Розділ «Частина IV При чорній свічі»

При чорній свічі

Там мене й злапали козаки, прислані аж з Чернігова, невідь, як вони мене знайшли. Я не відбивався й не просився, був добре виспаний і бадьорий, навіть відчайдушний, безстрашний. Хтозна-як і від чого так сталося, але розірвалися линви, які в'язали мою душу, розкувалась вона, вивільнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуваті хлопці з непомірно великими, мабуть, дідівськими, шаблюками, подумали й погодилися… Я не знав, за віщо мене беруть під арешт, хотів запитати, чи не знає про це отець Єлисей, і він сказав, що, мабуть, через сотника Скафарія, його селяни добряче побили, кількоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. І порадив, що та як казати, й пообіцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козаків, щоб провели мене до мого мешкання, і я взяв торбу з кобзою та пожитки.

Їхали до Чернігова на возі, що його тягла поганенька конячка, й на піску вставали, а в одному місці навіть підпирали воза. Хлопці довгий час мовчали, одначе після того, як я пограв їм на кобзі, розбалакалися й оповіли, за віщо мене взято. Отець Єлисей відгадав: люди добряче побили сотника Скафарія («в нього такі садна, що й через місяць не зможе появити на люди свого виду») й погромили садибу, побили все в хаті, ще й хтось під ту хугу забрав грошей сорок талярів. Сотник дознав про привідцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернігів до полкової канцелярії. Хлопці дивилися на мене співчутливо, але мені все було байдуже, ніщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзі, а в березовому ліску, на галявині, підхопився й побіг, хлопці посхоплювалися з воза, а я відбіг на кільканадцять сажнів, зірвав жовтеньку квіточку, понюхав і вернувся назад. Мої вартівничі засоромилися й похнюпили голови. А я й собі похилив голову, й печаль поволі заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в ліс, як вона рвала маленькі синенькі, схожі на вістря стріл, квіточки, і як лоскотала ними мені шию, і яка була весела, жагучо-красива й ласкава.

У Чернігові мене посадовили до цюпи при полковій канцелярії. Спочатку я сидів у напівтемній кам'яниці сам, потім туди закинули ще двоє козаків – вони не казали, за віщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали підозріливо. Я також до них у товариство не набивався, чорні думки з'їдали мені серце. У цюпі не боявся нічого, бо ж знав досить мені покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не міг вирішити сидіти тут чи згоряти в соромі перед очима полковника?

Краще сидіти тут. Дістав з торби кобзу й заграв «Запорожці у неволі». Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача. Заплющив очі, й задзвеніли на моїх руках заліза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мій голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашаруділо по той бік дверей, затупотіли кроки, хтось на когось цитькнув, – мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нікого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який і старцю кланявся, – Іван Сулима. А далі заспівав «Жалувався лиман морю», «Пісню про Нечая», «Зажурилась Україна», аж поки моя душа не зірвалася з защіпок остаточно, й тоді я заспівав: «Да ніхто сього не знав». Це була пісня нова, її недавно почув і запам'ятав, вона могла вельми зашкодити мені, адже йшлося в ній про людину мені близьку, про людину, в чиїй волі перебував нині. В пісні згадувався не тільки він, Павло Полуботок, а й інший чоловік, чиє ім'я заборонялося вимовляти навіть пошепки. Я ж співав на весь голос:

Да ніхто сього не знав,

Як Мазепа світ зміняв,

Тільки його зазнав.

Кочубей да Іскра,

Написали письмо знишка,

А воронізький секретар

Поважний ходить,

Да поважний ходить,

Да стиха говорить.

А Полуботок написав,

Да по пошті й послав:

«Не велю ж тобі, куме-брате,

Да й віри доняти,

Да велю ж тобі, куме-брате,