Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА

Роздiл 36

Бренда

Сьогоднi я провела в дорогу Артура, Брендона й Дану. Спершу хотiла податися разом з ними, та потiм передумала — треба ж комусь керувати Морганом, який мав керувати державою пiд час Артурової вiдсутностi. Так я сказала братам, а вони зробили вигляд, що приймають мої аргументи, хоча було ясно як день, що це тiльки привiд, а не справжня причина, чому я вирiшила залишитися в Авалонi. Навiть найрозумнiшi i найрозсудливiшi люди (до яких належу i я) часом змушенi вдаватися до самообману. Це не визнання власної слабкостi, а радше видатний зразок безмежної хитростi людської — вмiння збрехати самому собi заради свого ж блага.

Власне, ми з Брендоном обманювалися на пару. Йому було легше розставатися з мною, тiшачись надiєю на нашу швидку зустрiч у Сонячному Мiстi, а я, своєю чергою, палко переконувала себе, що будь-коли можу повернутися в Екватор до брата, з яким пов’язана нерозривними узами — чи то за примхою природи, чи то з Божої волi... Ми, чаклуни й вiдьми, обдарованi надзвичайною могутнiстю, що робить нас в очах простих смертних мало не богами, разом з тим просто-таки схибленi на пошуках Бога. Тут я не становлю якогось винятку — а проте мiй iнтерес до Творця всього сущого вельми специфiчний. У мене з ним особливi рахунки, i якщо вiн є, то гiрше для нього. Коли-небудь я розшукаю його, i тодi вiн одержить по заслузi...

Коли ми прощалися, я прочитала в Артурових очах невисловлене запитання: „В чому проблема, сестричко? Якщо ви так тiсно зв’язанi, то хiба важлива для вас вiдстань?..” Загалом, вiн має рацiю, от тiльки бiда в тому, що ми з Брендоном аж надто тiсно зв’язанi. Уявiть собi, що вас розрiзали навпiл i одну вашу частину помiстили за тисячi миль вiд iншої. Це, звичайно, груба i невдала аналогiя, але нiчого влучнiшого я придумати не можу.

На щастя, мислимо ми самостiйно. I я, i Брендон — двi окремi особистостi, унiкальнi, неповторнi. Ми часто сперечаємося, iнодi сваримося, брешемо одне одному, у нас рiзнi смаки, iнтереси, погляди на життя — але нарiзно жити нам не вдається. В усьому винен наш тiсний емоцiйний зв’язок.

Моя перша спроба почати самостiйне життя закiнчилася повним фiаско. Менi дуже болiсно згадувати про це; тодi ми з Брендоном були на гранi божевiлля, i лише випадковiсть, авiакатастрофа, в якiй загинув мiй чоловiк, поклала край нашим стражданням. Моя єдина гiрка любов ранила мене в самiсiньке серце, i вiдтодi воно зашкарубiло, озлобилося. Втiм, Артур вважає мене винятковою душечкою, але вiн помиляється. Насправдi я злюка, а вся моя доброта — вiд Брендона, лише вiд нього.

I от я знову намагаюся здобути самостiйнiсть. Я вирiшила залишитися в Серединних свiтах й допомогти Артуровi будувати новий Дiм. А Брендон повертається в Екватор, щоб зiйти на престол у Царствi Свiтла. Разом з Даною, своєю жiнкою.

Я щиро бажаю їм щастя, але боюся, що одного мого бажання буде замало. Що далi, то милiша Брендоновi Дейдра i то бiльше вiн переконується, що поквапився, одружившись iз Даною. Чимраз частiше його вiдвiдують думки (я їх не чую, але вiдчуваю), що краще б вiн спробував вiдбити в Артура дружину. До речi, сам Артур був би радий цьому. Останнiм часом вiн остаточно збайдужiв до Дейдри i мрiє лише про Дану...

...Брендон вийшов на зв’язок (точнiше, активiзував наш постiйний зв’язок) i дав менi знати, що наближається до бар’єра нескiнченностi. Увага! Приведiть спинки ваших крiсел у вертикальне положення, пристебнiть паси безпеки.

Мене добряче струснуло, але я була напоготовi, i цим усе обмежилося. Невдовзi Брендон знову зв’язався зi мною й повiдомив, що вiн з Артуром i Даною вже в Екваторiальних свiтах. Я побажала всiм трьом успiшного завершення подорожi.

Ще якийсь час я сидiла, дослухаючись до своїх вiдчуттiв. Потiм встала i повiльно пройшлася по кiмнатi. Тепер нас iз братом роздiляла нескiнченнiсть, i я почувалась немов пiсля анестезуючого уколу. Це вже щось новеньке! Якщо в Безчасiв’ї братова присутнiсть була статична, то зараз — якась вiдсторонена. Тиск його емоцiй ослабнув до такої мiри, нiби вiн спав надзвичайно глибоким сном... чи, радше, перебував у летаргiї. Порожнечу, що була утворилася в менi, негайно заповнили мої власнi емоцiї. Я здобула бiльше самостiйностi — i пiзнала гiркоту самотностi.

Першим моїм поривом було покликати брата, вiдновити наш колишнiй тiсний зв’язок, проте я стрималася. Без сумнiву, Брендоновi зараз теж кепсько, але вiн не кликав мене. I правильно робив. Нескiнченнiсть пiддає нас суворому iспиту, i ми маємо пройти через нього. Може, це наш квиток у майбутнє, той самий шанс, якого ми давно чекали... А втiм, не буду зайве обнадiювати себе. Поживемо, побачимо.

Невдовзi менi урвався терпець. Я не звикла до внутрiшньої самотностi, для мене вона була новиною. Менi стало незатишно, я почувала себе покинутою й забутою, мене охопила панiка. Але й тодi я не покликала Брендона — почасти з упертостi, почасти з принципу. Нехай вiн перший вiдгукнеться, викаже слабкiсть, попросить розради; нехай вiн звернеться до мене за пiдтримкою, а не я до нього.

Брендон не звертався. Вiн теж пiшов на принцип; почалася наша улюблена розвага, на зразок перетягування каната — хто кого перетерпить.

А дзуськи, я не здамся! Зазвичай у таких змаганнях я була сильнiша за Брендона i цього разу не поступлюся, хоча вiн зараз у кращому становищi, нiж я. З ним Артур, незабаром вiн матиме пiдтримку вiд мами й дiда Януса, а в мене є лише Пенелопа, яка саме витає в хмарах. Точнiше, пiд склепiнням собору святого Андрiя Авалонського. Пiсля вiдвiдин Палат Смертi вона не на жарт захопилася iдеєю створити шедевр, що прославить її iм’я у вiках. Правда, пише не зловiсних чортiв i стражденних грiшникiв, а натхненнi лики янголiв, святих i угодникiв — хоча, як на мене, невелика рiзниця.

Щоб скрасити свою самотнiсть, я вирiшила навiдатися в собор i побувати на черговому актi вистави, що тiшилася неабиякою популярнiстю серед мешканцiв Авалона. Щодня юрби городян, що зненацька стали вкрай побожними, приходять помолитися, отримати вiдпущення грiхiв i мiж iншим подивитися на сестру короля в забрудненiй робi, з пензлем у руцi i чарiвними мазками фарби на обличчi. Якщо хтось iз нас був по-справжньому щасливий, то це, звичайно, Пенелопа. Вона знайшла свiй Дiм i моментально стала в ньому загальною улюбленицею. Я завжди вважала її дуже милою дiвчинкою, проте не думала, що вона має такий сильний дар причаровувати людей — поза сумнiвом, успадкований вiд Юнони. Цей дар не мiг повною мiрою проявитися в Екваторi, бо для тамтешньої чаклунської спiльноти Пенелопа була, насамперед, дитям грiха. А тут — iнша рiч. Тут вона впливова персона, принцеса з роду Пендрагонiв, правнучка легендарного короля. Якщо попервах Пенелопа й боялася розголосу свого походження, то тепер її страх минув, i останнiм часом вона вже сама хоче позбутися цiєї маленької брехнi, щоб нi вiд кого не криючись називати Артура батьком.

Однак, вийшовши з покоїв, я змiнила своє рiшення й передумала йти до собору. Моє кисле личко могло на решту дня зiпсувати Пенелопi настрiй, вона дуже чутлива до таких речей. Ну, а я, хоч i злюка, зовсiм не егоїстка.