Розділ «Частина третя»

36

Протягом кількох наступних годин окружний прокурор Уїтмен консультувався з кількома радниками. Полковник, командир нью-йоркської міліції на Манхеттені, наполягав на проведенні військової операції. Це так стривожило одного з кураторів бібліотеки Моргана — високого нервового чоловіка в пенсне, який стояв, стиснувши руки на грудях, наче примадонна на сцені Метрополітен, — що він аж затремтів. «А чи знаєте ви ціну колекції містера Моргана? У нас чотири томи першого видання Шекспіра! Біблія Гутенберга на пергаменті! Сімсот інкунабул і лист Джорджа Вашінгтона на п'яти аркушах». Полковник роздратовано відмахнувся. «Якщо ми не дамо ради цьому сучому синові, якщо ми не заберемося туди й не відкрутимо йому голову, тоді кожний ніггер схоче взяти вас за горло. Що ви тоді будете робити з вашою біблією?» Уїтмен походжав туди й сюди. Міський інженер сказав, що якби полагодити водогін, можна було б зробити підкоп і проникнути до бібліотеки через фундамент. «Скільки це забере часу?» — спитав Уїтмен. «Два дні», — відповів інженер. Хтось запропонував застосувати отруйний газ. «Це може дати наслідки, — погодився Уїтмен. — Але треба рахуватися з тим, що всі мешканці Іст-Сайду також перемруть». Він починав дратуватися. Бібліотеку збудовано з щільно припасованих один до одного мармурових блоків. Між ними годі просунути навіть лезо ножа. Все навколо заміновано, і з кожного вікна пильно дивиться пара очей.

Уїтменові вистачило здорового глузду спитати поради в поліцейських, які зібралися в кімнаті. Літній сержант, який прослужив у поліції чимало років, сказав: «Головне, сер, — змусити Колхауса Уокера піти на переговори. Це заспокоїть озброєного маньяка. Треба втягти його в розмову, підтримувати її, і помалу перебрати справу в свої руки». Уїтмен, якого важко звинуватити в браку хоробрості, взяв мегафон, вийшов на вулицю і загукав Колхаусові, що хоче поговорити з ним. Ще й помахав до вікон бібліотеки солом'яним капелюхом. «Якщо є якісь проблеми, — прокричав, — можемо їх вирішити разом». Він повторював свої пропозиції кілька хвилин. Потім на мить відчинилося невеличке віконце обік центрального входу, з нього вилетів циліндричний предмет і впав на вулицю. Уїтмен здригнувся, а люди, що стояли в будинку позад нього, попадали на підлогу. На великий подив вибуху не сталося. Уїтмен відступив до особняка, а через кілька хвилин хтось за допомогою бінокля встановив, що то був срібний келих з кришкою. Поліцейський вискочив на вулицю, підхопив келих і швидко побіг сходами назад до особняка. Пощерблений від удару предмет і справді був срібним келихом, прикрашеним рельєфною сценою полювання. Доглядач подивився на нього і сказав, що келих виготовлений у сімнадцятому столітті і належав Фрідріхові, курфюрсту Саксонії. «Дуже приємно це чути», — мовив Уїтмен. Доглядач підняв кришку й побачив усередині папірець з телефонним номером. Окружний прокурор сам заходився дзвонити по телефону. Він сів за стіл, тримаючи мікрофон у лівій руці, а навушник, від якого тягся довгий шнур,— у правій. «Хелло, містере Уокер,— сказав він бадьорим голосом, — говорить окружний прокурор Уїтмен». Його вразив спокійний діловий тон чорношкірого. «Мої вимоги лишаються незмінними, — відповів голос у навушнику. — Перше: я хочу, щоб мені повернули автомобіль таким, яким він був, коли мені перегородили шлях. Друге: ви не зможете воскресити моєї Сари, але за її життя я вимагаю життя Конкліна». «Колхаус, — відказав Уїтмен, — ви знаєте, що я як судовий чиновник не можу віддати вам на покарання поза рамками закону людину, чию справу не порушено належним чином. Я б цим перекреслив себе як юриста. Можу тільки пообіцяти вам розслідувати цю справу й подивитися, які закони тут можна застосувати, якщо виникне така необхідність. Проте я нічого не зможу зробити, доки ви не вийдете звідти». У нього було таке враження, ніби Колхаус не почув. «Даю вам двадцять чотири Години, — сказав той, — а потім висаджу в повітря цей будинок з усім гамузом». І поклав трубку. «Алло! — гукав Уїтмен. — Алло!» Наказав операторові ще раз з'єднати його з тим номером. Відповіді не було.

Потім Уїтмен надіслав телеграму пані Стювесант Фіш до Ньюпорта. Він сподівався, що вона читала газети, його очі, як завжди, коли він хвилювався, були вибалушені. Обличчя розчервонілося. Він зняв піджак і розстебнув жилетку. Попросив поліцейського принести віскі. Уїтмен знав, що анархістка, червона Емма Голдман, у Нью-Йорку. Наказав заарештувати й доставити її сюди. Виглянув у вікно особняка. День був хмарний і неприродно темний. Повітря — задушливе, вулиці виблискували після короткочасного дощу. Було ввімкнуте вуличне освітлення. Збудований у грецькому стилі білий мармуровий палац по той бік вулиці виблискував під дощем. Аж тут Уїтмен збагнув, що пошана, яку виявив до нього Райнлендер Валдо і всі інші поліцейські чини, спонукала його встряти в політично небезпечну ситуацію. З одного боку, він мусив охороняти інтереси Моргана, бо ж підвладні йому комітети заможних протестантів-республіканців субсидували його розслідування зловживань у поліцейському департаменті католиків-демократів. З іншого боку, мусив зберігати власну репутацію непідкупного окружного прокурора, що рішуче розправляється з кримінальними елементами. Саме для цього йому й треба було будь-що скинути з коня цього чорношкірого. Принесли віскі. «Тільки один ковток, щоб заспокоїти нерви»,— сказав він подумки.

Тим часом поліція стукала в двері Емми Голдман на 13-й Вест-стріт. Голдман не здивувалася. Вона завжди тримала напоготові валізку зі зміною білизни й книжкою для читання. Від часу вбивства президента Маккінлі її, як правило, звинувачували в підбурюванні, словом чи ділом, до більшості актів насильства, страйків і повстань, що мали місце по всій Америці. У всіх охоронців правопорядку була нав'язлива ідея приплутувати її до кожного злочину. Емма наділа капелюшок, взяла свою валізку і вийшла на вулицю. У машині був молодий поліцейський. «Ви не повірите, — сказала вона йому, — я завжди з нетерпінням чекаю перепочинку у в'язниці. Це єдине місце, де я маю спокій».

Голдман, звичайно, не знала, що один з членів банди Колхауса був той молодий чоловік, що його вона жаліла, як буржуазного коханця підлої повії. У поліцейському штабі на Сентер-стріт, перед письмовим столом сержанта, вона зробила заяву кореспондентам. «Мені шкода пожежників Вестчестера. Я б не хотіла, щоб їх убивали. Але негр змушений був це зробити у відповідь на жорстоке вбивство його нареченої — невинної молодої жінки. Як анархістка я вітаю експропріацію власності Моргана. Містер Морган сам теж дещо привласнив». На це кореспонденти почали вигукувати запитання: «Він ваш прибічник, Еммо?» — «Ви його знаєте?» — «Ви маєте якесь відношення до цієї справи?» Голдман посміхнулася й похитала головою. «Гнобитель — багатство, друзі мої. Багатство — гнобитель. Колхаусові Уокеру не потрібна була Червона Емма, щоб зрозуміти це. З нього досить було його власних страждань».

За годину на вулицях продавали екстренні випуски газет, що розповідали подробиці арешту. Голдман дала інтерв'ю без перешкод. Уїтмен питав себе подумки, чи правильно вчинив, надавши їй змогу говорити. Певну користь від цього кроку він, безсумнівно, одержав. Саме, тоді в місті перебував Букер Т. Вашінгтон — президент Інституту загального І професійного навчання у Таскеджі, який приїхав до Нью-Йорка, щоб зібрати трохи коштів. Виступаючи у великому залі Купер-Юніон, він відійшов від підготованого тексту, вказавши на непорядність зауважень Голдман та засудивши дії Колхауса Уокера. Один кореспондент зателефонував Уїтменові, і повідомив його про це. Окружний прокурор негайно зв'язався з великим просвітителем і спитав, чи зміг би той приїхати на місце події і, спираючись на свій моральний авторитет, допомогти розв'язати кризу. «Так», — відповів Букер Т. Вашінгтон. За ним послали поліцейський ескорт, і Вашінгтон, вибачившись перед аудиторією, під схвальні оплески покинув приміщення.

37

У Цей час Букер Т. Вашінгтон був найвідоміший негр у країні. Після заснуванні Інституту в Таскеджі, штат Алабама, він став провідним популяризатором професійного навчання для кольорових. Букер Т. Вашінгтон виступав проти будь-якої негритянської агітації з питань політичної й соціальної рівності. Він написав бестселер про своє життя, — шлях від рабства до самопізнання, — і про свої ідеї, які закликали до поступу негритянського населення за допомогою білих сусідів. Він проповідував дружбу між расами і висловлював надію на майбутнє, його погляди схвалювали чотири президенти і більшість губернаторів південних штатів. Ендрю Карнегі[47] дав йому кошти на навчання, а Гарвард нагородив почесним званням. Він носив чорний костюм і фетровий капелюх. І ось тепер він стояв посередині 36-ої вулиці — сильний, вродливий чоловік, сповнений гордості своїми здобутками — і гукав Колхауса, щоб той дозволив увійти до бібліотеки. Він нехтував мегафоном, бо був оратором і мав сильний голос. Своєю манерою триматися він підкреслював, що у цих відчайдушних людей не залишається іншої можливості, як виконати його вимоги. «Я йду»,— крикнув він і, обминувши вирву на вулиці, зайшов у ворота. Піднявся сходами з кам'яними левадами обабіч і зупинився в затінку арочної галереї між подвійними іонічними колонами, чекаючи, коли відчиняться двері. Навкруги запала така тиша, що всі ясно почули гудок автомобіля за багато кварталів від них. Через кілька секунд двері прочинилися. Букер Т. Вашінгтон зник усередині. Двері зачинилися. Окружний прокурор Уїтмен витер спітніле чоло й опустився у крісло.

Те, що побачив Букер Вашінгтон, викликало в нього жах: позолочена бібліотека з колекцією картин і рядами рідкісних книг; скульптури і мармурова підлога; стіни, оздоблені дамаським шовком; безцінні флорентійські меблі — все було оплутано дротом і підготовлено до вибуху. Динамітні шашки за допомогою пластира поприліплювано у вестибюлі до мармурових пілястрів з невеликими нішами. Схилившись над мармуровою лавою спиною до кутих латунню дверей, сидів якийсь чоловік. Перед ним стояла скринька з умикачем у вигляді літери Т, який він тримав обома руками. Чоловік сидів нахилившись уперед з таким розрахунком, щоб, падаючи,— якщо куля влучить у нього, — власною вагою натиснути на вмикач. Хлопець повернувся й поглянув через плече на Вашінгтона. Великому просвітителеві аж дух перехопило: то був не негр, а білий з вимазаним у чорне обличчям. Вашінгтон вирішив триматися суворо, застережливо і водночас дипломатично. Від методу переконування доведеться відмовитись. Він зазирнув до Західної кімнати, а потім пройшов через вестибюль до дверей Східної. Сподівався зустріти там десятки чорношкірих, а побачив тільки трьох-чотирьох молодих хлопців, які стояли біля вікон з гвинтівками в руках. Колхаус чекав на нього в добре випрасуваному смугастому костюмі з краваткою й комірцем і пістолетом на поясі. Вашінгтон оглянув його. Вродливе чоло було зморщене, очі палали. Мобілізувавши всю свою силу оратора, він сказав: «Все моє життя я наполегливо працював, покладаючи надію на християнське братерство. Я змушений був переконувати білих, що нас не треба боятися і вбивати, бо ми бажаємо тільки удосконалити себе і мирно приєднатися до них, аби користуватися плодами американської демократії. Кожний негр у в'язниці, кожний негідний блудливий чорношкірий був моїм ворогом, а кожний нещасливий випадок з негром, який помилився, коштував мені частину мого життя. А чого будеш коштувати мені ти — нерозсудливий, уведений в оману злочинець! Чого це коштуватиме моїм студентам, які працюють, опановуючи професію, щоб за її допомогою забезпечити своє існування й утихомирити критику білих! Тисячі чесних, працьовитих чорношкірих не зможуть виправити лиха, заподіяного такими, як ти. І що найгірше, — ти кваліфікований музикант, як я зрозумів, людина, яка скотилася до цього негідного вчинку із світу музики, де шанують гармонію, а струни арф і небесні сурми надихають на пісню. Потворна людино! Якби ти не знав трагічної долі нашого народу, я б пожалів тебе за цю авантюру. Але ж ти музикант! Я дивлюся навколо і відчуваю запах люті, бунт дикої нерозумної молоді. Чого ти їх навчив! Чи ж несправедливість, заподіяна тобі, чи ж збитки, що ти їх зазнав, зможуть виправдати загибель цих молодих нерозсудливих людей, до якої ти їх привів?»

Кожне слово цієї промови чули всі члени банди. Вони не настільки були перейняті ідеєю, щоб слова Букера Т. Вашінгтона, якого вони знали з дитинства, не викликали у них трепету. Найважливіше для них зараз було почути відповідь Колхауса. «Для мене велика честь зустрітися з вами, сер, — сказав Колхаус. — Я завжди захоплювався вами. — Він подивився на мармурову підлогу. — Справді, я музикант і вже не молода людина. Сподіваюся, саме це допоможе вам краще зрозуміти серйозність моїх намірів. Ми обидва слуги нашого народу, і обидва стоїмо за зрілість нашої істини і за повагу, якої вона вимагає». Вашінгтон був настільки приголомшений цією заявою, що мало не втратив тями. Колхаус допоміг йому пройти з вестибюля до Західної кімнати й посадовив у плюшеве крісло. Оговтавшись, Вашінгтон витер носовичком чоло. Подивився на мармурове облицювання високого, в зріст людини каміна. Глянув угору на розмальовану різьблену стелю, перевезену сюди з палацу кардінала Джільї в місті Лукка. На стінах, задрапірованих червоним шовком, висіли портрети Мартіна Лютера, що належали пензлю Лукаса Кранаха-старшого, і кілька картин, що зображали поклоніння волхвів. Просвітитель заплющив очі й поклав руки на коліна. «О, боже, — промовив він, — укажи шлях моїм людям на Землю Обітовану. Забери їх з-під батога фараона. Зніми кайдани з їхнього розуму й послаб гріховні узи, які зв'язують їх з дияволом». Над каміном висів портрет Пірпонта Моргана в розквіті сил. Вашінгтон уважно глянув на його люте обличчя. Тим часом Колхаус Уокер сів у сусіднє крісло, і вигляд двох добре вдягнених негрів був непідкупний і вичікувальний. «Ходімо зараз зі мною, — промовив Букер Вашінгтон тихим голосом,— я обіцяю, що суд буде швидким, а страта безболісною. Зніми ці диявольські машини, — сказав він, показуючи рукою на динамітні шашки, прилаштовані по кутках різьбленої стелі й на кожній стіні. Візьми мене за руку й ходімо. Задля твого малого сина й цих дітей однієї з нами раси, чий шлях важкий, а подорож довга».

Колхаус сидів у задумі. «Містере Вашінгтон, — озвався врешті він. — я й сам дужче за все хотів би покінчити з цією справою. — Він звів очі і просвітитель побачив сльози хвилювання. — Нехай шеф пожежників відремонтує автомобіль і поставить його перед цим будинком. І ви побачите, як я вийду з піднятими руками, і ніхто більше не почує про зло, заподіяне Колхаусом Уокером, чи ким-небудь з його людей».

Уперше за час, який минув від тієї ночі на Емералд-Айл, Колхаус, змінив свої вимоги, але Вашінгтон його не зрозумів. Він почув тільки відмову на свої благання. Не мовивши більше й слова, він підвівся і вийшов. Перетнув вулицю, розуміючи, що його втручання не дало наслідків. А Колхаус ще довго міряв кроками кімнату. Його молоді друзі стояли на своїх постах і стежили за ним очима. Один із них заліг на даху, на вершині скляної бані портику. Чатував під дощем, відчуваючи, — хоча і не міг цього бачити, — присутність тисяч нью-йоркців, які тихо за ним спостерігали. Вночі, йому здалося, ніби вони видали звук, ледь вловний жалібний звук, слабший за віддих, тихіший за мряку.

38

Порадившись з окружним прокурором, Букер Т. Вашінгтон зустрівся з журналістами у вітальні тимчасового штабу. «Бібліотека пана Моргана — бомба, яка може вибухнути будь-якої миті,— заявив він.— Ми маємо справу з розумово неповноцінною людиною, безнадійно неповноцінною. Я молю господа про одне: щоб він своєю мудрістю допоміг нам щасливо докінчити цю сумну справу». Далі Вашінгтон зв'язався телефоном з кількома своїми друзями й колегами в Гарлемі — церковними пасторами, керівниками громад — і запросив їх приїхати до міста: нехай достойні довіри негри продемонструють, що вони проти поглядів Колхауса Уокера. Свій протест вони виявили у формі чергування на вулиці. Окружний прокурор Уїтмен дав свій дозвіл, дарма що новини з бібліотеки були невтішні і треба було евакуювати мешканців з усіх житлових будинків у радіусі двох кварталів. Такий був стан справ, коли приїхав Батько. Його провели через кордон поліцейських, повз мовчазних людей з непокритими головами, які стояли в молитві. На мить він затримав погляд на бібліотеці, відтак піднявся сходами в особняк. Всередині його залишили на самого себе. Ніхто з ним не розмовляв, ніхто від нього нічого не хотів.

Будинок був заповнений поліцейськими в уніформах і людьми з невизначеними повноваженнями. Всі бігали туди-сюди. Батько пішов на кухню. Тут отаборились репортери. Вони підживилися наїдками з морозильної шафи. Сиділи, поклавши ноги на стіл, або стояли, поспиравшись на меблі. Усі були в капелюхах. За плювальницю їм правила раковина. Батько почав прислухатись до розмов і почув подробиці про переговори Букера Т. Вашінгтона з Колхаусом. Скидалось на те, ніби Колхаус змінив свої вимоги. Чи це справді так? Ніхто, здавалось, не помітив цього. Однак, якщо той більше не вимагає життя Віллі Конкліна, в усякому разі згоден вести переговори, то про це необхідно повідомити кого-небудь. Батько почав шукати якусь офіційну особу і натрапив на самого окружного прокурора, якого упізнав, бачивши фотографії в газетах. Уїтмен стояв у вітальні біля вікна між колонами, тримаючи в руках бінокль. «Перепрошую»,— сказав Батько і, відрекомендувавшись, поділився з Уїтменом своїми думками. Окружний прокурор здивовано подивився на нього. Батько помітив на обличчі того невеликі червоні прожилки — сліди лопнутих судин. Уїтмен повернувся до вікна, підняв бінокль і знов почав вдивлятися, ніби адмірал на морі. Не знаючи, що робити далі, Батько залишився біля нього.

Уїтмен чекав відповіді від містера Моргана. Раз у раз поглядав на годинник. Хтось пробіг вулицею. У коридорі зчинилася метушня. Потім до кімнати ввійшов якийсь хлопчина в супроводі доглядача й кількох поліцейських. Хлопчина тримав телеграму з «Карманії».

Окружний прокурор розірвав конверт. Прочитав депешу й похитав головою, не вірячи своїм очам. «Отуди к бісу,— пробурмотів він.— Отуди його к бісу». І нараз загорлав на всіх, хто був у кімнаті: «Геть! Геть звідси!» — і повипихав усіх за двері. Але Батька взяв за руку й попросив залишитися. Двері зачинилися. Уїтмен кинув телеграму Батькові. «Віддайте йому автомобіль, і хай він забирається під три чорти»,— говорилося в телеграмі.

Батько підвів голову; окружний прокурор дивився на нього своїми вибалушеними очима. «От на це я ніколи не піду,— промовив Уїтмен.— Я не можу поступитися чорнопикому. Ба навіть послати його під три чорти. Не можу собі дозволити такої розкоші. Тоді мені кінець. Отуди к бісу, я справився з самим сучим сином Бекером. Злочин століття! Так писали усі газети. І раптом окружний прокурор поступається ніггерові? Ні, сер! Ніколи цього не буде!»

Уїтмен ходив по кімнаті. Батько відчув наплив сміливості. Він тримав у руках особисте послання Дж. Пірпонта Моргана. Воно давало йому змогу негайно перебрати на себе повноваження довіреної особи окружного прокурора Нью-Йорка.