Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– У якому монастирі? – запитав я.

– Якби ж то я знав… Оце ходжу шукаю. Кілька літ тому якісь прочани заходили в моє село й сказали, що вона в монастирі. При імені своєму старому… А в якому?… Нікому до того не було діла, ніхто не запитав. Я вже обійшов пів-України… – Миля набив люльку. – Вона була зовсім мала, як я на війну пішов. А все через вітця мого…

– У чому ж вітець винуватий? – знову запитав я й подумав про свого вітця, пригадав його смерть, і мені стало моторошно.

– Не те щоб винуватий… – Миля затягнувся. Було видно, що спомини наплинули на нього навально й він не знає, з чого розпочати. – Мій дід випав з козаків за гетьмана Брюховецького, той на догоду цареві та за царські милості наполовину скоротив козацький реєстр, тож батько поклав будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, і той вписав його в козацький компут. Дід мій був сумирний і тихий, а батько гарячий, ворохобний, честолюбний. Останнє важило немало. Бо ж у той лихий час чимало козаків, особливо старих і недужих, переписалося в підпомічники – цар навіть написав спеціального указа проти того. Лихим стало козаче життя, війни та війни, чужі їх на війну женуть і свої примусом ведуть… Виборному козакові доводилося утримувати військовій справунок, і якщо він не на війні, то в прикордонній службі, на лініях усіляких, у тривозі постійній. Ниви позаростали, розор настав козакові. Одначе батько не зважив на те. І коштувало це… Ой, скільки коштувало. Бо як почали перевіряти компутні списки, довелося класти в шапку, і полковнику, і сотнику, й усім приїжджим писарям, котрі в ті списки заглядали. Трохи не старцями пустили нас… Оддав батько половину поля в заставщину. І однак… – Миля усміхнувся. – Не горював, а радів. Козаком лишився. Веселий він був, все виспівував… За чепігами, за ціпом, на коневі… Веселий і задерикуватий. Боялися його в селі, було як вип'є, то до всіх чіпляється. А гоноровитий – страх. Все хотів возвеличитись перед односельчанами. З того ранкору оддав мене і в школу. Привів якось на греблю за Хавин став і вказує рукою на криту ґонтом хату абшидованого полкового писаря, багатія Загайного: «Учись, сину, й матимеш такий дім, такі воли, такий сад». А як від'їжджав на війну, сказав інакше: «Учися добре, сину, й пізнаєш, що таке наука, що таке вчений чоловік і яка з того користь. Бо й віра свята не може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Києва».

Але вчився я тільки три зими. В першу зиму, в заметілі, батько носив мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже йому хотілося, аби я став писарем або канцеляристом… Одначе батько з тої клятої війни турецької не вернувся. Цар вискочив з неї без шапки й штанів, а батька накрила сира земля. – Миля вибив з люльки попіл об закаблук, підвівся. – А з ним загинув і останній лад у нашому господарстві. І наука моя скінчилася. А те, що вписався в козаки… окошилося на мені ж. Бо як виріс, то й мене забрали на війну. А що було далі, я вже тобі розказав. Писав цареві, щоб заплатив за службу та полон – по всіх інших країнах за те платять, – і на всі картки мені відмовлено, а останній раз пригрозили секвестром. Краще б я в голландця чи навіть у турка лишився.

– В чужій вірі! – жахнувся я.

– Ет… що там… – Миля відвернувся. – Віра в тобі… Якщо вона є.

Ту ніч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий гріх і інші гріхи, бо постеріг я й те, що він не вірить у святі чуда й навіть… у безсмертя душі.

– Куди ж… ішов ти, де твоя вітцівщина? – запитав я.

– У цих краях, – повів рукою Миля, але де саме його батьківське дворище, чомусь не сказав. – Сестру шукаю… Може, знайду…

Я розчулився, трохи не заплакав, і сказав, що буду йому братом, допоможу шукати сестру і, коли знайдемо її, стану їй братом.

– Я брат безмаєтний, а ти – голий, – сумно і якось мляво мовив Миля. – Куди ми її візьмемо…

Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застаткуємо…

Миля усміхався. Мені здалося, що він не вірить, що знайде сестру й не вельми клопочеться тим. А я навпаки – загорівся, запалився, мені вельми хотілося допомогти товаришеві, й далі ми заходили до всіх жіночих монастирів, які траплялися по дорозі.

Ми переночували на рундуці в шинку. Після того, як Миля похмелився, у нас не лишилося й шага, Миля ще трохи посидів під шинком, а далі вмився з криниці й сказав:

– Ходімо до Ніжина. Там базар великий, крамниць багато…

Я здригнувся. Не випадало мені туди йти, хоча й тягнуло непереможно. Я не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити б її на мить…

Ні, цур, обійду Ніжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й як явлюся Улясі на очі отакий обірваний, захланний? За недовгий час я зчорнів, схуд, якось у корчмі заглянув у вмазане в стіну люстерко й не впізнав себе. І я збрехав Милі, що був у Ніжині недавнечко. Миля також вже побував там, обійшов усі монастирі, йому взагалі було байдуже, куди йти, аби тільки йти. Його мандрівна душа жадала дороги, волі, нових пригод, без того, либонь, вже не зміг би й прожити. А Улита – то більше приключка і притлумлена біль у серці. В кожної людини має манячити щось попереду, велике чи маленьке, інакше їй дуже важко жити.

Саме отак важко й безнадійно на той час жилося мені. Попереду – порожнеча, безкінечна вервечка сірих днів. І хоч для мене також не мало значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари – в обхід Ніжина. Мені вже не хотілося розлучатися з Милею, хоч трохи й розчарувався в ньому за оті проциндрені сорок копійок, щось таки вабило в ньому.

Ми йшли до обіду, дорога була гарна, поміж верболозів, поміж боліт, сосняків та хвойників, траплялися й ліси великі, дрімучі, в одному такому лісі ми перепочили та підхарчувалися малиною, її тут було гибіль, малинові хащі, густі, поплутані, тягнулися в глибінь лісу, здавалося, то зелена колюча ріка, окроплена червоним, плине під високим верховіттям. В передобідню пору дорога повела нас поміж широких піль, де, обкурені рудим пилком, доспівали жита – покляклі, безшелесні, рідкі; великі золотисті кузьки гнули донизу, до сухої землі колосся. На горбі біліли постаті – там жали ячмінь, котрий доспіває першим. Дід і троє жінок, одна з них, либонь, господиня, дві інші – челядниці. Нива велика, вони тільки розпочали її жати.