Розділ «Частина третя»

Регтайм [Всесвіт]

Поки барон говорив, Мати подивилася через стіл на двох дітей, що сиділи поруч. Думка поглянути крізь рамку на те, що звичайно бачать очі, заінтригувала її. Вона уявила собі, ніби вже дивиться на них крізь цю безглузду рамку. Волосся сина було зачесане назад заради такої нагоди, на ньому був хлоп'ячий костюм з великим білим комірцем і краватка. Його голубі очі з жовтими й зеленими цятками дивилися на неї. Єдине, чого бракувало вродливій дівчинці, яка сиділа поряд з ним у білому мереживі й атласній сукні,— це вуалі. Вона саме підвела очі, подивилась у відповідь на Матір з відвертістю, що межувала з викликом. Мати уявила їх нареченими з класичної дитячої казки про весілля Хлопчика-Мізинчика.


34


Так зустрілися ці дві родини. Щоранку сонце заливало своїм промінням море, і діти розшукували одне одного в просторих коридорах готелю. Коли вони вибігали на подвір'я, морське повітря забивало їм легені, а пісок холодив ноги. Тенти й парасолі лопотіли на вітрі.

Щоранку Тате працював над сценарієм свого п'ятнадцятисерійного фільму-вистави, диктуючи свої думки стенографістові й вичитуючи віддруковані аркуші вчорашньої роботи. Залишаючись на самоті, він часто думав про Свою сміливість. Інколи він переживав напади страху. Тоді, сидячи наодинці в кімнаті, палив цигарки без мундштука — зломлений і розбитий, як колишній Тате. Проте нове життя не давало йому спокою. Його єство саме вирвалося назовні і обернуло нещасливця на балакучого, завзятого чоловіка, сповненого надій на майбутнє. Він знав, що заслужив своє щастя, оскільки вибудував його власноручно, без будь-чиєї допомоги. Сам написав десятки кінокнижечок для компанії Франклін Новелті. Сам винайшов чарівний ліхтар — апарат, у якому на барабані оберталися паперові смужки з силуетами. Дерев'яний човник рухався туди й сюди перед лампою розжарення, як у ткацькому верстаті. Апарат сподобався, і власники Франклін Новелті запропонували Тате частку прибутків. Тим часом він дізнався, що інші, роблячи мультиплікаційні малюнки, користуються целулоїдною плівкою. Так почалося його знайомство з кінематографом. Тут нічого не треба було малювати. Він продав свою частку й узявся за бізнес. Тоді будь-хто з достатнім капіталом міг розпочати діло. Створювалися кінокомпанії, які намагалися монополізувати збут, скуповували патенти на технологічні процеси, на прикладі підтверджуючи анархічну пишноту і блиск нової індустрії.

У той час в Америці можна було зустріти багато титулованих емігрантів з Європи, переважно зубожілих, які приїхали сюди, щоб одружити свої титули з доньками нуворишів. Отож Тате вигадав собі титул барона, і йому стало легше жити в християнському світі. Він пофарбував волосся й бороду в їх попередній чорний колір. Став зовсім новою людиною, його дитина одягалася вишукано, як принцеса. Він хотів викорчувати, вигнати з її пам'яті сморід переповнених квартир і брудні іммігрантські квартали. Скільки житиме, він куплятиме їй світло й сонце, і чистий вітер океану. Вона гралася на пляжі з добре вихованим миловидним хлопчиком. Лежала між м'якими простирадлами в кімнаті, що дивилась вікнами у безмежне небо.

Щоранку двоє друзів ішли на безлюдні простори пляжів, де дюни й трава ховали від їхнього зору готель. Там вони копали тунелі й протоки для морської води, зводили мури, бастіони й багатоповерхові будівлі. Будували міста з річками й каналами. Сонце високо піднімалося над їхніми зігнутими спинами, поки вони черпали мокрий пісок. Опівдні вони охолоджувались у хвилях прибою й бігли назад до готелю. Пополудні бавилися біля пляжних парасольок, збираючи дерев'яні палички й черепашки, неквапно гуляли з чорношкірим Авалям, що чалапало за ними по воді під час відпливу. Пізніше батьки йшли відпочивати до готелю й залишали їх самих. Коли перші голубі тіні лягали на пісок, вони рушали вздовж лінії припливу за дюни, де грали в найцікавішу для них гру — поховання. Спочатку руками він виконував заглиблення для її тіла у вологому піску. Вона лягала туди на спину. Він ставав у ногах і, не кваплячись, обкладав її всю піском: ступні, руки, ноги, живіт, маленькі груди, плечі й руки. Мокрим піском надмірно підкреслено виліплював її форми. Її коліна ставали округлими, стегна — як дюни, на грудях виростали великі горбки. Поки він старався, вона не зводила з нього своїх чорних очей. Хлопець ніжно підводив їй голову, нагортаючи під неї піщану подушку. Потім обережно опускав її голову. Формував піщані складки, що тяглися, мов коси, від її чола до плечей.

Щойно скульптуру було закінчено, вона починала її руйнувати, обережно ворушачи пальцями й соваючи ногами. Пісок звільна обсипався. Вона піднімала одне коліно, потім друге, рвучко підхоплювалася на ноги й бігла до води, щоб змити піщану кірку зі спини й ніг. Хлопець біг слідом за нею. Вони купалися в морі, тримаючись за руки, присідаючи навпочіпки, і хвилі прибою перекочувалися через них. Потім поверталися на пляж, і наставала черга ховати його. Вона робила таку саму заглибину для його тіла. Обкладала піском ступні й ноги. Невеличкий виступ у його купальному костюмі засипала кількома жменями піску. Збільшувала його вузьку грудну клітку, розширяла плечі й прикрашала голову піщаними складками, що їх він придумав для неї. Коли роботу було завершено, він руйнував свою оболонку, обережно розламуючи все, як шкаралупу, вивільняючись із неї, і потім біг до води.

Вечорами батьки брали їх із собою на набережну подивитися розважальні програми. Вони слухали музичні концерти, дивилися гастрольні вистави. Над театром пливли хмари. Якось вони побачили виставу «Навколо світу за 80 днів». Іншим разом — «Д-р Джекіл та м-р Хайд». Але справжню насолоду вони діставали біля атракціонів — гральних автоматів, виставки потвор, Tableaux vivants[45], до яких дорослі ставилися з відразою. Вони зуміли перехитрувати батьків. Після кількох таких прогулянок, коли вони вже нікому не здавалися чимось незвичайним, діти переконали дорослих, що можуть ходити туди й самі. Отож, отримавши від батьків п'ятдесят центів, вони самі побігли по набережній до містечка розваг. Ось зупинилися перед скляним ящиком механічної ворожки. Вкинули один цент. Фігура в чалмі з блискучими зубами, що клацали, покрутила голову праворуч і ліворуч, рвучко підняла руки — вискочив квиток, і фігура завмерла з застиглою посмішкою. «Я великий Він-Вона», — було написано на квитку. Потім вкинули гроші у гральну машину, де за допомогою зубчатих коліс можна було керувати сталевою клешнею, щоб опустити її в тому місці, де лежав потрібний їм виграш, захопити його й скинути у жолоб. У такий спосіб вони виграли намисто з черепашок, невеличке дзеркальце з полірованого металу, мініатюрного скляного котика. Потім вони розглядали потвор. Ходили, затамувавши подих, між виставочними стендами з Бородатою Жінкою, Сіамськими Близнятами, Дикуном з Борнео, Кардіфським Велетом, Людиною-Алігатором і Шістсотфунтовою Жінкою. Це чудовисько заворушилося на стільці і затрепетало, коли діти проходили мимо. Охоплена нестримним почуттям, вона підвелася на свої маленькі ноги й посунула на них горою. Її величезне тіло коливалося в різні боки, коли вона випростовувала руки, перейнята якимись почуваннями. Вони пройшли далі. За кожним парканом на них дивилися пильні, цілком нормальні очі нещасних створінь. У Велета вони купили каблучку, яку могли надіти на зап'ястя, у Сіамських Близнят — фото з автографом. Обдивившись усе, побігли назад.

Їхнє бажання бути разом посилювалося день у день, і це тішило дорослих. Діти не розлучалися, аж доки наступав час іти спати, і не суперечили, коли їм про це говорили, відразу бігли до своїх окремих кімнат, навіть не оглядаючись. Спали міцно. А вранці знов шукали одне одного. Вона не здавалася йому вродливою. Він не здавався їй гарненьким. Вони ставилися одне до одного із зворушливою ніжністю, яка виявлялася, передусім, у їхній збудженості, що поширювалася мов електричний струм, мов світло, дарма, що їхнє спілкування було ніби байдужне і буденне. Їх зв'язувало між собою повне взаєморозуміння, яке, проте, не могло бути настільки ясним і чітким, щоб містити в собі захоплення красою іншого. І все ж вони були прекрасні: він — білявий, велично замислений, вена — дрібніша, гнучкіша, з вогниками у бездонних чорних очах і майже військовою виправкою. Коли вони бігли, коси з її високого чола спадали назад. У неї були ноги з маленькими ступнями і засмаглі руки з маленькими кистями. Вона залишала на піску сліди, схожі на сліди того, хто звик бігати вулицями, підніматися темними сходами; вона бігла, наче втікаючи від жаху убогих провулків і страшного гуркоту сміттєвих урн. Свої природні потреби вона звикла справляти в дворових дерев'яних нужниках. Хвости пацюків лоскотали їй щиколотки. Вона вміла шити на машинці, бачила, як спаровуються собаки, як повії водять клієнтів у під'їзди, як п'яниці мочаться під колеса ручного візка. А він ніколи не ходив з голодним шлунком, ніколи не замерзав уночі. Отож він біг обмірковано. Біг по щось. Позбавлений почуття страху, він не знав, що в світі є люди, які цікавляться страхом ще менше, ніж він. Хлопчик бачив речі наскрізь, помічав кольори, які випромінювали люди, ніколи не дивувався випадковому збігові обставин. У його очах завжди крутилася синьо-зелена планета Земля.

Одного разу, коли вони бавилися вдвох, сонце потьмяніло і з моря повіяв вітер. Відчувши спинами холод, обоє підвелися на ноги й побачили важкі чорні хмари, які насувалися з океану. Вони побігли назад до готелю. Уперіщив дощ. Краплі важко падали на пісок, вибиваючи в ньому ямки. Дощ стікав патьоками з їхніх солоних плечей, вимочив їм волосся. Сховавшись під дощаним настилом за півмилі від готелю, вони сиділи там на холодному піску і слухали, як дощ тарабанить по дошках, між якими проступають важкі краплі. Під настилом був справжній смітник: бите скло, гнилі риб'ячі голови і плавці, клешні крабів, іржаві цвяхи, тріски, затвердлі морські зірки, нафтові плями на піску, ганчірки з засохлою кров'ю. Вдарила гроза, і небо запалало зеленим світлом. Блискавки з тріском пронизували небо. Шторм збиткувався над океаном, боров його, шмагав, душив. Хвилі безладно здіймалися над розбурханою поверхнею, але не розбивалися й не накочувалися на пляж. Неприродне світло ставало щораз сліпучіше, небо зробилось жовтим. Гримів грім, ніби який небесний прибій, вітер гнав дощ уздовж берега, забивав краплі в пісок, заносив під настил. А пляжем, крізь вітер, дощ і золотаве світло, продиралися дві постаті з похиленими головами і піднятими до очей долонями. Вони поверталися спинами до вітру і нишпорили очима по пляжу, гукали, приставляючи руки до рота. Їх не було чути. Це були Мати й Тате. Бони наближалися, йшли, спотикаючись на мокрому піску. Вони підставляли вітрові спину, і вітер притискав їхню одежу до спин. Поверталися до нього обличчям, і він притискав їхню одежу до грудей і ніг. Вони відійшли від берега і попрямували до настилу. Чорне волосся Тате, злипле на лобі, виблискувало від яскравих крапель. Розкуйовджене волосся Матері мокрими пасмами спадало на обличчя і плечі. Вони гукали. Гукали. То бігли, то йшли, шукаючи дітей. Вони нетямилися від страху. І діти вискочили на дощ. Коли Мати побачила їх, то впала навколішки. Через секунду всі четверо міцно обіймали одне одного, докоряючи й сміючись. Мати сміялася й плакала водночас, і дощ стікав по її обличчю. «Де ви були? — питала вона. — Де ви були? Чи ви не чули, як ми кликали?» Тате підняв доньку й тримав її на руках. «Gottzudanken»[46],— сказав барон. Вони пішли назад по пляжу під цим дощем і світлом — щасливі, до рубця мокрі. Тате не стримався й задивився, як біле плаття і спідня білизна Матері прилипли до неї, окресливши всі опуклості її тіла. Скуйовджені коси, що спадали на плечі і обплутували шию, робили її зовсім молодою. Спідниці поприлипали до ніг, і щоразу, коли вона нагиналася, щоб дати їм лад, вітер задирав їх їй на спину. Коли вони, побачивши, що дітей немає, побігли на пляж, вона зняла черевики в кінці дощаного настилу і взяла його під руку. Тепер вона йшла, обіймаючи руками дітей. Він упізнав у її мокрих формах розкішну жінку з картини Уїнслоу Хомера, жінку, врятовану з моря за допомогою буксирного канату. Хто не відважиться на ризик задля такої жінки? Вона показала на обрій: над океаном з'явилося розводдя синього неба. Раптом Тате вибіг уперед і зробив у повітрі сальто. Потім «колесо». Потім став на руки і пройшовся догори ногами. Діти сміялися.

Батько проспав цю подію. Останнім часом він погано засинав уночі, тому спав і вдень, йому вже все набридло. В одній газеті він прочитав про чимдалі голосніші заяви в Конгресі на користь державного прибуткового податку. Це було перше передчуття того, що літо скінчилося. Він зателефонував своєму менеджерові на завод у Нью-Рошелі. Вдома усе було гаразд. Про чорношкірого вбивцю нічого не було чути. Прибутки йшли вгору, про що він, власне, знав із копій замовлень, які йому надсилали щодня. Проте ніщо не могло його заспокоїти. Пляж набрид, купатися в океані йому вже не хотілося. Вечорами, перед сном, він грав у більярд. Інколи прокидався й відчував, що час і події проходять мимо, роблячи його уразливішим, ніж будь-коли. До їхнього нового друга, барона, він ставився як до короткочасної розваги. Мати вважала, що він дуже милий, а Батько не відчував особливої прихильності ні від нього, ні до нього. Він уже спакувався б і поїхав, але його стримувало те, що Мати почувалася тут у безпеці. Вона вірила, що тут можна буде дочекатися, поки трагедія Колхауса скінчиться сама по собі. Він знав, що це ілюзія. На жах власника готелю вона зажадала, щоб негреня сиділо за столом у їдальні з ними разом. Батько дивився на чорношкірого хлопчика з похмурою гідністю. Другого дня після шторму він розгорнув газету і побачив на першій сторінці фотографію Колхауса. Його банда вдерлася у бібліотеку Пірпонта Моргана на 36-й вулиці — уславлене сховище творів мистецтву Вони забарикадувалися зсередини і зажадали переговорів з властями, погрожуючи в противному разі зруйнувати морганівську скарбницю. Щоб продемонструвати силу своєї зброї, жбурнули на вулицю бомбу. Батько зіжмакав газету в руках. Через годину його покликали до телефону: дзвонили з контори окружного прокурора у Манхеттені. Того ж дня, підбадьорений добрими побажаннями Матері, він сів у поїзд, що вирушав до Нью-Йорка.


35


Навіть для тих, хто від самого початку стежив за справою Колхауса, його стратегія помсти могла видатись доказом його божевілля.

Бо яка нормальна людина додумалася б заради відплати боягузливому і жалюгідному Віллі Конкліну, звичайнісінькому фанатику, кинути виклик Пірпонту Моргану — найвизначнішій постаті свого часу? Вісім забитих, зруйновані будинки, місто в полоні жаху — зухвальство Колхауса не знало меж. Невже несправедливість, якої він зазнав, стала антисвітом, закони й принципи якого можуть протиставлятися цивілізації?

Із щоденника Молодшого Материного Брата ми знаємо, що було задумано захопити в полон самого Моргана в його власному будинку. Колхаус із помічниками міркували так: переховуючись в ірландських кварталах, Конклін став таким же недосяжним, як і сам Колхаус у Гарлемі, тому треба його витягти звідти. Для цього потрібен заложник. Після обговорення, яке тривало дві доби, зупинились на кандидатурі Пірпонта Моргана. На думку Колхауса, він більше за будь-якого губернатора чи мера уособлював владу білих. На карикатурах його звичайно зображали з сигарою і в циліндрі — як втілення влади. На викуп за свого Моргана Нью-Йорк віддав би не одну сотню старших пожежників та цілий парк машин «Модель Т».

Проте Колхаус доручив розвідку помешкання Моргана двом юнакам, які погано знали місто далі 100-ї вулиці, а ще гірше — життя багатіїв. Розшукавши будинки Моргана — міський особняк і палац з білого мармуру, — вони вирішили, що резиденцією багатія може бути тільки палац. Молодший Брат побачив би помилку відразу. Але він виконував функції зброяра і лежав у кузові критого фургона, навантаженого вибухівкою і боєприпасами. Коли операція почалася, фургон стояв заднім бортом до воріт бібліотеки. Діставши команду вивантажуватися, він підняв брезент і, визирнувши назовні, закричав, що це не той будинок. Проте дороги назад не було. Охорона лежала мертва, лунали свистки поліцейських. Звуки пострілів привернули увагу всієї околиці. Фургон розвантажили, взяли на засув важкі обкуті латунню двері, й кожен зайняв своє місце. Лише після цього Колхаус нашвидкуруч оглянув приміщення. «Нічого не втрачено, — запевнив він спільників. — Ми хотіли чоловіка, і він, вважайте, наш, бо ж у нас його власність».

Але сталося так, що Пірпонта Моргана не було навіть у Нью-Йорку. Два дні тому він відплив на пароплаві «Карманія» до Риму, першої зупинки по дорозі до Єгипту. Колхаус цього теж не знав.

Про те, що сталося, майже відразу було повідомлено помічникам Моргана. Ті надіслали телеграму на «Карманію», прохаючи настанов. З невідомих причин, — можливо, вийшов з ладу радіотелеграф, — вони так і не дізналися, чи дійшла їхня телеграма. Не маючи розпоряджень Моргана, поліція тільки оточила квартал — від З6-ої до 37-ої вулиці й від Медісон-авеню до Парк-авеню. Рух транспорту було припинено, і кінна поліція патрулювала район, тримаючи юрби людей за межами кварталу. Звичайні звуки міста: шум вуличного руху, сигнали автомобілів, усе його життя — були ніби відгороджені тишею, яка стояла довкола. Тисячі людей, які товпилися поблизу, зберігали спокій, як можуть зберігати спокій лише глибоко занепокоєні люди. Коли впала ніч, на будинок спрямували світло прожекторів, що живилися струмом віл пересувних генераторів. Гуркіт генераторів віддавався під ногами цікавих, наче наближався землетрус. Поліцейські були скрізь: в автофургонах, верхи на конях і просто на ногах, — проте вони мало чим відрізнялися від тих глядачів, юрми яких вони стримували.

Бомба, що її жбурнув після застережного вигуку Молодший Брат, вибухнула на тротуарі, утворивши на вулиці перед ворітьми бібліотеки велетенську вирву. На дні вирви, мов мінеральне джерело, забулькала вода з пошкодженого водогону. В усьому кварталі повилітали шибки. Найбільше постраждав від вибуху особняк напроти. Хазяїн його втік, надавши Департаментові поліції дозвіл розташувати на першому поверсі свій штаб. Невдовзі поліцейські побачили, що можуть безпечно користуватися сходами будинку, а також ходити своїм боком 36-ої вулиці, якщо тільки не ступатимуть на дорогу. Будинок наповнився поліцейськими та іншими представниками влади, і в міру того, як ставала яснішою суть події, чиновники один за одним почали перекладати відповідальність на плечі інших, вищих за посадою. Нарешті, в присутності начальників і заступників начальників поліцейських дільниць, інспекторів і комісара поліції Райнлендера Валдо керівництво операцією було передано окружному прокуророві Нью-Йорка, Чарльзові Уїтмену. Цей чоловік здобув бучну славу, порушивши судову справу проти заступника начальника поліцейської дільниці Бейкера і домігшись винесення останньому смертного вироку за відданий чотирьом головорізам наказ убити відомого афериста на ймення Герман Розенталь. Ця визначна справа зробила Уїтмена реальним претендентом на посаду губернатора штату Нью-Йорк. Ходили навіть чутки про його затвердження кандидатом на пост президента. Уїтмен саме збирався вирушити з дружиною до Ньюпорта, щоб провести там відпустку в сорокакімнатному літньому особняку пані Стювесант Фіш. У світське товариство його нещодавно ввела пані Белмонт. Він цінував свої зв'язки, проте не міг не заїхати на 36-у вулицю, коли йому стало відомо про подію. Як кандидат у президенти він вважав це своїм обов'язком, йому подобалося, коли його фотографували на місці подій. Тільки-но він приїхав, усі постаралися негайно перекласти на нього відповідальність за операцію. Винятком не схотів бути навіть противник Уїтмена — холеричний мер Уїльям Гейнор. Уїтмен розцінив це як серйозне визнання політичної реальності. Поглянувши на годинник, прокурор вирішив, що у нього є кілька хвилин, щоб дати раду цій справі божевільного ніггера.

Перш за все він наказав принести йому плани бібліотеки з архітектурної фірми Чарльза Маккіма і Стенфорда Уайта. Детально їх вивчивши, звелів послати одного поліцейського в розвідку. Той повинен був піднятися на дах бібліотеки і, заглянувши крізь скляну баню над центральною залою і східною кімнатою, встановити, скільки там засіло ніггерів. Поліцейського відправили через сад, який відділяв бібліотеку від резиденції Моргана. Уїтмен та інші офіційні особи чекали наслідків розвідки в імпровізованому штабі. Та щойно поліцейський ступив у сад, спалахнуло небо й гахнув оглушливий вибух, за яким почувся відчайдушний крик. Уїтмен зблід. «Трикляті! Вони замінували територію», — вигукнув він. Увійшов офіцер. Судячи з усього, поліцейського вбило, — і це була єдина втіха, бо ніхто не зміг би забрати його з саду. Поліцейські чини похмуро дивилися на Уїтмена. Аж тепер він зрозумів, що число членів банди Колхауса не має вирішального значення. Проте він усе-таки зібрав пресу і повідомив, що злочинців — не менше десятка, а може, й цілих двадцять чоловік.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Регтайм [Всесвіт]» автора Едгар Л. Доктороу на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи