Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Москалики-соколики, полиште його, дурного, він п'яний, пожалійте мене з дітьми, не робіть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви віддайте йому гроші…

– Так не бывает. Иди прочь, глупая женщина, – відказували москалі.

Бачив, як наливаються багрецем Пилипові щоки, як скляніють очі. Я не знав, що мені робити – спробувати зупинити його, адже насувається велике лихо, й шкода було нещасної жінки. Я зовсім не вмів грати в карти, але був переконаний, що солдати вчинили не по справедливості, з іншого боку, солдати, як мені тоді здавалося, це – закон, влада, а проти влади йти гріховно й небезпечно. Та й просто – їх багато… Мені ж не випадало лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене поміч, але не прийти йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато чому й хоч трохи підгартувала мої тіло та душу. Проте я все ще вагався, а Миля тим часом важко підвівся, ступив до гравців:

– Віддайте чоловікові гроші!

– Та ты что, с лопухов вылез. Бывалый ведь человек, знаешь, что такое игра и честь игрока!

– Він не вміє цієї гри.

– А нам какое дело. Не садись.

Миля замислився. Затаївши подих, я чекав: ударить чи не вдарить? Миля не вдарив. Він раптом сів за стіл.

– Я буду з вами грати.

Що то була за гра, важко розповісти. Я млів душею, я потерпав, що Миля також програється, але Миля був схожий на Бога в дні сотворіння світу. Він аж переродився, ані іскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений, наструнений і водночас спокійний, карти мелькали в його руках, як осіннє листя в тугому вихорі. Москалі ледве встигали водити очима, вони повитягували шиї, один навіть висолопив та прикусив язика. Замовкла, злякано спостерігала за грою жінка, мало тямлячи, що воно діється, замовкло навіть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до стіни, й по його щоках котилися п'яні сльози. Попідводилися люди за іншими столами.

Коли Миля одіграв більше як половину програних господарем грошей, один з москалів, найстарший серед них по чину, ундер, підвівся й закричав:

– Он махлюет, он играет нечестно!

Посхоплювалися й двоє інших москалів, підтримали ундера:

– Махлюет, это нечестно.

Вони почали хапати гроші, які лежали на столі кількома стовпчиками, але Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного солдата, що ті відлетіли на кілька кроків від столу й попадали на підлогу. Миля згріб зі столу гроші й засунув молодиці до кишені керсетки:

– На, втікай звідси.

Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши шлях погоні. Далі вчинилася шванка. В корчмі, окрім тих, що грали в карти, було ще троє москалів, вони почали наскакувати на Милю й одлітали од нього, як груші. Ніби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невідпорно, швидко, аж було важко повірити, що в цьому вайлуватому тілі прихована така спритність. До того ж і бив він якось незрозуміло, чудернацько, не по-нашому.

– Мазепи, предателі, – кричали москалі.

Я й отерпав зі страху, і чудувався, і навіть пишався своїм товаришем. Таки був рушив йому на поміч, але хтось смикнув мене за полу свити, і я гепнувся біля дверей.

У корчмі стояв шарварок: миготіли кулаки, лунали стогони, лайка, погрози. Врешті москалі втямили, що так їм супротивника не здолати, й погасили свічки. А погасивши, під'юджені темрявою, горілкою, кинулися грабувати корчму. Хапали пляшки з горілкою (було чути брязкіт скла), хтось щось потягнув зі столу (посипалось череп'я), і враз пролунав погрозливий вигук: