Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Ой не пугай, пугаченьку

Важко ступити перший крок по дорозі. Молодість тим і хороша, що навіть у найбільшому горі не знає довгих вагань і страхів, бо не знає справжніх обширів зла та підступу. Світ повен невідомості та ваб, і хоч я боявся їх і давно поклав їх уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозі, пообіцяв собі ні в що не втручатися, ні до яких товариств, складок не вступати, в мені поза моєю волею кільчилися зерна того гірко-вабливого зела. Мені здавалося, що повільно вмираю, я нічого не хотів, але щось у мені само по собі притлумлено сподівалося спізнати нехай не принади світу, а їхню гірку отруту, й забутися в тому. Ми всі хочемо зачерпнути гріха й лишитися чистими, тільки одні зізнаються в тому й наставляють пригорщі, вимагають, досилаються, інші ж чекають, коли він сам візьме їх у свій полон. Тоді вони не винуваті!

Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога – вона не замкнена й символізує свободу, й, поки ми молоді, не боїмося її. Опріч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного – волі. І навіть те, що в моїй кишені лежало всього чотири мідні шаги, а в торбині, окрім бандури, псалтиря та книги без палітурок якогось Антонія Алевенгока про тіло людське, писаної по-німецькому, не страхало мене, й ніщо не було мені потрібно.

Проте дуже швидко мені довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозі їсти хочеться набагато дужче, ніж навіть у бурсі. Голод дужчий за всі твої думки, бажання і прагнення. Вже першого дня проїв два шаги, наступного – два останні. А ще наступного, опівдні, сидів на траві біля тину в шинковому дворі й жодна сила не могла змусити мене відвести погляд від макітри, яка стояла на столі під вишнею і з якої четверо козаків неквапливо їли лемішку з салом, запиваючи її пивом з глиняних кухлів. До пива був байдужий, а запах лемішки викликав болючі спазми в горлі. То заплющував очі, то знову відкривав їх намагаючись не дивитися в бік мальованої макітри, але те було понад мої сили.

Козаки сиділи в кунтушах, порозстібавши верхні гаплики, пріли, лемішку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пірнали в макітру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помітили мене і зауважили мій голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такі здорові, дужі люди не помічають голодного кошеняти. Гомоніли про якихось волів, один з яких калина, тобто червонястий, дуже гарний, а карась, себто пір'їстий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волів взагалі важко дістати, зкуксуватілася худоба, та, врешті, один з козаків – з ближчого до мене краю столу – повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорідний кавун на баштані, голову й лінькувато запитав:

– А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попід чужим тином?

– Спудей, – відказав я, поштиво підводячись і здіймаючи шапку. – Миркач.

– Спудей, – здивовано вигнув вигорілу на сонці брову козак. – Чого ж сам? Спудеї в гурті ходять. І кунтуш на тобі козацький, хоч і обтріпаний.

Тоді ще по дорогах ходило безліч усілякого люду – ті ж спудеї-миркачі, мандрівні дяки, яких ще іноді називали дяками-пиворізами, ченці, котрі покинули монастир з якоїсь причини, але майже всі вони ходили в гурті. Стануть під вікном у багатого господаря, заспівають канта. Сам канта не заспіваєш. Я вирішив нікому не давати приводу для висновків про свої сумні справи й, трохи затинаючись, сказав:

– Одбився од гурту. А кунтуш – батьків.

– Це – кепсько, – тягуче, знічев'я волік балачку козак. – Самому в дорозі погано. Всяке може трапитись. Розбійники найчастіше чатують на самотніх перехожих… Чи захворів… То вже кінець. А що ж ти, спудею, вмієш? Чим на хліб заробляєш? Які науки пройшов?

– Фару. Інфиму… – белькочу я.

– А чим-таки заробляєш на хліб?

Я розгубився. Хоч увесь цей час у дорозі тільки й думав про те, до чого мені вдатися і яким робом прохарчуватися. У шкіряному мішку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Мені здавалося встидним отако ні сіло ні впало веселити посеред дня грою на кобзі – на батьковій кобзі – незнайомих людей, та й не мав я на те права, «визвілка», щоб заробляти кобзою гроші, те право міг дати тільки справжній кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусідів, а от грати за гроші…

– Трохи вмію співати. В хорі, – вибовкнув і зрозумів, що сказав дурницю. – Молитви знаю, читати вмію. – І враз мовби щось сяйнуло в моїй голові: «Алевенгок». Псалтир, звичайно, вирішив не показувати. – Є в мене книга, дуже цікава. Можу продати.

– Книга? – здивувалися козаки. – Ану покажи.

Я розв'язав торбину і дістав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так і сяк, не могли знайти її початку – вона була без палітурок і писана не по-нашому.

– По-якому ж це воно писано? – запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак і для чогось пошкрябав нігтем по книзі.

– По-німецьки, – пояснив я.