Розділ четвертий, тривожний, бо герої опиняються в тупику

тривожний, бо герої опиняються в тупику

Тис прокинувся з важкого й липкого алкогольного сну, коли машина зупинилася біля закинутої будівлі колишньої колгоспної ферми. На задньому сидінні мовчав насуплений Геній Карпат. Сутеніло, світло фар виривало з темряви будинок і собачу будку, біля якої несамовито гавкав пес. Ікар посигналив — і з будинку вийшла темна постать.

Коли фари освітили її обличчя, Тис упізнав Ичі. Троє змовників вийшли з автомобіля, Ікар із Мірчею попростували назустріч господарю обійстя, натомість учитель історії спритно зник з освітленої смуги, й уже за мить десь збоку почулося дзюрчання і голосний видих задоволення. Простата не давала про себе забути. За мить, на ходу поправляючи штани й застібаючи блискавку, Тис уже прямував до інших.

— Доброго вечора пану господарю! — протягнув учитель руку до Ичі, а сам усміхнувся так широко, що золотий зуб аж зблиснув на світлі.

— Спочатку руки йди помий, — відрубав кремезний господар. Тис витер руку об піджак, продовжуючи усміхатись, і протягнув її знову. Ичі не поступився: — Я ж сказав, помий, а не витирай об свій брудний піджак. Кран там, справа від хатніх дверей.

Тис слухняно сховав долоню в кишеню і, немов нічого не сталося, почвалав у бік будинку. Коли він повернувся, вже тривала розмова:

— А платити скільки будете? — недовірливо, з-під лоба, подивився Ичі на Генія Карпат.

— Платити? Ну, не знаю, як за звичайний робочий день. Ми ще не думали про це. Та й запрошуємо ми тебе на рівних до нашого проекту, можеш стати акціонером. Тис, наприклад, усе це вигадав і заварив, це його внесок. Ікар закупить реманент, усілякі лопати, каски, тачки і все інше, — Мірча виразно глянув на Ікара, той побуряковів і сковтнув слину, на обличчі його спалахнуло невдоволення. Тим часом румун продовжував: — Я теж щось закуплю, крім того, кришуватиму все це, не дозволю ментам і владі пхати носа. А ти, Ичі, можеш вкласти в проект свою роботу, а коли ми почнемо отримувати прибутки, тоді й заробиш — свій власний і, головне, постійний відсоток. Таке ось акціонерне товариство, всі в долі.

— Їбав я таке товариство й постійний відсоток. Мені краще щодня платіть, все одно з цього нічого не вийде. Я волію мати своє при собі вже, а не ловити синиць у свинарнику.

— Ей, ей, не гарячкуй, — вступив у розмову Ікар. — Усе буде гаразд, ніхто тебе не образить і не ошукає. Ми тут, бо поважаємо тебе й віримо в тебе.

— А я вірю в гроші, краще — авансом.

— Ичі, будуть гроші, буде навіть аванс. Скажи просто, берешся за роботу, виконаєш її від початку й до кінця? Тут важливо, щоб це був лише ти. Одна людина, яка зробить усе. Нам зайві вуха й очі не потрібні.

— Беруся, чого ж не взятися, якщо заплатите. Але заходьте в дім, негоже стояти надворі, коли розмова серйозна.

Тис прислухався до їхніх переговорів, розуміючи, що Ичі вже в курсі його ідеї й цілого проекту. І це йому не подобалося. Навіщо до такої епохальної справи, яка може вплинути на долю цілого континенту, залучати цього горбаня? Хіба не могли б вони втрьох — Тис, Ікар, Геній Карпат — самі все зробити, копаючи по черзі? Для чого їм Ичі, цей бридкий старий гробар, життя якого складається з копання могил на Партизанській і вечірньої пляшки за упокій небіжчика? І так день у день. Ох уже ці мільйонери, зовсім не хочуть працювати своїми білими ручками, а кожна нова пара мозолястих рук загрожує викриттям і провалом усього проекту!

Компанія увійшла до будинку. Скромний інтер'єр складався з тумби зі старим телевізором, на якому височіла перекособочена саморобна антена, ліжка на пружинах, як у літніх дитячих таборах, дерев'яного столу з чотирма табуретами зовсібіч, старої шафи й умивальника в кутку. Згори звисала лампа в дивовижно багатій, як на цю кімнату, люстрі — з багатьма кришталевими висюльками й дзеркальцями для заломлювання світла. Тису ця лампа здалася знайомою, але згадати звідки — він не зміг.

Ичі був простою й тупою робочою силою, руками, якими Ікар і Геній Карпат хотіли виконати всю брудну фізичну роботу. Він для неї надався якнайкраще, адже тільки й знав, що копати. Кремезний, сильний і страшний — так мав би виглядати хрестоматійний гробар у кожному містечку, а в Ведмедеві він таким і був. Фізична вада — величезний горб на спині, відлякувала від нього людей і робила чоловіка об'єктом нищівних жартів дітей. Кожен клас у Ведмедеві, доходячи на уроках зарубіжної літератури до вивчення «Собору Паризької Богоматері», починав обзивати гробаря Квазімодо. Ичі звик до цих образ ще змалку, тому тепер не злився і навіть не обертався, коли чергова ватага хлопчаків починала кричати йому в спину: «Квазімодо, Квазімодо, де твоя Есмеральда, уже закопав?». Чоловік не сердився, а терпляче чекав: попри потворність, Бог подарував йому богатирське здоров'я, тож у свої майже шістдесят він почувався все ще молодим і всемогутнім. За довгі роки життя він устиг закопати не одного з тих, що з нього нещадно глумилися, і — як не соромно це визнати — відчував неабияке задоволення, коли об гріб чергового жартівника гупала перша лопата важкої, вогкої землі.

Але вчитель історії ніколи його Квазімодо не називав, оскільки у них, в учительській, гробаря між собою називали не інакше, як Ичі-хуй-ти'-в-пличі. А все через те, що добрячих двадцять років тому, на зорі української Незалежності, один учень на уроці української мови голосно заперечив учительці, коли та сказала, що в нашій мові немає слів, які починалися б на літеру «И». «Як це нема?!», — обурився учень-правдоруб. Учителька, Пресікаєнко Степанида Іллівна, упокой зі святими, Господи, її душу, спочатку подумала, що малий уже десь устиг нахапатися цих дурнуватих новомодних тенденцій, які пропонували еміграційні українські мовознавці, мовляв, має бути ирій та инший, а не вирій та інший. Але учень випередив учительку, викрикнувши: «А як же Ичі-хуй-ти'-в-пличі? Хіба це слово не на «и» починається?». Клас зайшовся реготом, а вчителька посиніла від злості, траснула малого указкою по писку, аж йому губа роз'юшилася. Учень розревівся, а клас почав сміятися ще голосніше. На гамір зайшов директор, якому Степанида Іллівна й пояснила всю ситуацію. Як завжди в Україні, справедливість опинилася на боці того, хто б'є й має бодай якусь адміністративну перевагу. Директор підійшов до учня, вліпив йому потиличник і підсумував: «По-перше, Ичі — не українське, а угорське ім'я. По-друге, не пличі, а плечі, і тоді воно не римується. А по-третє, завтра в школу прийди з батьками, поговоримо про твій поетичний талант, розумнику. А зараз — тиша і продовжуйте урок!».

Наступного дня малий прийшов у школу з батьками, які замість того, щоб захистити сина й здійняти скандал через його побиття, принесли коробку шоколадних цукерок і пляшку коньяку. Батько довго вибачався за поведінку сина, жалюгідно плазуючи перед директором і розхвалюючи школу. Наприкінці, коли вибачення вже були прийняті, він усе одно ще раз прогнувся, узявши вину на себе: «Розумієте, насправді це я винен, бо кілька тижнів тому в нас були гості, і ми згадували нещодавно загиблого однокласника, ну і, ясна річ, у цьому контексті виник Квазімодо, його потворність, всі ж його побоюються і не хочуть одного разу опинитися під його лопатою. Ось я й розповів, що пам'ятаю його ще з дитинства, коли ми хлопчаками кричали йому услід: «Ичі, хуй ти в пличі!», а малий бешкетник, вочевидь, підслухав ту розмову й фразу запам'ятав. Воно ж завжди так, до дітей усе найгірше ліпиться».

Інцидент вдалося зам'яти, але малому він надовго закарбувався в пам'яті — мабуть, перш за все через публічне приниження, коли з нього сміявся весь клас. Тому учень, а звали його Святослав Конар, вирішив за будь-яку ціну довести всім, що він римувати таки вміє. З поетами завжди так: усі ці вірші виринають із невичерпного джерела дитячих травм, принижень і комплексів. Святослав почав писати з кожної нагоди і — батькам та вчителям на подив — у нього навіть цілком непогано виходило. Настільки незлецьки, що часто старші просили його нашкрябати якийсь віршик до чергового ювілею завуча чи Дня перемоги. Проте справжнім планом підступного й злосливого поетика була, звісно ж, помста. Помста за приниження — і слава. Зрештою, поети тільки цього й прагнуть.