Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

І враз м'який, голодний погляд зіштовхнувся з чиїмось твердим, як лезо ножа. Я дивився й не вірив собі, а повіривши, не знав, що сказати, як повестися. Так, це був він, той, що прийшов з нічної теміні до вівчарського вогнища й пішов, навіть не назвавши свого імені. Тоді я заздрив йому, поривався за ним, тепер мені чомусь відібрало мову. Чоловік сидів просто на землі під яткою й перевзувався. Він глипнув на мене один раз і мовби прип'яв мене до себе, хоч далі й не дивився в мій бік, а акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив її у великий рудуватий чобіт, підвівся, притупнув, притупнув ще раз і звів на мене великі, схожі на небезпечні, що всмоктують у себе все живе, плеса, очі.

– Ти спав біля вогнища. Як тебе звати і хто ти такий?

Я відповів.

Чоловік дивився вбік і щось розмірковував, мабуть, він думав: зв'язуватися зі мною чи ні.

– Мене звати Пилип Миля. Я хочу їсти і пити. Що в тебе є, щоб заставити або продати?

Підкоряючись голосу Пилипа Милі, я розв'язав торбу й показав псалтир та книгу Алевенгока. Псалтир він потримав у руці і поклав назад у торбу, кинувши: «Не годиться». І запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за книга, й боячись нової лихої пригоди, розповів, як продавав книгу біля корчми.

Миля не сміявся з моєї пригоди, він тільки хмикнув:

– Дурне продавало й дурне купувало. Ходімо.

Повів мене до чи не найбагатшого шинку, який стояв при битій дорозі. На лавах – сукняні налавочники, на стіні картина «Блудний син». В цю мить я позаздрив блудному синові: він свої митарства вже відбув, його вітають вітець і ненька, вітець замовив на його честь розкішний обід, наказав зарізати гладке теля… А моя путь – вся попереду, й ось зараз матимемо нову лиху пригоду. В кутку біля вікна витинали троїсті музики, либонь, найняті шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, і вони вмовкли, підійшов до обіп'ятого по стані білим мішком тлустого шинкаря, єврея.

– Тобі пощастило, шинкарю, – мовив, – ось маю найновішу німецьку книгу, по якій можна лікувати всі хвороби. Оддаю майже задурно – битий таляр.

– Варуй Боже, немає такої ціни, яка б то книга не була, – сказав шинкар. – Бесіди «Златоуст» я вчора прийняв за півдуката.

– «Златоустом» тіла не вилікуєш, – відрізав Миля. – А цією книгою – го-го.

Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: «Тоді беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала й п'ють на ніч. Кольки в грудях проходять». Читав він повільно, єврейська і німецька мови схожі між собою, і витлумачив написане правильно. Нам з Милею вельми пощастило, що шинкарів погляд упав саме на те місце, в книзі розповідалося про будову тіла й дуже мало про хвороби та про їх лікування.

– Півдуката, може, й дав би, – промовив шинкар.

– Срібний таляр.

– Півталяра, простого.

Врешті-решт зійшлися на сорока копійках – на двадцять копійок менше від таляра.

У моїх очах нині то були гроші немалі.

Одначе гроші недовго подзвонювали в кишені Пилипа Милі. Він замовив кров'яної ковбаси, галушок із салом і, звичайно ж, горілки та пива. Я вперше за останні дні смачно і вволю поїв. Пилип Миля почав гуляти – кілька разів замовляв музики, і танцював сам під ті музики, й пив, і співав на якійсь незрозумілій мові, й зачіпав чоловіків та жінок, які заникували до шинку, пригощав якогось знайомого. Присмолився до однієї молодиці, й двоє козаків уже ставали в її захист до бійки, я ж почав просити Милю, й він відчепився. На подив, п'яний Миля мене слухався в усьому, от тільки не бажав зупинитися в пиятиці. Він величав мене по імені та по батькові – Мартином Кириловичем (так я йому назвався – Мартином Рибкою, Рибка – прізвище моєї матінки, я не хотів, щоб мене розпитували, «чи не з тих я Сулимів», жадав уникнути людської цікавості, людських кпинів і навіть співчуття), а також «паном канцеляристом» та паном семінаристом, хоч я не був ні тим, ні тим, і похвалявся перед шинковими гостями моєю вченістю, про яку не знав анічогісінько, хіба тільки те, що в моїй торбі виявилося дві книги: псалтир та Алевенгок. Коли він знову почав співати на незрозумілій мені мові, я запитав його, яка це пісня, по-якому він співає. Миля струснув великою кудлатою головою, спочатку ніби аж здивувався, що співає по-чужинськи, а тоді зронив на руки голову й довго сидів так, мені здалося, що Миля плаче. Але він не плакав, а тільки важко зітхнув і сказав:

– Я й сам уже не знаю, по-якому співаю. І хто я такий – Ахмед, Філіп чи Пилип. Усе перемішалося в моїй голові. Оці пісні – вся плата, яку маю за службу цареві та за полон турецький. Воював я під Азовом, першим на стіну виліз, і потрапив до турецького полону, й п'ять років катряжив на турецькій галері, з якої втік у порту Амстердам. Але куди мав податися: без одежі, без грошей? Найнявся в матроси на військове судно, ходив пушкарем в обороні суден торгових, двічі тонув, був на війні зі шведами, далі втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив трохи грошей – пішов додому. Через Францію і Німеччину, через Польщу, стратив усе й таки добився. А тут… – Пилип махнув рукою. – А тут вже нікого. Чума забрала увесь мій рід. Лишилася одна-єдина сестра-сестричка… Улитою її звати. Вона десь у монастирі.