Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Поглянь, і сюди німець сягнув. Про що ж він розказує в цій книзі?

Вже охмолостався, почав пояснювати жваво і, як мені здавалося, зрозуміло:

– Книга сія про тіло людське, про його обсервації через мікроскоп… – і затнувся на цьому слові Сам тільки двічі бачив мікроскоп у старшого лікаря академічного і раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нічого не зрозуміють, і намагався пояснити їм якомога краще. – Є така коробочка з скельцями, які збільшують. Ті скельця збільшують все в тисячу разів. Береш, скажімо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю…

– Го-го-го, – зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповідь за витівки штукаря, мартопляса, мовляв, он у який спосіб заробляє на хліб цей миркач.

Я захвилювався.

– Справді, волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, істот тобто, кругленьких і довгеньких, безмірно малої фігури. Капнеш оцту – вони всі одразу вмирають.

Козаки перестали сміятися, перезиралися.

– Ану прочитай… просто з книги, – сказав довгошиїй козак, вочевидь не вірячи, що таке може бути написано.

Я прочитав одне речення по-німецькому й одразу його переклав: «Тіло людське суть лузгою покрите, і лузга захищає його». Бачив розгубленість на обличчі козаків і поспішив їм пояснити:

– Тут оповідається все про тіло, яке воно, з чого, і які його факції. А знаючи це, легше лікувати людину. Кожна частина тіла потребує своїх ліків.

– Покрите лузгою, – мовив, мовби про себе, лисий козак і помацав шкіру на руці.

– Лусочки ті такі маленькі, що їх простим оком не видно, – розтлумачував я. – їх видно тільки під мікроскопом.

– Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охріме, як у карася, – кинув третій козак, і всі вони засміялися. Засміялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумів, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пізно.

– Мда-а, мудраційна книга, – сказав довгошиїй козак. – Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемішки під цю саму мізорскопу кинути, га, хлопці? Може, і в ній тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твій товар.

Козаки реготілися, аж луна йшла понад річкою. Хихотіла й шинкарка.

– Шкода, що її, лемішки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею кваші, може, в ній тих тварюк менше, повтопли.

Хтодорка чомусь не поспішала, й козак мовив з притиском:

– Дай, не шкодуй, я заплачу.

Хтодорка винесла кухоль кваші й скибку хліба.

Я жадібно з'їв хліб і випив квашу.