Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

І немов у покару за щось тієї ночі мені наснилася Уляся. Наснилася жаско, плотськи – боса, в самій сорочці, і я зривав з неї сорочку, й цілував її в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володіти нею, був неначе лютий звір… Це сталося в якійсь комірчині, чи не в тій, де лежав хворий… Я таки зломив її в стані й повалив на брудне, із зібганими ряднами ліжко…

Пробудився в поту й підхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким себе не знав. Сором пропікав мене наскрізь, і водночас мені було мерзотно гарно, мерзотно приємно, й солодкий, ламкий щем розтікався по мені. Я збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тіло, не тільки Улясине, а будь-яке гарне жіноче тіло, виходило, був здатен на невшетність, на ґвалт!

Уклавшись знову, довго не міг заспокоїтись, і згадувався той сон багато разів, я омивав душу молитвою… і не міг омити до кінця. В спомині лишалось щось від тієї жаскості й мерзотної приємності. А коли приплющив повіки, чомусь мені привидівся Полуботок: великий-великий, як гора, мовчазний, суворий, іде степом і погрожує мені: «Шануйся! Шануйся!» Чи ж я не шанувався?

Виспавшись удень, я до півночі сидів на вербовім пеньку на леваді, дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике ясне кружало місяця. Погавкували в селі собаки, однотонно, не вгаваючи, пищала на старій ялині сова: пі-пі-пі, – але ті звуки ще дужче підкреслювали тишу. Ночі стояли ясні, величаві. По тому, як місяць піднімався над вербами на дві чи три козацькі шапки, на став випливав човником рибалка. Він чомусь рибалив уночі, мабуть, о цій порі краще ловилася риба. На воді біліла сорочка й погойдувалася тінь від човника. Рибалка іноді кидав сіті в ставку, але частіше правував до ледь помітної у верболозових хащах протоки й випливав на річку. Повертався він по сходу сонця. Загрібав веслом дужо, неквапливо, був спокійний, зосереджений і, як чомусь мені здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка – біла-пребіла, жодного разу я не бачив її помятою або брудною. Як він вправлявся при такій роботі триматися так охайно, не знаю. Одного разу знявся вітер, хвиля по ставу пішла крута, човника піднімало й кидало вділ, а рибалка загрібав так само спокійно, впевнено, неквапливо. Мені він здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотілося бути схожим на нього. Бачив себе в човнику в білій сорочці й гріб до зеленого бережку, і йшов до невеличкої білої хати у мальвах та ружах, де на мене чекала… чекала Уляся у такій же білій, тільки квітчастій, сорочці й усміхалася мені. Я проганяв ту думку й тоді бачив себе козаком з шаблею на баскому коні, мчав по полю попереду козачої лави, й трикутний прапорець майорів над моєю головою, а мій нині щасливий суперник, якого ніколи не бачив, утікав з поля бою, мчав далі й далі, мимо свого дому, до далекої Москви. Одначе частіше видівся сам собі в тиші довгої високої зали, заставленої дубовими шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав такий самий книжник у скуфії, і ми бесідували про безсмертя душі та про переселення в вічність.

Так я відпочивав шість днів, на відміну від Господа, який шість днів творив, а на сьомий відпочивав. Мене ж удосвіта сьомого дня розбудив якийсь галас. Виліз з курінця, протер заспані очі й побачив, що на леваду валом валить скотина, а огорожа в двох місцях проламана й розкидана, якісь люди бігають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насаджені молоді вербички. Зголоднілі за ніч корови жадібно хапали траву, дядьки та тітки заганяли їх у глибінь левади. Оминаючи череду зліва, я наблизився до дядьків та тіток і запитав, навіщо вони висмикують вербички.

Босий, у закасаних до колін полотняних штанях дядько ступив до мене, і я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злістю, а руки стиснуті в кулаки.

– Ти ба, він ще запитує…

– Мені велено…

У цю мить з-під руки дядька випірнула гостролиця молодичка в білому очіпку й засукала маленькими червоними кулачками перед моїм обличчям.

– Лакиза, посіпака…

– По гамалику його, – хтось за моєю спиною.

Щось цьохнуло в мене біля вуха, і я відчув пекучий біль на правому плечі. Хотів обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки мені в обличчя, влучивши одним у ліве око. Далі удари посипалися на мене з усіх боків. Я не захищався, тільки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не вдарив мене по ногах, і я впав на землю. Мене били й далі – паліччям, ногами, хтось навіть протягнув кілька кроків по траві й покинув!

Я ще довго лежав у столоченій траві, а коли підвівся, то побачив, що огорожу в леваді поламано й з другого боку і якісь вершники виганяють туди худобу, шмагають її довгими барбарами й шмагають тіток та дядьків, які розбігаються попід вербами. Далі галас чинився на дорозі до села, худоба ж розбіглася по городах. Я побрів до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку на бік, в голові гуло, й боліло все тіло.

Десь аж в обід придибав до села. Охрім Легкий не пустив мене в двір, замахнувся, щоб ударити, але тільки тусонув у плече, і я заточився та похилився на тин. Допитався про все за селом у пастухів. Левада, яку я стеріг, була раніше громадським пастівником, Охрім Легкий захопив її самочинно, загородив під сінокіс. Люди якийсь час терпіли, а цього ранку, коли гнали повз леваду на поле товар, розвар'ювалися, розпалилися й повалили жердини, а худобу спрямували в траву. На той час в одного Охрімового сина зібралися толочани. Охрім посадовив на коней синів, толочан, а також своїх підсусідків, і вони вигнали череду. Зараз справу розбирають отаман і війт.

Мене те вже не обходило. Одначе мені боліло не тільки тіло, а й душа: за віщо мене побито? Адже я не заподіяв нікому ніякої кривди, нічого не знав і стеріг леваду за їжу та чотири шаги, які пообіцяв мені Легкий, мене ж покривдили і люди, й господар. Я ні в що не втручався, зовсім не знав їхніх порядків; свої негаразди, свою злість вони склеїли на мене, навіть не запитавши, що про все те думаю. А що, справді, я думаю про все те? Лише одне: світ надто недосконалий і в ньому дуже багато жорстокостей. Я хочу жити тихо, нікого не чіпаю, але мене постійно чіпають, та ще й як. Я не винуватий перед цими людьми… А може, й вони не винуваті? їх покривдили теж. Вони такі ж нещасні, як і я. Можливо, ще нещасніші, бо не відають, що творять. Людина ніколи не знає, що вона робить, їй здається, що знає й що робить вона добро, принаймні, добро собі, а вона й собі сотворяє зло.

З усього цього я зробив висновок: се мені наука надалі. Про все вкладатиму свою думку, а всілякі трастя обійду десятою дорогою.

Я був понищений і розбитий, все мовби одмінилося в мені, щось умирало, й щось народжувалося незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечі, схожій на ту, яка була перед сотворениям світу. Я дивувався цій порожнечі й тому терпкому, незвіданому, й щось мені підказувало, що я не тільки втікаю від кривди, від горя (хоч раз по раз наражаюся на них), від самого себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривді, в горі, але шукаю. І або знайду, або загину зовсім, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю путь, мене штовхнули на неї.

А ще мені було страшенно шкода бандури, яку розлютовані господарі потовкли на тріски, здавалося, в мені ніби щось обірвалося, ніби мене відтрутили, відрізали від чогось дорогого. Так і не заграв на тій бандурі жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся її, мені здавалося, що тільки задзвенять струни, й постане все те: недільний день, тато з мамою на лаві в саду, мама, як завше, сумна, а тато, суворий і понурий, перебирає струни бандури…

Надвечір додибав до Борзни. Переночував у монастирському саду серед прочан, а вранці пішов на ярмарковий майдан в надії розжитися на якийсь сніданок. На площі гамірно, поприїжджали навколишні селяни, поважні дядьки, які на огірки кажуть «гурки», а на рядно «радно», й зупинилася там чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, і повідкривали міщани свої ятки, винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайні, ковбаски грецькі – пласкі, шинка, гречані млинці в салі… Запахи гемонські!

Проте задарма ніхто не дасть і крихти, жебрати я не навчився й досі. А шинки, пивні комори, харчівні поодчиняли двері, заковтують приїжджий люд, шинкарі, шинкарки, підпомічні наймити зазивають перехожих на всі голоси, вимахують білими рушниками, припрохують всілякими приповідками. Мерщій утікати звідси, поки не запаморочилось у голові, поки не впав біля якоїсь ятки.