Розділ «Частина третя»

Батько ясно бачив, що назріли всі умови для переговорів. Навіть на другому кінці світу Морган зрозумів це. Очевидно, Колхаус відмовився від однієї зі своїх вимог — щоб йому віддали на суд Конкліна. Більше того, на думку Батька, від часу Сариної смерті найпалкішим бажанням Колхауса було вмерти. І він виклав усе це окружному прокуророві. «Цю справу можна дуже швидко вирішити,— сказав він.— Фактично автомобіль не коштує нам нічого. До того ж це ідея містера Моргана».—«Атож,— відказав Уїтмен.— Тільки Пірпонт Морган міг додуматися до цього. Хто ще на це зважиться?» — «Я не про те,— вів далі Батько,— я маю на увазі, що він подав цю ідею. Звичайно, я не розуміюсь на політиці, але хіба це не звільняє нас від усякої відповідальності?» Уїтмен спинився й пильно подивився на Батька. «Саме в цю хвилину,— мовив він,— я вже мав би бути в Ньюпорті у Стювесант Фіш».

Отож опівночі до ставка Файєрхаус у Нью-Рошелі, де стояла понівечена «Модель Т» Колхауса Уокера, під'їхала запряжка битюгів. Дощ ущух, виглянули зорі. Посторонки прив'язали до буфера, й коні витягли авто на дорогу. Звідси почалася тривала подорож до міста. Цокали копита. Кучер сидів на передньому сидінні, тримаючи віжки в одній руці і поклавши другу на гальмо.

Поки «Форд» наближався до Манхеттена, Уїтменові вдалося з'єднатися з Колхаусом по телефону. Він сказав йому, що хоче поговорити про його вимоги. Як посередника для ведення переговорів він запропонував Батька. Цей спосіб безпосередніший, ніж телефон. «Ви можете покластися на нього, я також довіряю йому,— сказав Уїтмен про Батька.— Зрештою він ваш колишній хазяїн». «Ні,— мовив Батько в друге вухо Уїтмена.— Я ніколи не був його хазяїном». Батька мучили лихі передчуття. Через кілька хвилин він опинився надворі, в нічній прохолоді. Перейшовши яскраво освітлену вулицю, він піднявся сходами з кам'яними левами обабіч дверей будинку. Батько нагадав собі, що він відставний офіцер армії Сполучених Штатів. Що ходив у експедицію до Північного Полюса. Оббиті жовтою міддю двері прочинилися, й він ступив досередини. Чув, як дзвенять його кроки на відполірованій мармуровій підлозі. Через хвилину його очі звикли до тьмяного світла. Пошукав очима Колхауса, але натомість угледів свого шуряка, роздягнутого до пояса, з вимазаним у чорне обличчям і пістолетом у кобурі під пахвою. «Ти?!» — скрикнув Батько. Молодший Материн Брат витяг пістолет і постукав дулом по скроні, ніби вітаючись. Батькові підігнулись коліна, йому допомогли сісти в крісло. Колхаус приніс склянку води.

Перш за все обидві сторони домовились продовжити двадцятичотиригодинний термін ультиматуму. Згідно другої домовленості, вирва на вулиці має бути застелена дошками. Батько ходив від штабу до бібліотеки й назад, виконуючи свої обов'язки сумлінно, але перебуваючи в стані якогось незвичайного заціпеніння, мов сновида. На свого родича не дивився. Тільки відчував болісні спазми зловтіхи.

Поки вирішувались усі ці питання, Уїтмен сидів на телефоні й розшукував Віллі Конкліна, використовуючи всі відомі йому засоби. Поліцію було поставлено на ноги в усіх районах міста. Потім він вирішив зателефонувати Великому Тімові Саллівану — керівникові Четвертого відділення й поважному діячеві Таммані[48]. Він підняв його з ліжка. «Тіме,— промовив Уїтмен,— у місті десь проживає гість, Вілді Конклін з графства Вестчестер». «Я цього чолов'ягу не знаю,— відказав Великий Тім,— але обіцяю з'ясувати, що можна зробити». «Я певен, ти зробиш це»,— сказав Уїтмен. Не минуло й години, як Конкліна вже тягли за барки сходами особняка. Він був мокрий, скуйовджений і переляканий. Нижній гудзик на його форменій сорочці відірвався, й було видно випнутий над ременем живіт, його штовхнули в крісло в коридорі й наказали сидіти мовчки. Поруч поставили вартового. Шеф клацав зубами, руки йому тряслись. Він хотів був витягти з кишені пляшину віскі. Поліцейський смикнув його за руку і замірився на нього парою наручників.

На світанку натовп, який дещо поменшав за ніч, почав знову збільшуватись. Заржавіла «Модель Т» стояла на 36-й вулиці якраз напроти бібліотеки. У заздалегідь домовлений час двері відчинилися і на ганок вийшли двоє поліцейських, тримаючи жалюгідного Віллі Конкліна. Його вивели напоказ. Потім його забрали назад, і Уїтмен висунув свої умови. Він переконає свого колегу з Вестчестера порушити справу проти Віллі Конкліна за умисне заподіяння збитків, вандалізм і незаконне затримання людини. На додаток шеф пожежників просто на вулиці привселюдно допоможе відремонтувати «Модель Т». Це буде приниження, з яким йому доведеться жити до кінця днів своїх. Автомобіль, звичайно, буде повністю відремонтовано. З свого боку, Уїтмен вимагав капітуляції Колхауса і його людей. «І тоді я гарантую їм усі привілеї й права, передбачені законом»,— сказав він.

Коли Батько переказав ці умови в бібліотеці, молоді люди почали сміятися й радіти. «Ми перемогли! — гукали вони один одному.— Він здався!» їх підбадьорював автомобіль на вулиці і показаний їм Віллі Конклін. Але сам Колхаус мовчав. Він сидів на самоті в Західній кімнаті. Батько чекав на нього. Помалу похмурість Колхауса передалась і молодим людям. Нарешті ватажок сказав Батькові: «Я здамся, але для моїх хлопців я вимагаю безпечного виходу звідси й повної амністії. Зачекайте тут, будь ласка, я мушу сказати про це».

Колхаус підвівся з крісла і вийшов у зал поговорити зі своїми хлопцями. Вони зібрались біля детонатора. Всі були приголомшені. «Ніяких поступок,— заговорили вони.— У наших руках Морган! Не треба ні про що домовлятися. Нехай вони нам віддадуть Конкліна, автомобіль, дозволять вийти звідси і тільки тоді одержать свою Бібліотеку. Оце переговори, чоловіче, справжні переговори!»

Колхаус зберігав спокій. Він тихо провадив: «Імен жодного з вас власті не знають. Ви можете зникнути в місті й почати нове життя».— «Ти також можеш це зробити», — відказав хтось. «Ні, — заперечив Колхаус, — вони ніколи не випустять мене звідси, ви це знаєте. А, якщо й випустять, то їм буде за іграшку вистежити мене. І всі ви загинете. За що? Задля якої мети?»

«Не говори так, друже! — мовив один. — Усі ми — Колхаус!» —«Ми не можемо так піти звідси,— ми висадимо все у повітря»,— додав інший. Молодший Брат сказав: «Те, що ти робиш зараз — зрада. Або ж усі ми вийдемо звідси вільними, або ж усі загинемо. Ти підписав свого листа: Президент Тимчасового Американського Уряду». Колхаус кивнув. «Це була всього тільки риторика; треба було підтримати наш дух», — сказав він. «Але ми щиро вірили в це! — вигукнув Молодший Брат.— Вірили! На вулицях досить людей, щоб організувати армію!»

Тепер Молодший Брат кричав: «Ти не маєш права змінити свої вимоги! Ти не маєш права принизити значення своїх вимог! Ти не маєш права зрадити нас через якийсь там автомобіль!» — «Я не змінював своїх вимог»,— заперечив Колхаус. «Невже цей триклятий «форд» — твоя справедливість? — запитав Молодший Брат. — Чи, може, ти вважаєш справедливістю свою смерть?» Колхаус глянув на нього. «Щодо моєї смерті,— промовив він,— то вона була визначена в ту мить, коли померла Сара. А що стосується мого знівеченого «форда» то він повинен мати вигляд, як і того дня, коли я проїжджав повз пожежну дільницю. Не я зменшую вимоги, а вони збільшують їх, торгуючися зі мною і не йдучи на поступки. Я обміняю ваше дорогоцінне життя на Віллі Конкліна, нехай з нього буде хоч якась користь».

Через кілька хвилин Батько вертав через вулицю до штабу. Отже, Колхаус Уокер був готовий здатися в руки правосуддя. Але його послідовники — ні. Ці належать до іншого покоління. У них немає нічого людського. Батько здригнувся. Справжні потвори! Їхні ідеї затьмарили їм розум. Вони кусають руку, що допомагає їм. Організувати армію! Мерзотники вони, ці революціонери.

Відома затятість Колхауса стала фортецею, об яку розбивались усі аргументи його друзів. Саме він стояв між містером Морганом і катастрофою. Батько поки що нічого цього не сказав окружному прокуророві. Він відчув, що Уїтмен матиме досить неприємностей з офіційними умовами. Саме так воно й було. Уїтмен уже не раз прикладався до пляшки з віскі. Обличчя йому вкривала щетина. Банькаті очі були червоні, комірець зім'ятий. Він походив по кімнаті. Спинився біля вікна. Стис правицю в кулак і кілька разів із силою ляснув по лівій долоні. Знов подивився на телеграму від Моргана. Батько відкашлявся. «У телеграмі нічого не говориться про. Колхаусових спільників», — мовив Батько. «Що? — запитав Уїтмен, — Що? Гаразд, гаразд.

— Він пошукав очима стілець. — Скільки їх там, ви говорите?» — «П'ятеро», — відповів Батько, — підсвідомо виключаючи з їхнього числа Молодшого Брата. Уїтмен зітхнув. «Це краще, що ви можете зробити»,— мовив Батько. «Звичайно,— сказав окружний прокурор. — А що я скажу газетярам?» — «Як це — що? — перепитав Батько. — По-перше, ви скажете, що Колхауса Уокера схоплено, по-друге, що скарбницю містера Моргана врятовано, по-третє, що місто в безпеці і, по-четверте, що всі ваші сили й поліція робитимуть усе можливе, розшукуючи інших злочинців, доки останній з них не сяде за грати — де йому й місце». Уїтмен думав. «Ми рушимо за ними назирці,— пробурмотів він.— І застукаємо їх у схованці». — «Це не так уже й легко,— сказав Батько.— Вони вимагають заложника і не відпустять його, доки не опиняться в безпеці».— «Хто буде заложником?» — запитав Уїтмен. «Я», — відповів Батько. «Так, — промовив Уїтмен.— А чому ніггер такий упевнений, що зможе сам утримати будинок?» — «Розумієте, він вибере собі таке місце, де б його не могли встрелити крізь скляний дах або вікна, і триматиме руки на детонаторі. Я думаю, це йому вдасться».

Можливо, тієї миті Батько плекав надію, що після звільнення він допоможе властям знайти дорогу до кубла злочинців. Він думав, що без Колхауса їм забракне сміливості й розуму, щоб і далі воювати з законом. Вони були анархісти, вбивці й палії, але він особисто їх не боявся. Він знав людей цього гатунку і сам був хитріший за будь-кого з них. З Молодшим Братом у нього не лишилося нічого спільного, і він тільки радів на думку, що посприяє його арештові.

Уїтмен пильно дивився кудись перед себе. «Гаразд,— врешті мовив він, — гаразд. Ось дочекаємось сутінок, то, може, ніхто й не побачить, що ми робитимемо. Задля містера Моргана, його триклятої Гутенбергівської Біблії й триклятого листа Джорджа Вашінгтона на п'яти аркушах».

Отже, переговори скінчились.

39

Кілька телефонних дзвінків до автомобільної компанії Форда дали наслідки, й о восьмій ранку прибула вантажна машина з усіма необхідними запасними деталями для «Моделі Т». Компанія «Пантасот» привезла верх. Помічники Моргана погодилися взяти всі витрати на себе. На очах цілого натовпу людей шеф пожежників Конклін під керівництвом двох механіків розбирав «форда» й робив з нього нову машину. Двигун підіймали на талях. Проклинаючи все на світі, пріючи й мало не плачучи від напруження, Конклін працював. Замінив покришки, крила, радіатор, магнето, дверцята, приступки, лобове скло, фари, сидіння, й годині о п'ятій, коли над Нью-Йорком ще яскраво світило сонце, «Модель Т. Форд» з верхом, виготовленим фірмою «Пантасот», уже виблискував на узбіччі вулиці. Протягом Цілого дня прибічники вмовляли Колхауса змінити своє убивче рішення. Їхні аргументи ставали чимраз дикіші, але він був терплячий до них. Він розумів, без нього вони геть розгубляться, тому й називали його самогубцем. Никали як приречені. Надвечір у бібліотеці стало темно. Молоді люди байдуже поглядали з вікон на автомобіль, у якому колись Колхаус їздив свататися.

Сам Колхаус жодного разу навіть не підійшов до вікна. Сидів за письмовим столом Пірпонта Моргана в Західній кімнаті й складав заповіт.