою спричинилося до створення системи захисту. Поліцейські патрулі несли варту в усіх пожежних дільницях міста. Встановили нагляд за головними дорогами. У штабі на стіні висіла карта з розташуванням сил. На підставі Батькових свідчень вдалося умовити поліцейський департамент Нью-Йорка призначити детективів для розшуків Колхауса в Гарлемі.

Батько чекав, що поліція стане йому за щось докоряти. Але цього не сталося. Очевидно, їм вигідніше було мати його за своєрідного консультанта в питаннях вдачі злочинця. Вони тільки заохочували його проводити якомога більше часу в штабі, щоб мати напохваті під час планування операції. Стіни поліцейської дільниці десь на рівні людського пояса були поділені лінією на дві половини. Верхня була пофарбована в світло-зелений колір, нижча — в темно-зелений. У кожному кутку стояли плювальниці. Батько погодився приходити сюди в разі необхідності, хоча для його бізнесу це була найгарячіша пора року. Замовлення на ракети, бенгальські вогні, римські свічки, петарди для святкування 4 Липня[40] мали бути виконані вчасно. Він розривався між своїм офісом і поліцією, йому гидко було зустрічатися в поліцейській дільниці з шефом «Емералд Айл» Віллом Конкліном. Від Конкліна завжди тхнуло віскі, а переживання людини, за якою полюють, надавали його червоному обличчю кольору телятини. Вроджена пиха не заважала йому впадати в малодушність, його висловлювання під час обговорень були не мудріші від ідеї, що, власне, стала причиною конфлікту. Він закликав поліцію рушити походом на негритянські околиці й вимести всіх чорнопиких раз і назавжди. Поліцейські байдуже вислуховували, а тоді піддражнювали розмовами про його долю. «Знаєш, Віллі,— казали вони, — можливо, нам доведеться віддати тебе в жертву цьому розбійнику. Заради миру в окрузі». Конклін нездатний був розуміти жарти. «Чи ж ми з вами не заодно? — запитав він. — Бог свідок, ви поводили себе жорстоко у церкві святої Катаріни, а тепер ви жорстокі до мене».— «Еге ж,— заперечив начальник поліції,— хтось із твоїх шибайголів заварив цю кашу, а ти, телепень, говориш, що ми заодно. Зачекай-но, спіймаємо цього чорношкірого, він нам розповість, як усе було».

Проте за своєю вдачею й розумовими здібностями, шеф пожежної команди добре вписувався в це оточення. Через скляні двері раз у раз заходили злочинці, юристи, поручителі, поліцейські та безталанні родичі. П'яниць і закутих у кайдани злодіїв втягували за комір. З ними не розмовляли, на них горлали, їм затикали рота лайкою. Конклін був власником вугільного і льодового бізнесу і жив з дружиною і дітьми якраз проти своєї контори. Батько відразу зрозумів, чого він товчеться без кінця в поліцейській дільниці: щоб почувати себе в безпеці. Звісно, Конклін цього не визнавав. Він хвалькувато говорив про вжиті ним удома застережні заходи. Не покладаючись на приставлених до його хати поліцейських, він поселив у себе вцілілих пожежників з «Емералд Айл», попередньо їх озброївши. «Я не здивуюся, якщо цей чорнопикий нападе й на Вест-Пойнт»,— сказав Конклін.

Батька принижувало товариство цього типа, дарма що Конклін розмовляв з ним зовсім не так, як з поліцейськими, навіть стежив за вимовою, та найбільше дратували Батька зарозумілі претензії на соціальну рівність. «Це трагедія, капітане,— глибокодумно повторював Конклін.— Справжня трагедія». А одного разу навіть поклав руку Батькові на плече. Цей панібратський жест подіяв на «того як удар електричного струму.

І все-таки Батько проводив у поліції дедалі більше часу, йти додому йому не хотілося. Коли ховали жертви пожежі на «Емералд Айл», він пішов послухати надгробні промови. На цвинтарі зібралося півміста. Над натовпом погойдувався величезний мідний хрест. Віллі Конклін лишився в поліцейській дільниці. «Не хочу бути мішенню для пострілу», — пояснив він. Чутки про його поведінку вже котилися по місту. Незабаром повідомлення про те, що нічні убивства на «Емералд Айл» спричинила заподіяна негрові образа, з'явилися у нью-йоркських газетах, де журналістів не обмежували інтереси місцевої торгової палати. «Уорлд» і «Сан» надрукували навіть текст листа Колхауса. Повсюди до Вілла Конкліна почали ставитися з презирством, його зненавиділи як винуватця подій, що призвели до загибелі людей, якими він командував. Інші зневажали його за те, що, додумавшись, як познущатися з негра, він не спромігся вселити тому страх перед богом.

Тепер щодня неподалік від будинку по вулиці Броудв'ю-авеню стояла машина, а в ній сидів чоловік у котелку. Офіційно Батька про це навіть не попередили, але Матері він сказав, ніби це поліцейський охоронець, якого він сам випрохав для себе, йому незручно було признатися Матері, що послуга, яку він зробив поліції своїм візитом і інформацією, не звільнила його від цього негласного нагляду. Звичайно, йому хотілося б знати, у чому вони підозрюють його особисто.

Рівно через тиждень після нападу Колхауса на «Емералд Айл», о шостій годині ранку по Рейлроуд-плейс — вузенькій брукованій вулиці Вест-Енду — повільно їхала машина. Напівдорозі стояла муніципальна пожежна дільниця №2. Під'їхавши до будинку, машина зупинилась, і двоє поліцейських, що стояли, куняючи, біля дверей, вражено сахнулись, угледівши, що з машини вискочило кілька чорношкірих, озброєних дробовиками і гвинтівками. Одному поліцейському стало розуму впасти на землю. Другий стояв, роззявивши рота, і спостерігав, як нападники вишикувались у лінію, наче справжній бойовий взвод, і за сигналом одночасно відкрили вогонь. Першим залпом було вбито поліцейського, який стояв, і вщент розбито шибки дверей пожежної дільниці. Потім один із чорношкірих підбіг до вибитих вікон і вкинув усередину кілька невеликих пакетів.

Чоловік, який наказав відкрити вогонь, підійшов до переляканого поліцейського, що лежав на тротуарі, сунув тому в руку листа і спокійно сказав: «Це має бути надруковано у газетах». Потому приєднався до решти негрів, які вже посідали в машину. Щойно авто від'їхало, пролунали два чи, може, три вибухи, висадивши в повітря двері пожежної дільниці і перетворивши її на пекло. Полум'я швидко перекинулося на сусідній бар і крамницю торговця кавою, який смажив свої суміші для постійних клієнтів прямо на вулиці. Від мішків з кавовими зернами простяглася завіса жовтого диму, залишивши довкола на кілька тижнів пахощі підгорілої кави. Згодом на згарищі відкопали чотири тіла, в яких упізнали міських пожежників. В будинку навпроти колишнього пожежного депо знайшли труп літньої жінки, яка померла, мабуть, від переляку. Машина і карета швидкої допомоги були знищені.

Після цієї події місто охопила справжня паніка. Діти не ходили до школи. На адресу міської адміністрації і Віллі Конкліна лунали образливі вигуки. Делегація пожежників відвідала мерію і зажадала, щоб їх привели до присяги нарівні з поліцейськими і видали зброю для самозахисту. Стурбований мер надіслав губернаторові штату Нью-Йорк телеграму з проханням про допомогу. Повідомлення про другий напад Колхауса були надруковані на перших шпальтах усіх газет країни. З Нью-Йорка прибули юрби репортерів. Шефа поліції звинуватили в тому, що він дозволяє чорному вбивці займатися своєю кривавою справою. Тоді шеф поліції зробив таку заяву кореспондентам, що зібралися у нього в офісі. «Злочинець користується для пересування автомобілем,— сказав він.— Вчиняє напад і зникає бозна-куди. Асоціація керівників поліції штату Нью-Йорк уже кілька років поспіль ухвалює резолюцію, яка вимагає реєстрації автомобілів і водіїв. Якби сьогодні існував такий закон, ми могли б вистежити цю жорстоку людину». Розмовляючи, шеф попихкував сигарою і шукав щось у шухлядах столу. Потім вийшов разом з кореспондентами з кабінету. Наступного дня законопроект про реєстрацію автомобілів було внесено на розгляд законодавчого органу штату. На Батьковій фабриці працювали два негри: один двірником, другий складальником корпусів ракет. У день другої трагедії обидва не вийшли на роботу. У місті їх також ніхто не бачив. Вони залишились удома за замкненими дверима. Тої ночі поліція заарештувала на вулиці кількох білих городян, які мали при собі пістолети й гвинтівки. Губернатор задовольнив прохання мера й надіслав з Нью-Йорка дві роти міліції. Вони прибули наступного ранку й розіпнули свої намети на бейсбольному полі за школою, відразу привернувши увагу дітей. Вийшли спеціальні випуски місцевих газет, і в кожній на видному місці був надрукований другий лист Колхауса, який вимагав: «Перше: віддати на мій власний суд білого байстрюка на ім'я Віллі Конклін. Друге: автомашину «Модель Т» з фірменим верхом повернути мені в її попередньому вигляді. Доки ці вимоги не будуть виконані, пануватимуть закони війни. Колхаус Уокер-Молодший, Президент Тимчасового американського уряду».

Усіх найбільше цікавило, який він на вигляд — Колхаус Уокер. Газети несамовито конкурували, прагнучи дістати фото знеславленого музиканта. Його ніде не було. Репортери брали штурмом офіси оркестру «Клеф Клаб» у Гарлемі. Газета Херста «Амерікен» натомість з тріумфом вмістила портрет Скотта Джопліна. Друзі композитора пригрозили порушити справу, оскільки сам Джоплін був невиліковно хворий і не міг захищати власні інтереси. Редакція була змушена просити вибачення. Нарешті якась газета в Сент-Луїсі вмістила фото, відразу передруковане іншими. Батько визнав його вірогідним. На ньому був зображений молодший Колхаус, який сидів за піаніно у фраку й білій краватці. Тримаючи руки на клавіатурі, він посміхався у камеру. Навколо піаніно групою стояли — гравець на банджо, корнетист, тромбоніст, скрипаль і барабанщик, що перехилився через барабан — усі в білих краватках. Голову Колхауса в газеті було обведено колом. Іронічна усмішка чорношкірого з акуратними вусами, щире й відверте обличчя здалися, мабуть, надто привабливими автору тексту над фото, який промовляв: «Посмішка вбивці, або Щасливі дні Президента тимчасового американського уряду».

Доскіпливість і завзятість представників преси призвели до того, що стало неможливо приховувати роль родини у цій справі. Репортери, спочатку по одному, по двоє, а потім і більшими групами приходили й стукали в двері, а коли їх не впускали, ставали табором під норвезькими кленами. Їм треба було бачити чорношкірого хлопчика, потрібні були деталі з життя Колхауса та його взаємин із Сарою. Вони заглядали у вікна вітальні і, обійшовши будинок, пробували відчинити запори на дверях кухні. Вони жували тютюн, спльовуючи його на землю і гасили підборами цигарки просто в траві. На них були солом'яні канотьє, а в кишенях блокноти. Фотографії будинку з'явились в нью-йоркських газетах. Друкувалися тенденційні оцінки дослідницької діяльності Батька. Довелося поспускати штори на вікнах, хлопчику не дозволяли виходити на вулицю. У будинку було душно, і ночами Батько стогнав уві сні.

Можливо, Мати й стерпіла б усе це, коли б не зайшла мова про переховування в їхній сім'ї сина Колхауса Уокера. Вечорами нескінченна вервечка машин виїжджала на пагорб, і цікаві витягали шиї в надії бодай на мить побачити чиєсь обличчя. Якась офіційна особа з нью-йоркської Ради по влаштуванню побуту дітей висловилася за те, щоб нехрещене байстря було передане до одного з чудових притулків для сиріт, безпритульних і позашлюбних дітей. Після цього Мати тримала дитину в своїй кімнаті, не наважуючись спускатися з нею униз. Коли була чимось зайнята, то доручала синові доглянути за хлопчиком. Вона не марнувала часу на зачіски — ходила цілий день з розпущеними косами. Була не схожа на себе в своїй люті на Батька. «Чому ти не трусонеш калиткою?» Це був натяк на його фінансовий консерватизм,— тема, якої раніше ніколи не торкалися. Вони завжди жили гірше, ніж могли собі дозволити. Батько був уражений цим закидом, проте знайшов куховарку і пралю, яка мала ще й доглядати за будинком. Обидві оселилися разом з ними. Найняв також чоловіка на тимчасову роботу садівника і помістив його в кімнатах над гаражем. У Дідуся вже була штатна сиділка, яка доглядала його вдень. Будинок перебував у стані облоги, і в ньому панувала метушня, як в оточеному таборі під час війни. На хлопця раз у раз гримали, щоб не плутався під ногами. Він з подивом спостерігав, як Мати міряла кроками кімнату, склавши на грудях руки; її розпущені коси висіли, мало не затуляючи обличчя. Вона справляла враження виснаженої людини, її завжди округле підборіддя, здавалося тепер маленьким і навіть загостреним.

Несподівана криза робила їхнє життя якимсь бездушним. Батько завжди був певен, що над їхньою родиною сяє якась особлива зоря. Нині він відчував, як вона згасає. Почувався отупілим і вичерпаним, беззахисним перед усім, що можуть заподіяти обставини. Тепер панував Колхаус. А Батько ж був колись і в Арктиці, і в Африці, й на Філіппінах. Мандрував далеко на Захід. Невже все, що відбувається тепер, означає тільки дедалі більшу суперечність між світом і його розумом? Кожний, про кого він думав, сидячи в своєму кабінеті, навіть Дідусь, поставав перед ним з точки зору його несправджених сподівань. Він ставився до Дідуся з гордовитою чемністю, як ставляться до старих задовго до того, як вони насправді постаріють. Молодшого Материного Брата він зовсім відцурався. Що ж до дружини, то відчував, як низько впав у її очах: мовляв, дослідник без душі, який потрапив у пастку забобонів рідного батька. Він ставав дедалі подібніший до нього, такий самий сухий і байдужий до всього, з божевільними спалахами в кутиках очей. Але чому воно все так складається?

Найбільше він себе засуджував за неувагу до рідного сина, за те, що ніколи не розмовляв з хлопцем, не напрошувався зі своїм товариством. Був певен, що самою своєю присутністю в житті дитини створює зразок для наслідування. Яка зарозумілість, яка дурість з його боку, адже сам він усе життя намагався бути несхожим на свого батька. Це відкриття так його вразило, що він відразу кинувся шукати хлопчика і знайшов сина в його кімнаті, де той, сидячи на підлозі, читав у вечірній газеті репортаж про успішну гру нью-йоркської бейсбольної команди, яку блискуче тренував Джон Джей Макгроу. «Ти б хотів побачити гру цієї команди?» — запитав Батько. Хлопчик підвів здивовані очі. «Я саме думав про це», — відповів він. Батько зайшов до Матері. «Завтра,— оголосив він,— я поведу хлопчика дивитися бейсбольну зустріч». Він промовив це з такою упевненістю в своїй правоті, аж вона забарилася з відповіддю, не встигла сказати, що він просто йолоп. Коли ж Батько вийшов з кімнати, вона щиро здивувалася, що тільки це і спало їй на думку. Як далеко це було від будь-якого почуття кохання.

30

Наступного дня, коли Батько й син вийшли з будинку і попрямували до станції на Квейкер-Рідж-роуд, за ними ув'язалися двоє репортерів. «Ми зібралися на матч з участю «Джайантс»,— пояснив їм Батько.— Це все, що я можу сказати». «А хто сьогодні на подачі?» — спитав один з репортерів. «Руб Маркард,— відповів хлопчик.— Він чудово грав у останніх трьох зустрічах».