Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— Бронвен, не треба! — з благанням у голосi озвалася Дана.

Бронвен пiдiйшла до неї й обняла її за плечi.

— Як хочеш, любонько, — лагiдно сказала вона. — Не хочеш казати, не треба. Але ж ти чудово розумiєш, що твоє мiсце не тут, а там. Хiба нi?

Дана мовчки кивнула.

— От i добре, — вела далi Бронвен. — Будь розумною дiвчинкою i плюнь на цi дурнi забобони. Те, що Брендон твiй чоловiк, ще не означає, що ти мусиш ходити за ним слiдом, як собача. — Вона подивилася на нас. — Даруйте, друзi, ми маємо йти.

— Нi, стри... — почав я, але було пiзно. Обидвi дiвчини зникли.

Точнiше, зникла Дана. Бронвен лише перемiстилася на двiйко крокiв убiк. Її волосся стало рудим i кучерявим, а в очах мерехтiли лукавi смарагдовi вогники.

— Я передумала, — життєрадiсно заявила вона. — I залишаюся з вами.

— А де Дана? — запитали ми з Брендоном майже одночасно.

— Вже в Серединних свiтах. Я залишила її в Безчасiв’ї.

— То ти...

— Атож! Я врештi досягла дев’ятого рiвня Кола Адептiв, а за ним менi вiдкрився десятий, таємний — вiн доступний лише Хазяйцi Джерела. Тепер я можу потрапити в Безчасiв’я навiть звiдси, з Екватора.

— Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я. — Але менi хотiлося б знати, що з Даною.

— Вона дурна, от що з нею. Синдром часткової втрати розумових здiбностей на грунтi докорiв сумлiння. Згодом це мине.

— Але...

— Бiльше нi про що не питай, Артуре. Дана сама розповiсть, коли захоче.

— Гаразд, — кивнув я. — До речi, навiщо цей маскарад зi змiною зовнiшностi?

Бронвен кокетливо всмiхнулася:

— Хiба я вам не подобаюсь?

— Навпаки, — чемно вiдповiв Брендон. — Твоя краса стала м’якша й витонченiша.