Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Райці, райці йдуть.

Затупотіли ноги, хтось верещав, щось падало, в дверях миготіли тіні. Втікачів ніхто не зупиняв і не переслідував, тільки хтось вимахував рукою за кожною тінню, – я лежав біля дверей і бачив те дуже добре. Коли тупіт затих, в темряві пролунав голос – попросив, щоб засвітили світло. Корчмар, низенький єврей з лисиною на всю голову, роздмухав під припічком жар і запалив клоччя, а від нього свічу. В корчмі стояв погром, валялися битий посуд, склянки, ослінці. Дядьки позабивалися під стіл і виглядали звідти, як бички з верболозу. Миля сидів навпочіпки біля стіни й набивав люльку. Ніяких райців не було.

– То я гукнув, буцім ідуть райці, – похвалився корчмар, либонь, не вельми засмучений погромом – те йому не первина. – Прошу шановних гостей у свідки: я всіх грабіжників позначкував квачиком. – І показав паличку та глечик з дьогтем. – Завтра піду до найстаршого начальника й здрайців-грабіжників знайдуть за тими позначками.

Я аж тепер зрозумів, хто те вимахував у дверях рукою при з'яві кожної постаті.

Миля став у дверях, заступивши шлях погоні

Корчмар та його жінка прибрали в корчмі, і хоч як я намагався витягти звідти Милю, він не пішов і гуляв до ранку й пропив усі гроші. І тільки вранці, протверезівши, послухав моєї ради та зійшов разом зі мною з села, погодившись, що розкрут нічної пригоди може бути й не на нашу користь. Ба, навіть просто в свідки нам іти не випадало.

Треба сказати, що по пиятиці, протверезівши, Миля здебільшого ставав слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очі, і якщо я нагадував про вчорашнє, крутив головою:

– Ти того, Мартине… Не нагадуй. І так на душі гидко.

– Нащо ж п'єш?

– А нащо ти не п'єш?

– Не хочу.

– А я хочу.

Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був і п'яним, але коли починав упиватись – ставав непоступливим, упертим і вельми часто дратівливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не пив – також. Кілька разів я намагався не допустити його до чарки, ховав гроші, якщо вони в нас були, й казав, що ми їх загубили, й видобував по кілька шагів – на обід. Миля здогадувався про мої хитрощі, якийсь час терпів, іноді й довгенько, а потім починав хмурніти, дратуватися й одного разу побив мене. По тому напився й плакав і просив пробачення. Того разу я хотів покинути його, й не покинув, мені не дозволила совість. Розумів, що потрібний Милі, що без мене йому буде ще гірше, що мушу рятувати його, настановляти на праведну путь, либонь, колись Миля був гарним чоловіком. Лукаві, недобрі люди повели його в нетрі, налили половину його серця вогнем, злобою, друга ж половина була чиста. Під час наших мандрів, надто коли отаборювалися на день-два десь біля річки, перепочивали, прали, я переповідав йому житіє святих великомучеників, праведників, і він слухав з увагою, розчулювався й навіть плакав.

Одначе вгадати, слухатиме він сьогодні оповіді зі Святого Письма чи нап'ється, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга, й він казав:

– Якби той твій Лука пошмарував холодною солоною водою палубу та потер пісочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрішав би трохи й не бридив ледачого. Йди ти з ним у болото.

Я стенався, хрестився й очікував слушнішого часу, щоб продовжити оповідь. Мусив спасати Милю, але спасав і себе, він був потрібен мені для власного спасіння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був мені потрібен і задля житейської вигоди. Я це розумів, хоч і не зізнавався в тому. Так, іноді, надто коли в нас довгий час не було грошей і Миля давно не пив і ставав похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селі – найчастіше ми зупинялися по шпиталях, – одразу розпитував шпитального старосту про мирські та церковні справи в селі й майже силою спроваджував на якусь роботу: прислужувати паламареві, дякові, співати на криласі, читати псалтир над покійником, переписувати компутні списки в ратуші й навіть… старцювати, чого я соромився страшенно і якомога уникав. Зате з Милею я нічого не боявся – в полі, в лісі, та й по містечках, селах і хуторах також. Кілька разів, величаючись перед дівчатами, намагалися позбиткуватися наді мною сільські парубки, та хоч у якій би лічбі вони не були, ганебно відступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу, в помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночівлю цією вуличкою, вони засіли увечері з кіллям за височенним новеньким тином, та Миля мав не тільки чавунні кулаки, а й дивовижну здатність розгадувати чужі підступи; він підважив тин і повалив його, парубки верещали та втікали в городи, хто на двох, а хто й на чотирьох.

Водночас було в Милі щось таке, що без кінця вкручувало його у всілякі неприємні, а то й небезпечні пригоди. А може, не стільки був винуватий у всьому сам Миля, скільки те, що всі намагалися скласти свою вину на зайшлого чоловіка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту й наївність вони не раз приймали за глупство, а потульність за боягузтво. Милю, якщо він перебував у доброму строї душі, не просто було вивести з рівноваги, він терпів довго й тільки осміхався.

Але була одна задерина, одна приключка, яка не раз приводила нас до лихих пригод – Пилип дратував москалів. «Вони царські, цар їм платить за розбій, а мені за мої кривди не заплатив…» Солдатів було гибіль, на Україні появлялись все нові й нові полки, які здебільшого мали чудернацькі, іноземні назви й командувало ними багато чужоземців. Військо стояло постоєм по містах і селах, по кілька солдатів у хаті, ще недавно дозволялося ставити постоєм москалів тільки до підсусідків, тепер же від постою не звільнялися й виборні козаки, і купці та всі міщани. І поводилися ті постояльці, немов завойовники, могли зовсім не заплатити за харчі та постій, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо були небезпечні, коли йшли походом, зупинялися ненадовго; господарі тоді гнали у ліс кращих коней, а дівчата й молодиці ховалися в очереті, в лозах, чекаючи, поки рота чи полк зійде з села або слободи.

По всіх фортецях були розміщені гарнізони, а на великих перехрестях стояли караули, по шляхах і дорогах куріли верхи або візками збирачі податків та казначеї, літали з командами полкові комісари – виловлювали втеклих солдатів, а також козаків, які ухилялися від походів під Дербент, на Ладогу, в Таврійські степи. В одному селі мені випало переписати за невелику плату стадійні списки, й мене вельми здивувало, як багато стадії взяли солдати за півроку з села, а саме: 68 курей, 14 гусей, 185 осьмачок житнього борошна, 12 пшеничного, З осьмачки круп, 4 пуди масла, 8 пудів сала, 600 ступок солі, 84 кварти вина, 15 яловиць, 41 барана, а ще горілка, цебри пива на приїзд і від'їзд високих командирів, підвози й перевози провіанту та солдатів, дрова й сіно… Село обідніло за ці півроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили собі добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привіз у стацію свиню, а на возі, у сіні, був горщик масла на продаж, того горщика забрали солдати, дядько розпаленів і вдарив дрюком солдата по голові. Інші солдати кинулися на дядька, на поміч дядькові побіг Миля, за ним ще кілька база-рівчан. Зчинилася бійка, з якої ми ледве вихопилися.

І не знімав Пилип перед офіцерами шапки, й не пускав солдатів до хат, де ми зупинялися, й не захотів допомогти двом москалям, що застряли гарбою з сіном у рудці, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав батога і хотів підпалити сіно, та я не дав. Переживав щоразу вельми, й обіцяв собі утекти від Милі… й не втікав. Я все ще не міг скласти остаточної думки про свого випадкового товариша, дедалі більше переконувався, що Миля – це кілька людей, і то зовсім різних: добра дитина і розбійник, грішник і праведник, брехун і найщиріший чоловік, скромний і хвалько, розпутник і цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що, врешті, переважає. Залежно від обставин, переважало то те, то інше. Читав я колись книгу філософа Степана Хаввека, то він вважає, що наш світ має в різний час різні диспозиції й залежно від того міняє свої диспозиції людська душа, ті диспозиції можна визначити лише по гороскопах і дізнатися, в який час якою буде душа тієї чи тієї людини. На мої перші міркування, Пилипова вдача повністю вкладалася в Хаввекову філософію, одначе з часом я почав думати, що це не так – настрій і поведінка Милі іноді одмінювалися по кілька разів на день, а то й на годину. Може, через те, що в світі добро невіддільне від зла, одне знищує інше, одне породжує інше і якби запанувало лише те або те, світ став би сірим і нудним. Так промовляла одна половина мого серця, а друга не погоджувалася, доводила, що в світі мають панувати тільки доброчинність та порядок, бо вони – від Бога, який усе визначає і всьому дає лад. Він кличе нас добиватися досконалості, тільки в ній – ідеал людини, ним же створеної.