Розділ «Частина третя»

Щойно вони підійшли до Квейкер-Рідж, як прибув поїзд. Ця ЛІНІЯ називалася «Нью-Йорк — Вестчестер — Бостон». Насправді ж до Бостона вона не вела і навіть не доходила до центру Нью-Йорка. Проте вони зручно доїхали до Бронксу, вийшли на 155-й вулиці, біля зупинки трамвайної лінії, що тягнеться через усе місто і перетинає річку Гарлем, доходячи аж до майданчиків для гри в поло на Куган-Блафф.

Стояв чудовий день. Великі білі хмари швидко линули в прозорому голубому небі. Проїжджаючи через міст, вони звернули увагу на велетенські дерева, що височіли на крутому березі поблизу дерев'яних трибун. На деревах, які стояли без листя навіть у цю пору року, мов гірлянди чорних квітів, сиділи люди в котелках, котрі, щоб не платити за вхід у парк, спостерігали за грою, гойдаючись на гілках. Батько відчув хвилювання хлопчика, зраділого, що вирвався за межі Нью-Рошелі. Наблизившись до парку, вони побачили нескінченний людський потік, що линув сходами з надземної залізниці; під'їжджали екіпажі, вивантажуючи пасажирів, рознощики газет торгували програмками гри, скрізь на вулиці відчувалася присутність грубої сили. Ревли клаксони. Від'їжджали помережані сонцем вагони надземки. Батько купив дорогий п'ятдесятицентовий вхідний квиток, доплатив за ложу, і вони увійшли в парк. Їхні місця були позаду першої «бази» в нижньому ярусі і тільки на одній чи двох подачах їм доведеться захищати очі від сонця.

Гравці «Джайантс» були вдягнені в свою мішкувату білу форму з чорними смугами. Менеджер Макгроу був у грубому чорному вовняному джемпері з літерами «NY» на лівому рукаві. Він був низький на зріст і мав задерикуватий вигляд. Як і в гравців його команди, на ньому були гетри з широкими горизонтальними смугами і маленький картуз з гудзиком на маківці. Суперниками «Джайантс» були цього разу «Бостон Брейвз». Їхні темно-сині фланелеві костюми із стоячими комірцями були застебнуті до шиї. Свіжий вітер здував з поля пилюку. Гра почалась, і Батько майже відразу пошкодував, що обрав ці місця. Тут було добре чути кожну лайку гравців. Команда, що тримала оборону, вигукувала непристойності на адресу своїх суперників. Сам Макгроу — «батько» і керівник команди — стояв на третій «базі», вибухаючи вишуканими тирадами, пересипаними найбруднішими епітетами. Його скрипуче каркання лунало на весь парк. Глядачі, здавалося, заохочували такий вияв почуттів. Зустріч проходила напружено: вперед виривалася то одна, то інша команда. Гравець «Бостон Брейвз», пірнувши в другу «базу», звалив з ніг захисника «Джайантс». Заревівши не своїм голосом, той зашкутильгав, закрутився на одному місці, крізь гетри в нього рясно виступила кров. Гравці обох команд повискакували зі своїх бліндажів, і на кілька хвилин гра зупинилася, поки вони гамселили один одного, качаючись у пилюці, а натовп підбадьорливо ревів. Після однієї чи двох подач по цій бійці пітчер[41] Маркард, мабуть, втратив контроль над собою і так шпурнув м'яч, що аж звалив з ніг бостонського бетсмена[42]. Хлопець підхопився й побіг до Маркарда, розмахуючи битою. Знову бліндажі спорожніли, й гравці зчепилися в бійці, посипалися удари, в повітря знялися хмари пилюки. Цього разу до бійки прилучилася й публіка, шпурляючи на поле пляшки з-під содової. Батько подивився у програмку. За «Джайантс», крім інших, грали Меркл, Дойл, Мейерз, Снодграс і Герцог. Предметом гордості бостонців був гравець на ймення Кролик Маронвіль — шортстоп[43], котрий ходив по своїй позиції, низько зігнувшись, по-мавпячому дістаючи довгими руками до трави. Першого захисника звали Різник Шмідт, серед гравців були також Кокрехен, Моран, Гесс, Рудольф, було, отже, ясно, що в професійний бейсбол грають іммігранти. Коли гра відновилася, Батько пильніше придивився до бетсменів і переконався, що всі вони були з заводів і ферм. Про це свідчили грубі риси обличчя, великі, як лопухи, вуха, засмаглі м'язисті руки, випнуті від тютюнової жуйки щоки і до останку поглинутий грою інтелект. Великі рукавички-ловушки польових гравців робили їх схожими на недбало вдягнутих клоунів. Суха пилюка, бейсбольного майданчика була рясно поплямована харкотинням, що промовисто доводило неспроможність усіх тих кампаній, які проводить Антиплювальна ліга. У команді бостонців був хлопчик, який збирав бити й відносив їх на заміну до бліндажів. На ньому була та сама форма, що й на інших гравцях, тільки менша розміром. Добре придивившись, можна було побачити, що це не хлопчик, а дорослий карлик. Свої вигуки й дотепи він виспівував сопрано. Більшість гравців, виходячи на удар, торкалися рукою його голови, і цей жест, здавалося, йому подобався. Як зрозумів Батько, це було чимось на зразок ритуалу. У «Джайантс» карлика не було, а був чудний худорлявий косоокий чоловік у погано підігнаній формі, який млявими рухами копіював гру: подавав уявні м'ячі майже одночасно зі справжніми подачами, розмахував рукою, описуючи повне коло, як вітрякове крило. Тепер Батько стежив за грою менше, ніж за цим нещасним створінням — чоловічок був схожий на блазня. Коли гра ставала нудною, натовп переключав свою увагу на нього, чулися схвальні вигуки, аплодували його фіглярству. Безперечно, він, як і бостонський карлик, правив команді за талісман. Звали його Чарльз Віктор Фауст.

Батько згадав, як грали в бейсбол у Гарварді двадцять років тому, коли гравці називали один одного «Містер» і вели спортивну боротьбу з захватом, але в цілком пристойній формі, перед аудиторією, яка рідко нараховувала більше сотні чоловік і складалася виключно з колег. Його схвилювали ці спогади. Він завжди зараховував себе до категорії прогресивних людей. Вірив у досконалість республіки. Вважав, що немає причин відмовляти неграм у праві і спроможності — хай під належним керівництвом — користуватися усіма досягненнями людства. Він не вірив у аристократію, за винятком сильних і далекоглядних індивідуальностей. Був певен, що банкрутство його батька мало свою користь, бо врятувало сина, тобто його самого, від некритичного прийняття забобонів свого класу. Але повітря в цьому парку все-таки тхнуло, як у задній кімнаті пивниці. Сигарний дим, осяяний скісними променями полуденного сонця, виразно окреслював містку чашу стадіону, в якій сидів і він, придушений смердючим повітрям, оглушуваний хором з десяти тисяч горлянок, що лящав у вухах вигуками похвал і образ.

За межами центрального поля над дешевими місцями просто неба стояло велике табло, що показувало число аутів, подач, ударів, ранів[44]. Якийсь чоловік ходив по підмостках і вивішував відповідні таблички з результатами подій на майданчику. Батько глибше опустився у крісло. День тягся повільно, і його переслідувала ілюзія, що бачене ним — не бейсбол, а складний образ його власних проблем, що виражався у йому одному зрозумілій ясності закодованих цифр, які видно було здаля...

Він обернувся до сина. «Що тобі подобається у цій грі?» — спитав. Хлопчик, не відводячи погляду від поля, сказав: «Те ж саме повторюється знову і знову. Пітчер кидає м'яч так, щоб обдурити бетсмена, щоб той подумав, ніби зможе його відбити».— «Але інколи бетсмену таки вдається його відбити»,— промовив Батько.— «Тоді в дурнях залишається пітчер»,— відказав хлопчик. Саме в цей час пітчер з Бостона, Хаб Пердью, зробив подачу, яку бетсмен з Нью-Йорка відбив. М'яч злетів угору по високій крутій дузі й ніби завис у найвищій точці своєї траєкторії. Батько відразу Збагнув, що м'яч падає просто на них. Хлопчик підскочив, випроставши вгору руки, й позаду залунали схвальні вигуки, коли в його долонях опинилася шкіряна куля. На одну мить усі в парку глянули в їхній бік. Потім блазень з хворими очима, який удавав із себе гравця, підійшов до паркану проти них і витріщив на хлопчика очі — його руки сіпалися в рукавах мішкуватої фланелевої сорочки, його капелюх був безглуздо малий для його надмірно великої голови. Хлопчик простягнув м'яча, і той обережно, майже з нормальною усмішкою, взяв його в руки.

Наприкінці цього сезону, коли «Джайантс» уже забезпечили собі перемогу і були в безтурботному настрої, Чарльзу Віктору Фаусту в якійсь грі дали зробити одну подачу. На одну мить, ілюзія, що він — гравець екстра-ліги, стала дійсністю. Та незабаром усім набридло морочитися з ним, і менеджер Макгроу перестав вважати його знаменням удачі. Форму в бідолахи забрали, а самого безцеремонно викинули геть. Через кілька місяців він помер у притулку для божевільних.

31

Наприкінці бейсбольної зустрічі Батька охопила тривога. Він подумав, що нерозумно вчинив, залишивши дружину саму вдома. Коли вони виходили з парку, гнані людським потоком, син узяв його за руку. Батько відчув незвичайне зворушення. У трамваї він обійняв хлопчика за плечі. Приїхавши до Нью-Рошелі, вони заквапилися додому і вже у дверях голосно вигукнули «хелло!» Уперше за багато днів Батько почувався самим собою. З покоїв з'явилася добре вдягнена Мати. Старанно зачесане волосся й усміхнене обличчя робили її елегантною. Вона обняла Батька й мовила: «А я хочу тобі щось показати. Ти тільки подивись!» — обличчя її сяяло. Вона відступила вбік, і Батько побачив Сариного малюка в нічній сорочці, який ішов по кімнаті, тримаючись за руку покоївки. Ступав непевною ходою, чіпляючись за спідницю, випростувався й переможно поглядав на Батька. Усі сміялися. «Не можемо його втримати,— сказала Мати.— Хоче повсюди ходити».

Батьків син став на коліна, випроставши перед себе руки, і малий, вивільнивши руку в покоївки, хитаючись попрямував до нього, поступово набираючи швидкість, випереджаючи свою нестійкість, і врешті радісно впав хлопчикові на груди.

Цілий вечір у будинку панувала якась нічим не затьмарена безтурботність. Батько й Мати в тиші її кімнати до півночі обговорювали свої клопоти. Колхаус якийсь час ще зможе уникати арешту. В цьому випадку суспільство цуратиметься їх чимдалі більше. Деякі Материні знайомі вже певним чином прореагували на славу, здобуту родиною. Мати жахалася зловмисних, жорстоких дій мстивих властей, які могли забрати Сарину дитину. Батько не відкидав такої можливості. Проте цього разу вони розмовляли спокійно і цілком володіли собою, тож не виникало потреби у фальшивих запевненнях чи лицемірних виявах оптимізму, якого жоден з них не відчував. Батько сказав, що не дозволить властям використати дитину, аби примусити Колхауса здатися. «Для цього нам треба втекти»,— підсумував він. «Але як? — спитала Мати.— Мій батько хворий, навчання в школі не закінчилось, і ми щойно найняли домашню прислугу». Перелічуючи ці проблеми, вона загинала пальці лівої руки вказівним пальцем правої. Отже, думала те саме, і Батько відчув, що вона з довірою чекає його рішення. Він порадив їй покластися у всьому на нього. Його готовність узяти на себе відповідальність викликала в неї тепле почуття вдячності. Ця розмова нагадала їм, що вони все-таки давні друзі. Ніч вони провели разом. В обіймах вона всіляко заохочувала Батька, доводячи щирість своїх бажань. І він уперше за багато місяців відчув, що вона оцінила його як чоловіка. Усі проблеми мало розв'язати місто Атлантік-Сіті. Батько знайшов там чудовий готель «Брейкерз», в якому номер з видом на океан коштував навіть менше, ніж можна було сподіватися: пояснювалося це тим, що сезон тільки-но починався. До узбережжя Південного Джерсі можна дістатися залізницею за кілька годин. Це не близько, але й не так уже далеко, тож він зміг би у неділю ввечері повертатися додому, якби цього вимагали невідкладні справи. Зміна повітря усім мала піти на користь. Дідусів лікар, що зробив йому ортопедичну операцію, скріпивши зламану стегнову кістку за допомогою металевої скоби, порадив, щоб старий якомога більше рухався на милицях або ж принаймні сидів у кріслі, бо відпочинок у ліжку — то найбільша небезпека в його віці. Хлопчикові доведеться, щоправда, залишити школу раніше, але, коли взяти до уваги його успіхи в навчанні, то це не така вже велика буде втрата. Вони вирішили понакривати меблі і замкнути житлові кімнати, проте прислуга залишиться у домі на той випадок, якщо Батько наїжджатиме до Нью-Рошелі. Економка ж поїде з Матір'ю на узбережжя. Ця флегматична, сумлінна негритянка, крім усього, буде прекрасним, хоча й неправдивим поясненням перебування з ними чорношкірої дитини.

Виробивши цей план, родина стала готуватися до від'їзду. Вони зберігали радісний настрій, який, проте, набував відтінку істеричності з огляду на дальше ускладнення становища. Новий начальник поліції, відставний інспектор нью-йоркського департаменту вбивств, запропонував свою систему розслідування. У перший день перебування на новій службі він сказав кореспондентам, що речовина, використана для вибуху на пожежній дільниці №2, а саме, суміш піроксиліну й гримучої ртуті, надто складна, щоб її міг виготовити піаніст Колхаус, а не справжній фахівець. Крім того, звідки в негра можуть бути гроші на автомобіль, який використовується під час нападів, а також на оплату банди озброєних чорношкірих, яких, судячи з усього, принадили тільки гроші. Він повинен платити спільникам. Де ж він бере гроші? Де переховується після своїх божевільних нападів на це мирне місто. Я знаю з півдесятка «червоних», яких із задоволенням заарештував би. Присягаюсь, що здобуду відповідь бодай на деякі мої запитання.

Його слова швидко розійшлися по місту, а натяки на можливу змову радикалів справили негативне враження на збуджених мешканців. Міліція патрулювала вулиці. Мали місце кілька випадків жорстокого поводження з неграми, яких зустріли за межами їхніх кварталів. Містом прокотилася хвиля фальшивих викликів на пожежу. На кожен виклик виїздила машина в супроводі поліцейської охорони, за якою рухався кортеж автомобілів з журналістами. Репортери сновигали повсюди. Разом з кінною поліцією й поліцейськими у фургонах, яких було легко помітити, вони викликали у городян болюче відчуття власної значущості, яке постійно зростало. У церквах на недільних ранкових відправах ще ніколи не збиралося стільки людей. Приймальні лікарень реєстрували більше, ніж звичайно, жертв побутових нещасних випадків. Люди обпікалися, порізувалися, падали, спотикаючись на килимах і на сходах. Кілька чоловіків були доставлені з вогнепальними ранами, які вони дістали, чистячи й налаштовуючи стару зброю.

Здавалося, преса перехопила ініціативу в представників влади в усьому, що стосувалося виконання вимог, висунутих у листах Колхауса. Можливо, для того, щоб зробити фотографії, кілька газет вирішили спільними зусиллями дістати «Модель Т» із ставка Файєрхаус. На місце приставили кран і витягли з води жахливі останки автомобіля: з покришок і капота струмувала вода упереміш із мулом. Машину поставили на березі для загального огляду.

Це привело власті у замішання. «Форд» стояв як речовий доказ образи, заподіяної негрові. Зіпсований водою й понівечений, він викликав почуття жалю у кожного, хто поважав техніку і цінував її можливості. Після опублікування фотографії машини в газетах до ставка посунули юрби народу, і поліція змушена була огородити це місце. Відчуваючи, що вони ніби стали в чомусь на шлях компромісу, мер і члени муніципалітету висунули нові звинувачення на адресу божевільного чорношкірого, заявивши, що вести з ним будь-які переговори та ставити будь-які вимоги, окрім однієї — здатися в руки правосуддя, означає заохочувати всіх зрадників і радикалів, усіх чорних в країні зневажати закон і плювати на американський прапор.

Якби навіть громадськість і виступила в той час за переговори, до чого ніхто, зрештою — навіть представники преси — не закликав, вони однаково були б неможливі, оскільки не існувало ніяких контактів з убивцею. Колхаус не повідомив, скільки часу він подарував поліції до наступного нападу. До того ж існувала думка, висловлена одним психіатром, найнятим нью-йоркською газетою «Уорлд», що другий лист за підписом «Колхаус Уокер, Президент Тимчасового американського уряду» у порівнянні з першим свідчить про дальше погіршання психічного стану вбивці і що вести переговори з людиною, яка страждає нападами прогресуючого маніакального божевілля, було б трагічною помилкою.

Врешті-решт, пошуками практичніших шляхів розв'язання цієї проблеми зайнялися самі мешканці Нью-Рошелі. З усіх околиць від представників усіх прошарків лунали вимоги, щоб Віллі Конклін залишив місто. Розгнівані городяни навіть самі зверталися до Конкліна. Він приніс у поліцію кілька анонімних листів, знайдених у поштовій скриньці, в яких говорилося, що, коли він не забереться геть з Нью-Рошелі, то вони, автори листів, самі зроблять за Колхауса Уокера роботу. Конклін, звісно, помилився,— і то не вперше,— показавши властям листи. Вони не тільки не викликали симпатії чи співчуття до нього, як він сподівався, а навпаки — переконали владу в слушності громадської думки. Сам Конклін не міг, звичайно, навіть припустити, що хтось із білих може ставитись до нього інакше, ніж з глибоким захопленням. Що нижче падала його популярність, то жалюгіднішим ставало його збентеження. Цей плюгавець не розумів, що його виїзд з Нью-Рошелі міг би не лише розрядити атмосферу, але й урятувати йому життя. Він почувався жертвою тих, кого він називав негритянськими сутенерами, дарма, що ними тепер можна було назвати майже все населення міста. Зрештою він допився до повного отупіння і, блаженно усміхаючись, мовчки спостерігав, як його дружина з допомогою знайомих готує речі до від'їзду.

Виходило, отже, що нікому так і не вдалося взяти становище під свій контроль: міські органи влади, поліція, міліція штату й населення — усі знервовані й невпевнені,— відчували свою уразливість перед чорношкірим партизаном. У цій ситуації дві події, які певною мірою сталися з ініціативи громадськості, свідчили про своєрідне визнання вимог Колхауса: першою було підняття зі ставка автомашини «Модель Т», що провіщало можливість якихось переговорів, другою — втеча родини Конкліна в Нью-Йорк, про що Колхаус, коли він перебував у Нью-Рошелі, міг дізнатися з газет, які вмістили відповідне повідомлення під найбільшими за всю свою історію заголовками. Зовні не було зроблено ніяких поступок, вулиці, як і раніше, патрулювалися військовими і напіввійськовими підрозділами. Проте насправді становище кардинально змінилося. «Нехай він тепер спробує спалити весь Нью-Йорк,— говорилося в одній редакційній статті.— Або визнає принцип, за яким, кожен, хто бере закон у власні руки, протиставляє себе всім цивілізованим людям і принижує ту справедливість, за яку бореться».

Тим часом від'їзд Батькової родини стався без зайвого галасу і не привернув уваги преси. Батько уклав контракт з «Рейлвей експресс» на перевезення багажу: двох однакових плетених скринь, які він купив спеціально для цієї подорожі; просторої шафи для верхнього одягу; оббитої міддю солдатської скриньки і кількох валіз та коробок на капелюхи. Вони виїхали з Нью-Рошелі поїздом на світанку нового дня. Того самого ранку, але трохи пізніше, на вокзалі Пенсільванія-стейшн у Нью-Йорку вони пересіли на поїзд, що вирушав до Атлантік-Сіті. Цей вокзал проектувала фірма Стенфорда Уайта і Чарльза Маккіма. Його камінний фасад з колонами на зразок римських лазень Каракалли займав територію від 31-ої до 33-ої вулиці і від 7-ої до 8-ої авеню. Носії котили Дідусеве крісло-гойдалку. Мати була в білому вбранні. Праля тримала Сарину дитину. Вокзал був такий великий, що голоси людей у залі чекання були схожі на шепіт. Хлопчик задивився на склепіння з хвилястих скляних куполів зеленого кольору і арок, які підтримувались сталевими фермами і сталевими ж колонами, схожими на голки. Світло сіялося крізь дах дрібнесенькими кришталиками пилу. Підійшовши до скупчення поїздів, він поглянув праворуч і ліворуч, і, скільки сягало око, в кожному напрямку побачив локомотиви, які, готуючись до далекої подорожі, нетерпляче чекали ударів дзвона, щоб випустити пару й дати гудок.

32