Розділ «Частина третя»

Тепер про Молодшого Материного Брата. Те, що він зник після свого пристрасного виступу на захист Колхауса, ні в кого не викликало особливої тривоги. В родині звикли до його похмурої вдачі. Час від часу він з'являвся у Батька на заводі, щоб одержати платню. В день від'їзду його не було вдома, і Мати залишила йому на столі у вітальні листа, якого він так і не забрав.

Через кілька днів після нападу на пожежну дільницю Молодший Материн Брат подався до похоронної контори, звідки ховали Сару. В дверях його зустрів господар. «Я б дуже хотів поговорити з паном Колхаусом Уокером,— пояснив Молодший Брат.— Щовечора я чекатиму на нього під аркадою Манхеттен Казино, доки він упевниться, що в зустрічі зі мною немає ніякої небезпеки». Власник контори байдуже вислухав його, нічим не виказавши, як він зрозумів сказане юнаком. І все ж відтоді кожного вечора молодик стояв біля входу до Казино під поглядами чорношкірих відвідувачів, лічачи знічев'я інтервали між трамваями 8-ї авеню Ел, які з гуркотом проносились повз будинок. Погода була тепла, і крізь пишно оздоблені скляні двері театру, які інколи відчинялися після початку концерту, він міг чути синкоповані звуки музики Джіма Юеропа і оплески глядачів. Звичайно, Колхаус покинув роботу в оркестрі і вибрався зі своєї квартири за кілька тижнів до нападу на пожежну дільницю. Для поліції, яка намагалася напасти на його слід, він нібито не існував взагалі.

На четвертий день чатування до Молодшого Брата підійшов добре вдягнений чорношкірий молодик і попросив кілька центів. Приховавши подив з приводу того, що людина такого пристойного вигляду може просити, він пошукав у кишенях і дістав десятицентову монету. Молодик посміхнувся і висловив здогад, що в тих кишенях можна ще дещо знайти, тож чи не дасть він ще двадцять п'ять центів. Молодший Брат подивився йому в вічі й спостеріг у них оцінюючий погляд людини, уповноваженої приймати рішення.

Наступного вечора він шукав очима того самого негра, але не побачив його. Натомість, коли публіка ввійшла досередини, він помітив, що під аркадою стоїть хтось інший. Цей також молодий і добре вбраний — у костюмі з краваткою й капелюхом на голові. Молодик нараз кудись заквапився, і Молодший Брат подався за ним. Вони йшли вулицями повз шеренги занедбаних будинків, через вимощені бруківкою переїзди, плутаючи вузькими провулками. Нарешті підійшли до дверей, які видніли під сходами й вели у підвал особняка. Двері стояли відчинені. Він ступив досередини, пройшов через невелику кімнату до інших дверей і опинився прямо перед Колхаусом, який сидів за столом, схрестивши руки. У кімнаті більше не було меблів. Кілька молодих негрів, одягнених, елегантно, як і Колхаус, — у добре випрасуваних костюмах з чистими комірцями, краватках з булавками — стояли, ніби варта, обабіч нього. Молодший Брат упізнав обох — того, за яким ішов сьогодні, й того, що попросив у нього монетку напередодні. Двері за ним зачинилися. «Що тебе привело сюди?» — спитав Колхаус. Молодший Брат чекав на це запитання й підготував палку промову про справедливість, цивілізацію і право кожної людини на гідне життя. З усього цього він не міг згадати ні слова, а тому сказав: «Я вмію робити бомби. Знаю підривну справу».

Так Молодший Брат розпочав свою діяльність революціонера. Якийсь час родина нічого про це не знала. Єдиним вагомим доказом його зв'язку з негром було зникнення зі складу Батькового заводу кількох барилець пороху і пакетів сухих хімікатів. Про крадіжку негайно повідомили поліцію, але там про це відразу забули, зайняті розслідуванням справи Колхауса. За кілька днів Молодший Брат переправив вибухівку до підвальної квартири в Гарлемі. Потім виготовив на роботі три потужні пакетні бомби. Поголив голову й світлі вуса. Вимазав паленим корком обличчя й руки, навів надмірно товсті губи, насунув котелок і навчився обертати очима. Висловивши у такий спосіб щирість своїх намірів перед юними послідовниками Колхауса, він пішов з ними на операцію і власноручно кинув бомби в пожежну дільницю №2, остаточно довівши всім, а також і собі, свою відданість справі.

Про цю історію ми дізналися з розповіді, писаної рукою самого Молодшого Брата. Він вів щоденник від того дня, коли вперше опинився у Гарлемі, до дня своєї смерті в Мексіці, яка сталася трохи більше ніж через рік. Колхаус Уокер, так би мовити, мілітаризував свій траур. Його туга за Сарою і тим життям, якого їм не судилося прожити, загартовувалася в акціях помсти, достоту як у стародавніх воїнів. У Молодшого Брата склалося враження, ніби очі Колхауса з характерним для них виразом непохитного прагнення, спроможні бачити наскрізь. Молоді люди були віддані йому безмежно, можливо, тому, що він цього від них не вимагав. Жоден з них не був найманцем. Крім Молодшого Брата, їх налічувалось п'ятеро: найстаршому було за двадцять, наймолодшому не сповнилось вісімнадцяти. Їхня повага до Колхауса межувала з обожнюванням. Вони жили гуртом у підвалі особняка, працювали клерками й посильними, заробляючи таким чином собі на життя. Перш ніж назавжди залишити Нью-Рошель, Молодший Брат зробив у спільну касу кілька щедрих внесків за рахунок платні, одержаної ним на фабриці прапорів і піротехнічних матеріалів. Бухгалтерія спільної каси була скрупульозна. На обліку був кожний цент. Вони вдягалися на манір Колхауса, костюм і старанно вичищений котелок були чимось на зразок уніформи. Вони виходили зі своєї квартири, як солдати, що мають виконати бойове завдання.

Вночі просиджували годинами, обговорюючи своє становище й до чого воно може привести. Вивчали реакцію преси на свої дії.

Колхаус Уокер ніколи не був з ними суворим, ані владним. Поводився з однодумцями чемно і тільки запитував, коли, на їхню думку, треба було щось зробити. Його поведінка зумовлювалася постійним почуттям скорботи. Його стримуваний силою волі гнів діяв на них, як магнітна сила. Він не хотів чути ніякої музики в підвалі. Жодного музичного інструменту. Вони скорялись усім його вимогам. Принесли кілька ліжок і влаштували щось на зразок казарми. Готували їжу й прибирали по черзі. Перейнялися вірою в те, що мають померти ефектно. Ця віра породила в них драматичне, екзальтоване почуття самосвідомості. Молодший Брат повністю злився з їхньою спілкою. Став одним із них. Щодня прокидався з почуттям урочистої радості.

Під час обох нападів Колхаус користувався автомобілями, які молоді люди викрадали для нього в Манхеттені. Автомобілі повертались без пошкоджень до своїх гаражів, і якщо про випадки зникнення повідомляли нью-йоркську поліцію, то нікому там не спадало на думку пов'язувати це з подіями у Вестчестері. Коли після нападу на міську пожежну дільницю фотографія Колхауса з'явилася на шпальтах усіх газет країни, він попросив одного з молодиків поголити йому голову і вуса. Зміна була неймовірна. Поголена голова вражала своєю масивністю. Молодший Брат подумав, що навіть беручи до уваги природні міркування щодо безпеки Колхауса, цей акт все-таки був схожий на ритуальну підготовку до вирішальної битви. Через день-два хтось приніс газети з фотографією машини «Модель Т», піднятої з дна ставка. По цьому реальному доказові власної сили вони відчули себе мало не святими. А коли до них дійшла звістка про втечу Віллі Конкліна, їхньому тріумфу не було меж. «Якби Колхаус все-таки знайшов Конкліна, — зауважив хтось, — тепер з Віллі був би вже мрець. Ми втратили нагоду».— «Дарма, брате,— заперечив інший,— для нас навіть краще, що він живий і щохвилини думає про Колхауса. Треба і в цьому місті утнути таке, щоб ніхто відтепер не зважувався зачепити чорношкірого з остраху, що то один із хлопців Колхауса».

33

Літо того року було чудове! Щоранку Мати розчиняла скляні двері своєї кімнати з білими завісками і спостерігала, як над морем сходить сонце. Прилітали чайки, майже торкаючись крилами хвиль, і з бундючним виглядом походжали по берегу. Сонце на сході викреслювало тіні на піску, і на той час, коли в сусідній кімнаті прокидався Батько, небо було вже яскраво-голубе, пляж білий, а на лінії прибою з'являлися перші купальники, обережно пробуючи ногою воду.

Снідали в готелі за столами, накритими білими накрохмаленими скатерками. Посуд був з важкого готельного срібла. Замовляли кожному по половині грейпфрута й по яйцю-пашот, а також грінки, смажену рибу, шинку, сосиски, варення, яке кожний набирав собі маленькою ложечкою, каву і чай. Час від часу бриз з океану підіймав віконні завіски, і його солоні подуви розгулювали під високою гофрованою стелею. Хлопчикові не сиділося за столом. По кількох перших днях вони дозволили йому вставати раніше і, ще сидячи за столом, спостерігали, як він мчав униз широкими сходами веранди, тримаючи в руках черевики. З декотрими гостями вони віталися. Зав'язувалися розмови про те, як хто виглядає, як хто вдягається тощо. Ніхто нікуди не поспішав. Мати придбала в крамниці чудовий літній ансамбль: біле з жовтим, і вдень ходила без капелюшка, захищаючись від сонця парасолькою.

Опівдні, коли повітря ставало непорушним, а спека нестерпною, вони купалися. Материн купальний костюм був досить скромний, проте і в ньому вона кілька днів почувала себе ніяково. Купальник, звичайно, був чорний і складався із спіднички, задовжених — нижче колін — панталонів і мілких купальних тапочок. Оголеними лишалися тільки її литки і шия майже до ліфа. Вона наполягала, щоб вони відходили від найближчих купальників на кілька сотень ярдів. Від сонця на пляжі їх рятувала велика парасоля з торочкою і назвою готелю, виписаною вгорі оранжовою фарбою. Негритянка сиділа за кілька ярдів від них у солом'яному кріслі. Хлопчик і чорношкіре маля спостерігали за маленькими крабами, які спритно заривалися у мокрий пісок, лишаючи по собі слід з бульбашок. На Батькові був суцільний купальний костюм, без рукавів, у синьо-білу горизонтальну смугу, який надавав його стегнам циліндричної форми. Коли він виходив з води, Матері було неприємно дивитися на обриси його статевих органів. Батько запливав далеко, аж за хвилерізи, подовгу гойдався, лежачи на спині, подібний до кита, радо пірнав у хвилі, сміявся: його волосся прилипало до голови, з бороди стікала вода, купальний костюм нескромно облипав тіло. Часом вона відчувала напади неприязні, які швидко минали, тож і не могла навіть розпізнати їх по-справжньому. Скупавшись, усі йшли відпочивати. Мати з полегкістю знімала купальник, ледь намочений за кілька секунд перебування в пінястих хвилях прибою, і витирала губкою сіль зі шкіри. А шкіру вона мала таку білу, що пляжитися їй було небезпечно. Проте, освіжена купанням, припудрена, в просторому легкому халаті, Мати відчувала, як сонце виповнює всю її, розливаючись по тілу, запалюючи кров мільйонами діамантових спалахів так само, як день запалює море. Невдовзі Батько обрав години після купання для амурних справ. Вона мовчки обурювалася його настирливістю, проте не так, як раніше, а вже з деяким розумінням. Вона багато думала про свого чоловіка. Події, які сталися після Батькового повернення з Арктики, його ставлення до них, похитнули її віру в нього. Суперечка між ним і її Молодшим Братом не йшла з голови. Проте траплялися хвилини, а інколи й цілі дні, коли вона кохала його, як і раніше, відчуваючи необхідність їхнього шлюбу, його сталий і незмінний характер, його священність. Раніше вона підсвідомо мріяла про інше майбутнє для них, начебто теперішнє життя було тільки підготовчим періодом, після чого фабрикант, який виробляє прапори і фейерверки, і його дружина піднімуться вище свого й так респектабельного життя і вступлять у сферу обранців. Вона не знала, яка та сфера, бо ніколи там не бувала. Але тепер вже не сподівалася ні на що інше. За відсутності чоловіка, коли їй доводилося втручатися у справи бізнесу, незбагненний чар життя розвіювався, і вона бачила, яке ж бо воно нудне та прозаїчне. Не тішачи себе ілюзіями щодо вічності своєї вроди й привабливості, зрозуміла, що минув той час, коли Батько демонстрував безмежні можливості кохання, тепер він старішав, ставав нудним і чимдалі дурнішим,— можливо, через оті свої подорожі й роботу,— все більше виявляв властиві йому вади й неспроможність їх подолати.

Проте в Атлантік-Сіті вона почувалася щасливою. Тут Сарина дитина була у безпеці. Вперше з часу смерті Сари вона згадувала про неї без сліз. Їй дуже подобалося бути на людях: сидіти в їдальні готелю за обідом чи вечорами на веранді, прогулюватись по дощаному настилу на пляжі до павільйонів, пірсів і крамниць. Інколи вони брали напрокат крісло на колесах, сідали в нього поруч, і їх повільно возив по узбережжю готельний слуга. Вони лінькувато вивчали тих, хто сидів у кріслах, що рухалися їм назустріч, або ненав'язливо поглядали на інших відпочивальників, що траплялися на їхньому шляху. Батько час від часу підносив руку до свого бриля. Крісла були плетені, накриті парусиновим верхом з торочками і нагадували Матері легкі двомісні екіпажі часів її дитинства. Двоє бокових коліс були великі, як у триколісного велосипеда; маленьке коліщатко спереду було на поворотному шарнірі й інколи скреготіло. Її синові ті крісла були дуже до вподоби. Їх можна було взяти напрокат і без слуги, і це подобалося йому найбільше. Тоді він сам котив крісло, в якому сиділи Мати й Батько, котив, куди хотів, то повільно, то швидко, і не чекаючи їхніх вказівок. Величезні готелі — один біля одного височіли над настилом для гуляння. Тенти біля готелів лопотіли на морському вітрі, на бездоганно пофарбованих верандах стояли крісла-гойдалки і білі плетені канапи. Морські вимпели майоріли на куполах, і уночі їх підсвічували прожектори, встановлені по краях даху.

Якось увечері родина спинилася біля одного з павільйонів, де негритянський духовий оркестр завзято виконував per,— який саме, Мати не знала, але пам'ятала, що його грав колись у них удома Колхаус Уокер. За ці багато днів вона не забула трагедії, а тільки трохи відпочила від неї: у цьому курортному містечку на березі моря болючі думки, якщо і з'являлися, то відразу ніби вивітрювалися панівним у цих місцях бризом. Нараз її захопила в полон ця музика, яка пов'язувалася в неї також з Молодшим Братом. І раптом любов до брата, хвиля палкого захоплення ним накотилася на неї. Вона зрозуміла, що немає виправдання її байдужному ставленню до нього. Його обличчя — худорляве й сумне, з виразом докору й відрази, що виказували запальну вдачу, яскраво постало в неї перед очима. Саме так він дивився на неї тоді, за обіднім столом, коли Батько чистив пістолет. Їй стало не по собі, аж у голові злегка запаморочилося і, вдивляючись у залитий світлом павільйон, де сиділи заповзятливі музики в червоних і синіх уніформах з блискучими трубами, кларнетами й саксофонами, вона ніби бачила під кожним акуратним форменим кашкетом поважне обличчя Колхауса.

Після того вечора радість, яку відчувала Мати на узбережжі, трохи пригасла. Кожен новий день вимагав від неї додаткової зосередженості. Їй доводилося напружуватися, щоб зробити його безхмарним. Вона була ніжна до сина, чоловіка і свого хворого батька. Лагідно ставилася до служниці-негритянки, та найніжніше — до чудового Сариного хлопчика, який почувався тут прекрасно і, здавалося, ріс на очах. Несподівано почала звертати увагу на залицяння з боку інших мешканців готелю. Тут жило кілька поважних європейців. Один із них — військовий аташе німецького посольства, який носив монокль, вітався до неї зі стриманою галантністю. Він був високий на зріст, мав коротку стрижку, що її так полюбляють німці, і з'являвся на обід у військовій формі білого кольору з чорною краваткою-метеликом. Він влаштовував справжню виставу, замовляючи вина, а потім відмовляючись від них. У його компанії не було жінок, тільки троє чи четверо чоловіків, простіших з виду, і очевидно, нижчих за званням. Батько сказав, що це капітан фон Паппен і що він інженер. Капітан щодня прогулювався по пляжу, розмовляючи зі своїми колегами, час від часу він розгортав карту, показуючи кудись у море. Там, як правило, на ту мить обов'язково виднів який-небудь корабель, що повільно плив уздовж обрію. «Це схоже на якусь інженерну розвідку,— зауважив Батько, лежачи на піску, обличчям до сонця.— Не маю гадки, чим це узбережжя Південного Джерсі могло зацікавити німців» Батько не помічав двозначних поглядів німця у бік своєї дружини. Матір це забавляло. Одного недбалого погляду, кинутого на офіцера, їй було досить, щоб зрозуміти: у того чисто хтиві наміри. І вирішила не помічати його.

Була там ще пара літніх французів, з котрими вона навчилася обмінюватися жартами; Мати сміялася, згадуючи французьку мову, яку вивчала в школі, а вони великодушно робили компліменти з приводу її вимови. На сонці подружжя з'являлося не інакше, як закутане в лляні укривала й марлю, прикривши голови панамами. А про всяк випадок прихоплювали з собою ще й парасольки. Чоловік був менший від своєї дружини і доволі огрядний, руді плями на обличчі, окуляри з товстими скельцями робили його негарним з виду. В руках у нього завжди був сачок на метеликів і скляна баночка з затичкою, а в неї — кошик для прогулянок, такий важкий, що перекривлював її поставу. Щоранку вони ніби через силу брели по дюнах і зникали в імлі далечини, де не було ні готелів, ні тротуарів, а тільки чайки, кулики й стебельця трави, на яких тремтіли барвисті крильця — предмет його незгасної пристрасті. Француз був професор-пенсіонер із Ліона.

Мати спробувала зацікавити Дідуся цією подружньою парою науковців. Старий про них і слухати не хотів, бо був до решти поглинутий тривогою з приводу свого здоров'я і світські розмови його дратували. Він відхиляв усі розваги, які йому пропонували, крім однієї — щоденної прогулянки по пляжу в кріслі, коли він міг сидіти і (водночас) пересуватися, не показуючи себе немічним. На колінах він тримав ціпочок, і, якщо потік пішоходів рухався не дуже швидко, то піднімав його й тицяв ним у чоловіків і жінок, які обурено оберталися й витріщалися на нього, а він проїжджав собі мимо.

Крім європейців, там, звичайно, відпочивали й свої: нью-йоркський біржевий маклер-велетень з дружиною-велеткою і трьома дітьми-велетнями, які за обідом не мовили й слова; кілька сімей з Філадельфії, яких легко було впізнати за їх гугнявою вимовою. Мати помітила: люди, котрі її цікавили, були неодмінно іноземці. Їх налічувалось не так багато, проте вони видавалися життєрадіснішими, ніж земляки. Найчарівнішим з усіх був маленький меткий чоловічок, одягнений у галіфе, білу шовкову сорочку, розстебнуту на шиї, та білий полотняний картуз із гудзиком. То була запальна, збуджена людина, його очі, мов у дитини, снували туди-сюди, ніби боячись що-небудь пропустити. На шиї в нього висів скляний прямокутничок у металевій рамці, який він часто підносив до обличчя, ніби хотів закарбувати у пам'яті все, що привертало його увагу. Одного похмурого ранку цей прямокутничок зупинився на Матері, яка була саме на веранді готелю. Спійманий на гарячому, він підійшов і, назвавшися бароном Ашкеназі, з відчутним іноземним акцентом почав просити вибачення. Пояснив, що займається кінематографом і скляний прямокутничок — його інструмент, з яким він не спроможний розлучатися навіть на відпочинку. Він сором'язливо всміхався, і Мати була зачарована. У нього було блискуче волосся й тендітні маленькі руки. Наступного разу вона побачила його на пляжі; він грався з дівчинкою, бігав понад морем, хапав щось на піску і раз по раз підносив до очей скляний прямокутничок. Проти сонця видно було лиш його силует. Але Мати впізнала його по енергійних рухах і посміхнулася.

Барон Ашкеназі був перший гість, якого Батько й Мати запросили до свого столу. Він прийшов з вродливою дівчинкою, яку представив як свою доньку. Вона була напрочуд гарна і майже Хлопчикова однолітка. Мати висловила подумки сподівання, що вони заприятелюють. Звичайно, спершу діти сиділи за столом мовчки й навіть не дивилися одне на одного. Вона була дивовижне створіння: з темними очима, густим, чорним, як у батька, волоссям і середземноморським кольором обличчя. Батько не зводив зі своєї доньки очей. За обідом вона не мовила й слова, ба навіть не всміхнулася. Все стало зрозумілим, коли барон, притишивши голос і взявши дівчинку за руку, пояснив, що її мати померла кілька років тому, хоча й не сказав від чого. Більше він, мовляв, не одружувався. Через хвилину до нього повернулося його кипуче завзяття. Він без упину торохтів з європейським акцентом, інколи неправильно вживаючи слова і, розуміючи це, сам сміявся. Життя збуджувало його у всіх своїх виявах. Він зупиняв свою увагу на всьому, що його вражало, і полюбляв розповідати про це іншим: скажімо, про смак вина або про те, як полум'я свічки відбивається у кришталевій люстрі, його щире захоплення життям було заразливе, невдовзі усмішка вже не сходила з облич Матері й Батька. Вони забули про себе. Було надзвичайно приємно бачити світ таким, яким бачив його барон,— щомиті живим. Він завжди тримав свій скляний прямокутник напоготові, беручи в рамку то Матір і Батька, то обох дітей, то офіціанта, який прямував до столу, то піаніста й скрипаля в протилежному кінці їдальні, які грали для постійних відвідувачів на невеликому заставленому пальмовими діжками помості. «У кіно,— сказав він,— ми бачимо тільки те, то існує насправді. Життя оживляє темний екран, мов промінь, що виходить із темних глибин людського розуму. Це великий бізнес. Люди хочуть знати, що з ними відбувається. І от за кілька центів кожен зможе побачити, як люди рухаються, бігають, мчать на автомобілях, зчиняють бійки і, вибачайте, обіймаються. Сьогодні це дуже важливо для країни, де кожний такий молодий. Це треба зрозуміти.— Барон підняв свій келих. Подивився на вино й покуштував. — Ви, звичайно, бачили фільм «Його перша помилка». Не бачили? А «Дочка не винна»? Теж ні? — Він засміявся. — Не бентежтеся. Це мої перші роботи. По одній частині. Я зробив ці фільми, маючи всього п'ятсот доларів у кишені, і від кожного дістав по десять тисяч прибутку. Так,— скінчив він, сміючись — це правда!» Батько кашлянув і почервонів, коли було названо ці суми. «Кінематограф тепер переживає бум, і кожен може заробити гроші,— сказав барон.— Я заснував компанію і уклав угоду з біржею Пате на виробництво фільму з п'ятнадцяти частин! Кожна серія показуватиметься протягом тижня — всього п'ятнадцять тижнів,— і глядачі приходитимуть щотижня, щоб побачити, що станеться далі». З пустотливим виглядом він дістав з кишені блискучу монетку й підкинув її щиглем у повітря. Монетка злетіла майже під стелю. Всі звели очі вгору. Барон спіймав її в повітрі і гучно ляснув долонею об стіл. Срібло підскочило. Вода захиталась у келихах. Він підняв руку, показуючи новеньку монетку, вартістю п'ять центів, так званий «буффало-нікль». Батько не збагнув, нащо він це робить. «Як, ви думаєте, я назвав свою фірму? — спитав барон і захоплено відповів: — «Буффало Нікль Фотоплей, Інкорпорейтед»!»