Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Мені на подив, Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввіткнутий носком у землю серп і почав жати. Ніхто його не проганяв і не казав нічого, а він жав і жав, загрібаючи широкою долонею коротке, тлусте, міцне стебло – останні весняні дощі ще встигли підправити ячмені. Тільки раз, розігнувшись, усміхнувся широкою усмішкою й кинув вдоволено:

– Бач, не розучився.

Челядниці попід водилися, зайняли постаті за Пилипом. Дід розкидав перевесла, господиня в'язала снопи.

– А ти чого стоїш, – гукнув до мене Миля. – Складай у полукіпки снопи.

– Я… не вмію, – мовив знічено.

– Зумієш. Носи до купи. Я покажу. Це дуже просто, – показував Миля. – Один сніп наспід, потім по два з кожної із чотирьох сторін колоссям досередини, тоді отако, поверх них ще двічі по два, далі – по одному, а наверх – шапку.

Полукіпок стояв як лялечка.

Наука справді нехитра, але коли припікає сонце, чоботи ковзають по ріллі й стають важкі, неначе до них вчепили колодки, і мліють руки, сповняти її непросто. Я ледве дотягнув до полудня, Миля ж працював до вечора.

І працювали ми ще два дні, поки не вижали ниву, й заплатила нам господиня щедро.

– Будемо ощадити, – сказав Миля, підкидаючи на долоні мідяки та срібний таляр, який поблискував зверху. – Вистачить нам на дві неділі або й більше. А там я приведу в такі краї… де ріки з киселю і береги з житняку. Сідаєш на берег, ламаєш окрайця і – ложкою в річку.

Я недовірливо поглядав на нього.

– Пригадуй страви, які тільки знаєш, вибирай. Всі замовимо в корчмі…

«Вибирай страви» не в'язалося з ощадливістю, та й не вельми мені хотілося їх вибирати після борщу з карасями та заправленої олією гречаної каші, якими нагодувала нас на дорогу господиня.

Але йшли ми цілий день, і на вечір у моєму голодному животі вуркотіло, як у жлукті, в яке вкинули розпечений камінь. Я перебирав у пам'яті страви, які колись бодай куштував, намагався вгадати, які наїдки чекають на нас у корчмі.

Моя голодна мрія шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною, полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями те пампушками з сиром, пирогами з маком та медом. Ясна річ, всього того одночасно не могло бути в жодній корчмі світу, одначе корчма нам трапилася багата, й були там справді вергуни, і лемішка, й млинці, хоч і не гречані, але м'які, пшеничні, й узвар із сушених слив та терну.

Проте не пішло все те мені на користь, бо випало випити окрім двох кухлів узвару чашу гірку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горілки й сказав, що оце вже й по всьому, одначе по хвилі замовив стоянець волоського вина й знову пообіцяв, що на сьогодні тим вдовольниться. Може б, і вдовольнився, та до нього, побачивши гроші, які, розплачуючись з шинкарем, Пилип виймав з кишені, підсів москаль. Москалів у шинку було кілька – вони стояли в селі постоєм. Миля розбалакався з москалем і почав частувати нового товариша. Треба сказати, що сходився він з людьми навдивовижу швидко, пройшов півсвіту, а людей не знав, довіряв усім, від чого раз по раз мав кривди. Чаркувалися вони недовго, солдат швидко сп'янів, відняв чарку за здоров'я царя й вимагав, щоб за здоров'я царя пили всі, москалі й дядьки випали, а Миля відмовився, пам'ятаючи свою кривду від царя, ще й сказав, що цар Петро – причмелений. Москаль розпасіювався, казився, тупотів ногами та кричав «Мазепа», й Пилип промовисто виклав на стіл обидва кулаки – величезні, чорні, кожен як гиря, й москаль притих.

На середньому пальці лівої Милиної руки – великий, товстий срібний перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий птах. Перстень аж влип, вріс у палець, Миля його жодного разу не знімав і, на мій подив, не пропив. Кілька разів я приставав до Пилипа з розпитуванням, що то за перстень, одначе він відмовчувався.

На той час зринув лемент в іншому кутку корчми, де троє москалів підмовили грати в карти сільського дядька, підпомічника. Дядько сів до гри, якої не знав, не розумів її, та й був підпилий, весь час програвав. Він програв усі, які мав і які позичив ще в двох господарів, гроші, заставив воли та воза, шестеро овечок і теж програв. Простакуватий з вигляду, та, мабуть, і за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими вусами, лупав посоловілими очима й тільки повторював:

– Оце так! Оце так!

І тоді в корчму вбігла худа довговида жінка з дитиною на руках, – хтось їй повідав про те, що чоловік програє господарство, – й вона наробила крику. Волосся вибилося їй з-під очіпка, верхні гаки керсетки розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловікові дитину й голосила. І верещало, заливалося плачем перелякане дитя. Москалі спробували відтрутити її, й тоді вона стала на коліна й почала просити їх: