Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

АДЕПТ ДЖЕРЕЛА

Роздiл 14

Першою ознакою встановлення контакту були б дрiбнi брижi на поверхнi дзеркала, а потiм воно помутнiло б i перестало вiдображати предмети. Я вжив умовний спосiб, бо насправдi нiчого не сталося, i дзеркало залишалося найзвичайнiсiньким дзеркалом.

Можливих пояснень цьому було багато. Дiана могла перебувати у свiтi з надто швидким (чи навпаки — надто повiльним) плином часу, вона могла мiцно спати, могла просто заблокувати свiй Сапфiр або взагалi його перекодувати. Зрештою, було не виключено, що мiж Екваторiальними й Серединними свiтами не можна встановити зв’язок... Але я вже був сповнений лихих передчуттiв.

Пiсля деяких вагань я знову зосередився на Сапфiрi й надiслав виклик до iншого адресата. Цього разу не зустрiв жодного опору, i майже миттєво дзеркальна поверхня покрилася дрiбними брижами. А ще за секунду вона стала схожа на матове скло. З завмиранням серця я зрозумiв, що моє останнє припущення не справдилося — зв’язок мiж Екватором i Серединними свiтами можливий.

ДIАНО, ДЕ ТИ? ЩО З ТОБОЮ?..

— Хто? — почувся сонний, трохи незадоволений i такий рiдний голос.

При дзеркальному зв’язку джерелом звуку було саме дзеркало, що змiнювало не тiльки свої оптичнi, а й акустичнi властивостi. На вiдмiну вiд прямого телепатичного контакту, дзеркальний зв’язок був набагато зручнiший, стiйкiший i мав бiльшу проникаючу здатнiсть мiж свiтами. Крiм того, вiн дозволяв утримувати певну дистанцiю мiж спiврозмовниками й запобiгав неконтрольованому обмiну емоцiями та думками. От i зараз я вiдчув незадоволення лише в голосi — за повної вiдсутностi характерного для прямого контакту емоцiйного тиску.

Я вiдповiв:

— Мамо, це я.

— Артуре? — пролунав з туману чи то скрик, чи то зойк. — О, Зевсе! Артуре, синочку!..

Почулося метушливе шарудiння, вiдтак туман розступився, i я побачив мою маму — таку ж юну й чарiвну, як i ранiше, у наспiх надягненому халатi, зi скуйовдженим волоссям i заспаним обличчям. Обриси кiмнати за її спиною розпливалися, i я не мiг розгледiти, чи є там хтось iще.

— Артуре, ти живий! — радiсно мовила Юнона, протягаючи до мене руки. Її пальцi наштовхнулися на скло по той бiк дзеркала. — Хлопчику мiй... яке щастя! А я думала... — Її голос зiрвався на схлип, а в очах заблищали сльози. — Думала, що втратила тебе... назавжди...

— Мене довго не було?

— Майже двадцять сiм рокiв... Основного потоку...

Це цiлком збiгалося з моїми пiдрахунками. У свiтi, де я жив, час iшов дещо повiльнiше, нiж абсолютний, що визначався Основним потоком Формотворчих; тому для мене минуло лише двадцять рокiв. Щоправда, до маминих слiв я не був певен, що Основний потiк по рiзнi боки нескiнченностi має однаковий плин часу. А виходить, це незмiнна константа.

— Де ти, синку? — запитала Юнона, чимраз частiше схлипуючи. — Як ти? Чому так довго мовчав? Чому не вiдзивався?

— Бо не мiг, мамо. Не пам’ятав, хто я такий. Менi геть вiдбило пам’ять. Лише зараз я згадав себе.

Юнона врештi не витримала й тихо заплакала. Я лагiдно дивився на неї i водночас напружено гадав, сама вона в кiмнатi, чи нi. Але не з батьком, це точно. Вiн би вже приєднався до нашої розмови.