Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Насип йому, Хтодорко, кваші ще, – знову вимогливо мовив козак, і шинкарка, хвилину пом'явшись, пішла та винесла ще один кухоль кваші. Тепер мені кваша не засмакувала, була якась гірко-кисла.

Подякував козакам, подякував шинкарці, поклав книжку в торбу й пішов.

У дорозі в мене розболівся живіт, напала бігачка, а далі почало вивертати шлунок. Різало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумів, що козаки позбиткувалися наді мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотіла мені її давати – немає небезпечнішої їжі, як несвіжа кваша, – козаки знали, що кваша зіпсована й наказали нагодувати мене нею. За віщо вони наді мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченість, беззахисність? І яка то втіха, що людина буде мучитися, страждати… Адже це гріх від Бога. Вони не почувають гріха і докорів совісті? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань їм байдуже… Мене вразило, що в світі існує таке нічим невиправдане зло, така несправедливість, яка робила сам світ мовби надщербленим. Виходить, люди не такі, як я про них думаю? Світ не такий? Наді мною потішалися бурсаки, спудеї, але то були дитячі кабиші, часом злі, одначе там не було осмисленої гріховної зумисності, там були гра, буяння сил, молода дурість, яким при бажанні і вмінні можна протиставати те саме, наді мною позбиткувалася мачуха, але її кривда хоч була поясненна, а цієї кривди я не міг зрозуміти.

За кілька годин хвороба стермосувала і витіпала мене до краю. Я лежав під кущиком глоду при дорозі й стогнав, і по тому стогону мене знайшли вівчарі. Їх було троє – отагас і двоє пастухів, отагасові років п'ятдесят, двоє підпасичів молодші. Всі троє в просмолених полотняних сорочках, у постолах, за собою волокли довгі канчуки. З ними було четверо курт – короткохвостих кудлатих собак темної масті. Пастухи привели мене до ярка, до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тоді скип'ятили в казанку води й запарили якогось зеленого зілля та дали напитися ще раз. По недовгому часові біль у животі стих, я лежав умиротворений, геть знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити їм свою вдячність, та більше вони не звертали на мене жодної уваги, сиділи довкола багаття, варили куліш, мовчали. Вже як зварився куліш, перемовилися про якийсь «шльонський штиб» та про царський указ, з того я нічого не зрозумів, вже пізніше довідався, що цар Петро, поїздивши по заграницях, вирішив усе життя у своїй державі перевести на іноземний лад, отож наказав усі вівці в державі винищити та завести шльонські. Де їх брати, за які гроші купувати, в указі не писалося, просто там розповідалося, які хороші шльонські вівці та погані наші й дурні наші вівчарі, бо не розводять шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потім влетіло багатьом українським старшинам, особливо наказному гетьману Полуботку, а отари просто винищували. Отож вівчарі й бідкалися.

Цей клопіт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нічого не зрозумів з перемови вівчарів, думав про те, який незбагненний цей світ, який хисткий і непевний. Двічі за один день в одному й тому краї я побував на двох кінцях кладки, першого разу незнайомі мені люди нізащо тяжко позбиткувалися наді мною, а другого такі ж незнайомі люди, так само не сподіваючись з мене ніякого хосену, підібрали при дорозі, полікували, нагодували гарячою кулешею і вклали спати, накривши вільчурою – вовчою шкурою. Шкура тхнула неприємно, одначе я терпів, бо звідки було цим людям знати, що я такий гидливий, що виріс у великому місті й ніколи не доторкався до вовчої шерсті. Я взагалі тоді мало що знав, не знав, що людині ніколи не буває добре – хіба що на короткий час, – що їй судилося весь вік блукати поміж двох берегів і на жодному не знаходити собі остаточного місця. Якщо вона самотня, якщо в неї нікого немає, вона шкодує на свою самотність, на те, що ні з ким перемовитися словом, що ніхто їй не поспівчуває, а їй самій немає ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сім’єю і їй потрібно годувати дітей, і їхні, а також інших членів сім’ї – дружини, старих батьків, турботи та хвороби покладені на її плечі, вона в глибині душі, а то й уголос, скаржиться на долю, проклинає світ і годину, в яку народилася. Якщо дівчина мала вибір і віддалася за багатого, вона не цінуватиме те багатство й своє заможне життя, зітхатиме увесь вік по втраченому коханню; якщо ж вийшла заміж по любові, любов по короткому часові причахне, а злидні ввіп’ються в печінки, й вона зненавидить злидні, а відтак і своє кохання та того, кого кохала. І якщо навіть одружиться з багатим і по любові, то й те і друге теж незабаром стане буднями, і захочеться їй ще чогось, незнаного і небаченого. І може вона в якусь мить зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.

Звісно, всього того тоді ще не знав, лежав під вовчою шкурою, мені було затишно, тепло, і думки мої були химерні, зіткані з якихось дивовижних ниток, зіткані в перевесельце одним ім’ям – Уляся. Всі ці дні я скрізь бачив її. Пройде попереду жінка, пролетить птах, зашумить дерево, й перша думка – Уляся. Ні птах, ні дерево не мали ніякого стосунку до Улясі, але чомусь викликали думку тільки про неї, нею я бачив і чув світ, нею жив – вона жила в мені безтілесно, радістю і болем, й бачив я її безтілесною, і чекав, що світ подасть про неї якийсь знак. Намагався уявити її такою, як бачив у садку, саме такою, в тому одязі, з квітами, вплетеними в коси, а бачив якусь хмарку, чимось схожу на неї. І та хмарка весь час кудись пливла. Мене мучило, що не бачу її ясно, отже, або не любив, або вже забув її образ, і я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала її обличчям, і я подумав: чому її обличчя жовте, й пригадав, що тоді стояла вона під кущем акації… У що була вдягнена, що казала – забув, пам’ятав тільки цвіт акації.

Відтручав від себе думки про Улясине одруження, як це не диво, не ревнував її. Знав, що Толстой не зможе взяти її душі, й це було хоч якоюсь втіхою. Ясно чув увесь цей час слова Анастасії Марківни, що Юліана не просто дівчина, а гетьманів-на, і то не в її волі віддатися за кого захоче. Доля України важливіша за власну… Високі слова, непомірна жертва… Любив за це її ще дужче.

Я почував безмірну втому, мені здавалося, почуваю свою душу, як зморщену торбинку з сухарями, і тільки зовсім усамітнившись, зібгавшись у грудочку, міг спочити.

Я дрімав, коли в провільглій пітьмі ночі загавкали пси, й пастухи, котрі вже теж лежали, попідводилися.

– На вовка, – сказав один.

– Ні, на людину, – мовив отагас.

Собаки завалували дужче, вони аж хрипіли з люті, гавкіт наближався, і незабаром з пітьми випірнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловік, широко ступаючи, підійшов до пригаслого багаття. Був високий, плечистий, в руці біліла велика, обкорована палиця, якою й тримав на відстані псів. Я дивився на чоловіка з повагою, майже з острахом, як це він не боявся таких великих, таких лютих псів, не боявся ночі, сміливо йшов до чужого багаття. А він віддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечір і сів до вогню. Поворушив палицею жар, попідсовував кілька недопалків, і вони спалахнули, освітивши його обличчя. Воно було широке, пласке, побите ряботинням, з великим носом і важкою нижньою щелепою, спокійне й таємниче. Прибулець і далі нічого не казав: хто він і куди йде, чого його застала в дорозі ніч (а вівчарі в свою чергу нічого не запитували), він вийняв кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив її тютюном і припалив від жарини, тримаючи її просто у великих, товщих на кінцях пучках. Викуривши люльку й не зронивши і далі жодного слова, подлубався в торбині, яку приніс на одному, лівому, зачепивши за нього обидві лямки, плечі, нічого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю, поляпав по ній широкою, як праник, долонею, мабуть, готуючись покластися спати.

– Там, під кущем, у казанку є трохи кулеші, – сказав отагас.

Чоловік мовчки підвівся, узяв казанок, дістав з халяви чобота ложку й неквапливо запрацював нею. Вишкрібши кулешу, відсунув ногою казанок, заховав до халяви ложку й ліг спиною до вогню. Одна курта підійшла до нього, понюхала чоботи, далі обличчя, він погладив її, й курта лягла поруч нього. Люта, як гаспид, недовірлива курта, що й на своїх господарів шкірила зуби, лягла біля незнайомої їй людини!

Я заснув, а коли пробудився, незнайомця біля вогню не було. Ще тільки світало, пастухи спали, понакривавшись – двоє киреями, а один, як і я, вовчою шкурою. На вовчій шерсті виблискувала роса. Я сидів і думав про того, хто прийшов і пішов від нашого багаття, навіть не назвавшись по імені. Думав про нього з повагою, острахом і заздрістю, заздрив його відвазі, впевненості, незалежності.

Стати б таким самому!.. Тоді б і отим козакам дав відкоша, та що там: вони й самі не одважилися б на кривду, – тільки так і можна прожити в цьому світі. В мені аж щось рвонулося вслід за незнайомим чоловіком, – попроситись до нього в товариші, молодші товариші, так би мовити, підпомічники, «підсусідки», але… його вже не наздогнати, не знайти, та й хіба він захотів би взяти собі в товариші отакого невдатного парубка!

Я прожив з вівчарями два дні, поїси трохи не окріп – на кулеші та бринзі, допомагав їм чим міг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя поміч була мала й не вельми потрібна вівчарям, я це розумів, одначе все ще боявся вирушати в подальшу путь і напитував роботи в сусідньому селі. Напитував без надії й, на подив, знайшов її. Багатий господар – у нього хата на дві половини, й на хаті, на димарі, дерев'яний півень – Охрім Легкий запропонував мені стерегти леваду в кінці села.

Левада лежала в напрочуд гарному місці, над ставом, став обмежовував леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молоді верби, з двох інших сторін – од дороги та пастівника – вона була відгороджена новенькою огорожею в дві тичини. На леваді росла отава, густа, яро-зелена, в отаві голубіли та жовтіли квіти, з яких я знав лише одні – підморельник, вони пахли медяно, п'янко, їх запах поглинав усі інші, вони мені пахли навіть уві сні. Робота моя була дуже легка, я навіть не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.

Спорудив собі такий-сякий курінь з гілок і або дрімав у ньому, або сидів над ставком, дивився, як сплескує риба, як пробігає від куща до куща ситнягу по лататті дика курочка – біжить, і жоден листочок під нею не здригне, неначе там зовсім немає ніякого тіла, а тільки пір'я, – як вітер жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край, благословенна левада, хоч і не благословенне життя. Я думав про те, що жити потрібно не віддаючись на волю великих пристрастей, жити без ненависті й без хворобливої любові, споглядати світ і брати собі в душу, ні в що не втручаючись і ні з ким не змагаючись, змагаються люди захланні, втручаються в чужі сфери словолюбці і владолюбці, а мені тепер потрібно дуже мало. Миска юшки, окраєць хліба, ківшик джерельної води. Поживу… Як схимник. Живуть же печерники, знають одну любов – до Бога. Я теж вже знатиму тільки таку любов. Поспішати мені більше нікуди, світові я нічим не зобов'язаний, вільний від нього, і насамперед від людей, від їхньої жадоби, захланності, лютості, нав'язливої нещирої доброти. Справжньої доброти мені вже не спізнати ніколи… Шляхи ж відкриті всі, ніхто мене не має права загримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, і в той же час кожен може позбиткуватися.

Людське життя, на мою думку, є річ найдешевша в світі, часом за нього немає нічого дешевшого, його можуть відібрати за кілька мідних монет, і буває воно нікому не потрібним, остогидлим… Але в окремих випадках його вартість необмірна. Все це мене обходить і не обходить, я хочу, нехай і не здобувшись на щось значне, жити в злагоді з власною совістю і з Богом.