Розділ другий, в якому Тис поспішає до Ікара

в якому Тис поспішає до Ікара

Прокинувшись, Тис довго намагався зрозуміти, де він. Цілісіньку ніч він провів під землею, копаючи, риючи, зубами вгризаючись у ґрунт, а тепер бачив перед собою електричну лампочку, що звисала на дроті зі стелі. Світила то яскравіше, то тьмяніла — давалися взнаки перебої з напругою. Тис подумав, що так само світло ліхтарика вириватиме з темряви дно його ями, коли він нарешті збере друзів і почне копати.

У кімнаті витав ледь відчутний, але безперечний запах фекалій. Сопух. Відмитися від них повністю вчора Тисові так і не вдалося. Ясна річ, він цього запаху не відчував — люди взагалі рідко відчувають свої шлейфи і помічають власні мінуси. Зате Марічка, увійшовши до кімнати, скривилася, немов сама вступила босою ногою в купу теплого коров'ячого лайна.

— О Господи, ти б хоч вікна відчинив, якщо помитися по-людськи не можеш! Або спи надворі, біля пса! Хоча пес буде бридитися тебе, алконавте нещасний! Пияцюра! Як ти до дітей у школу підеш, як вони тебе слухатимуть, якщо тебе й пес сторониться? Подивися на свій кабінет, засранцю нещасний: люстри немає, лампочка звисає зі стелі, як у сараї, у всіх шафах — книжки порозкидані, як після хуртовини, на столі — карта з кістками від позавчорашнього борщу, і над усім цим — твій запах, запах гівна! І чому я за тебе вийшла, чому не послухалася мами, яка мені казала, що краще вийти за мерця, ніж за історика, ліпше йди за інваліда, який хоч пенсію нормальну отримує, ніж за шкільного вчителя! — голосила дружина.

— А мене покійний тато теж попереджав: не бери свиню з села Сасова, а жону — з Королева! Але я не послухав, одружився з тобою, і на весіллі мені всі печінки виїли тости про те, що Королево — село королів, а ти — як королева. Як корова ти! Яка отруює мені життя, вічно лиш махає хвостом і заважає сконцентруватися. Ану, шуруй звідси, не бачиш — я думаю!

Марічка спочатку хотіла щедро плюнути на підлогу, але вчасно зрозуміла, що й прибирати ж доведеться самій, тому просто зміряла свого чоловіка найбільш зневажливим поглядом, на який була спроможна, й вийшла. А він о тій порі справді мав жалюгідний вигляд: розпластався в старому облізлому кріслі, яке до того ж було без однієї ніжки, тому перекособочилося, мов Титанік, що йде на дно. Вдягнений Тис був лише в сімейні картаті труси й чорні шкарпетки, підтягнуті майже до колін. Одна з них — ліва — на місці великого пальця мала чималеньку дірку, продлубану довгим брудним нігтем. Волосся на голові Тиса — масне і чорне зі слідами сивини — розкуйовдилося на всі боки; волосся ж на його худих, майже рахітичних, ніжках, помережаних темною павутиною судин, було довгим і наелектризованим — стояло дибки, як патики на городі. Завершували образ довгі вуса, один край яких антеною стримів догори, а інший — наслинявлений під час сну — прилип до щоки.

Одне слово, вигляд Тиса того ранку дуже контрастував із грандіозністю його задуму. Та коли він згадав свою нічну епохальну ідею, настрій одразу ж покращився, чоловік навіть усміхнувся сам до себе, оголюючи золотий зуб на місці правого верхнього різця. Спробував підкрутити вус, але той виявився настільки мокрим і слизьким, що Тис лише гидливо витер долоню об крісло. Всередині чоловіка немов завівся якийсь невидимий механізм, моторчик, який випростав нашого героя і пришвидшив його рухи. У медицині це називається ефектом ранкової ейфорії після незлецької пиятики, коли людина прокидається все ще п'яною, а тому неадекватно діяльною, веселою, ентузіастичною. Тис про це не знав, тому потрактував хімію тіла як геніальність і силу власного задуму.

Зволікати далі він уже не мав права: тепер кожна хвилина ставала принципово важливою. Треба було мерщій бігти до найкращого друга, який допоможе йому втілити задум. Тис застрибнув у на два розміри ширші штани і звів їх паском на своїй худій талії. Зібгані вгорі, вони все ширшими стрілами розходилися донизу і нагадували спідницю. Пасок довелося знову розстебнути, бо чоловік забув надягнути сорочку. Накинув її на себе, закріпив штанами, взувся в чорні, але вкриті, як шкіра саламандри, болотом гостроносі черевики, ще раз оглянув себе у дзеркалі на веранді, взяв піджак, а на голову настромив чорного капелюха. З кишені піджака витягнув старий електронний годинник, защіпнув його на правій руці — вважав це дуже оригінальним, справді гідним людей, на долю яких випала історична місія. Перед дзеркалом стояв флакон дешевих парфумів дружини. Інтуїція підказала Тисові, що йому не завадить трохи ороситися ними. Зрештою, всі мешканці Ведмедева чомусь вважали, що густо вкриті парфумами, вони краще пахнуть, тож митися вже зовсім не обов'язково.

Тим часом моторчик усередині все не вгавав, постачав ногам дурну енергію, тож Тис майже бігцем перетнув двір, заскочив у сарай, звідки вже за мить викотився на старому велосипеді. Перекидаючи ногу через раму, почув тріск у штанах, які розлізлися ззаду, але вже не мав часу на зміну вбрання. Та й хто би там розгледів дірку на задниці у велосипедиста. Принаймні так вважав Тис, а в нього як-не-як була вища освіта. Доїхати з першої спроби вдалося не дуже далеко: штанину зажувала зірочка, ногу скрутило — і незграбний велосипедист, утративши керування, з гуркотом, як Дон Кіхот, звалився зі свого залізного коня ще у власному дворі. Довелося кілька хвилини пововтузитися, звільнюючи одяг з-під ланцюга, а тоді Тис вийняв з нагрудної кишені дві прищіпки, прихопив ними штанини знизу, підвівся, сплюнув, застрибнув на велосипед і помчав вулицями, мов третьокласник: швидко й віражами, здіймаючи за собою куряву й розганяючи зграї бездомних псів, що дрімали на осонні.

Ікар у Ведмедеві був особою знаною й авторитетною. Із Тисом вони зналися і навіть приятелювали (спочатку більше Ікар із Тисом, тепер навпаки) ще зі шкільної парти, за яку класна керівниче Ліза Павлівна посадила їх разом. У школі їм було добре: обоє рябоє, любили втнути якусь дурницю, разом прогуляти урок, поспускати колеса на велосипедах однокласників чи насцяти в квіткові вазони сусіднього класу. Життя недарма, мабуть, звело їх докупи, бо Ікар і Тис взаємно доповнювали один одного: у школі Ікар, або — як його називали, Степан, а оскільки походив з угорської родини, то й Іштван — списував у Тиса, якому навчання давалося легше. Після випускних їхні шляхи розійшлися: Іштван пішов у місцеве ПТУ вчитися на автомеханіка, а Тис вступив на історичний факультет Ужгородського університету. Після закінчення університетських студій Тис повернувся до Ведмедева вчителювати, подарувавши таким чином Ікарові можливість віддячитися за списані колись домашні завдання й контрольні. Ікар став бізнесменом (як гордо називали його сусіди й родина) чи то пак контрабандистом (як називали його місцева газета й міліція), тож у складні й убогі дев'яності мав живі гроші, які час від часу й зичив Тисові — ясна річ, знаючи, що вчитель ніколи не зможе та навіть і не подумає їх повернути.

Бізнес Ікара розпочався того ж дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, і закордонний паспорт набув чинності. Він тоді ще навчався в ПТУ, але вже й підпрацьовував у місцевому автосервісі. Увечері він затримався після роботи, а коли старший механік пішов додому, взяв тачку, на якій вони завтра за допомогою зварювального апарата й повітря з компресора мали розширити бак. Шляхом нагрівання металу шістдесятилітровий бак старенької допотопної «Ауді» автомайстри перетворювали на майже столітрову посудину. Це було вигідно власнику, оскільки він міг вивозити за кордон, в Угорщину, у півтора рази більше соляри, яка в сусідній країні коштувала втричі дорожче. Спритний ділок зливав соляру, як казали у Ведмедеві, «на мадярах», продавав її тамтешнім водіям, а сам на залишку повертався до Закарпаття. Звісно, за таку «ходку» доводилося ділитись і з митниками, які здирали по гривні з кожного літра, але весь фокус полягав у тому, що вони вважали бак «Ауді» стандартним, шістдесятилітровим, тому брали з контрабандиста 58 гривень (по літру витрачалося на дорогу туди й назад). Саме від власника тієї «Ауді» Ікар і навчився приказки, що в майбутньому стала його життєвим кредо: не наїбу — не проживу.

Отож, у день свого вісімнадцятиріччя Ікар затримався в майстерні, сів за кермо «Ауді», закинув п'ять пляшок горілки, два блоки сигарет, заправив машину й поїхав в Угорщину. Там злив соляру, продав удвічі дорожче горілку й сигарети, на зворотню дорогу закупив мандаринів, що тоді в Україні були гострим дефіцитом, шоколадок і жуйок з іноземними етикетками, за які діти могли пиляти своїх батьків цілодобово. Прибутком від соляри Ікар поділився з митниками, а мандарини й солодощі продав одразу після перетину кордону місцевим перекупникам. Відігнав машину назад в автосервіс і о четвертій ранку вже був у своєму ліжку. Всього за ніч він заробив 45 доларів — місячну зарплатню кількох українських учителів.

«Бізнес» йому сподобався, тому Ікар продовжував за копійки працювати в автосервісі, вночі на чужих автівках ганяючи контрабанду. Варто наголосити, що був він людиною дуже цілеспрямованою, тому жодної копійки із зароблених грошей не витрачав, збирав їх, плануючи наступного року купити власний автомобіль, який покладе край його псевдороботі у сервісі. Ця націленість на мету була головною рисою його характеру: якщо Ікар переймався якоюсь ідеєю, то заспокоювався лише тоді, коли доводив справу до кінця. Тож дуже швидко, ще двадцятирічним, заслужив собі ділову репутацію у Ведмедеві й найближчих пунктах перетину кордону. У двадцять п'ять він уже міг похвалитися чималими статками, автопарком із кількох машин (кожна мала бак, як у підводного човна), дружиною й мандатом депутата Ведмедівської міської ради.

За п'ятнадцять років, що спливли відтоді, трюк із перевезенням пального втратив бізнесовий сенс. Угорщина вступила до Євросоюзу, і ціни на бензин та дизельне паливо стали середньозваженими — як у цілій Європі. Якась різниця, правда, все одно зберігалася, але прогодувати вона могла хіба що одну людину, маргінального контрабандиста. Митники тепер записували показник пального, занотовували кілометраж, тож якщо людина поверталася на той же кордон через півгодини з порожнім баком і проїхавши всього три кілометри, то на неї чекав великий штраф. Тому водії завозили бак пального, продавали його за кордоном, а тоді заїздили на якусь парковку й стояли там по п'ять-шість годин. Кілометраж вони намотували спеціальним приладом, схожим на м'ясорубку: під'єднуєш його до спідометра, крутиш ручку — й за кілька хвилин отримуєш потрібний показник. Після всього цього повертаєшся на кордон, митник бачить, що ти був тут сім годин тому, але за цей час устиг проїхати майже 700 кілометрів, тому ясно, що й бак у тебе порожній. Так водії уникали штрафів, але й заробляли мало — якихось двадцять доларів за ходку, яка тривала до десяти годин.

Ясна річ, такий дрібний «бізнес» Ікара, що вже встиг стати магнатом і королем кордону, не цікавив. До того ж він мав хай і середню професійну, але все ж освіту, яка давала йому можливість конструювати транспортні засоби так, щоб це було найбільш ефективно, вигідно й зручно саме для контрабанди.

Його автопарк з року в рік збільшувався і ставав усе химернішим. Після першої придбаної машини — старого «Опеля» — ікар уже не зупинявся, скуповуючи й ремонтуючи автівки, місце яких давно було на шроті, але йому вдавалося переробити їх на драконів контрабанди. Так у нього з'явилася стара «Нива», бак якої містив майже двісті літрів і нагадував велику подушку під кузовом. Ще пізніше Ікар придбав «Ікарус» — й імітував міжнародні пасажирські перевезення, насправді перевозячи під виглядом туристів лише свою родину, зате на споді автобуса ховався бак, рівних якому не було на всьому західному кордоні України — майже на п'ятсот літрів. Та не через «Ікарус» прозвали його у Ведмедеві Ікаром.

Властиво, йому більше би пасувало якесь інше прізвисько: наприклад, Іхтіандр або хоча б Амфібія. Якийсь час містяни називали його Курськом, адже описані нижче події відбувалися саме на початку двотисячних, коли затонув однойменний російський підводний човен. А все через те, що приблизно на зламі тисячоліть пальне і в Україні почало коштувати не набагато дешевше, ніж в Угорщині, Румунії чи Словаччині, тож перевозити його стало вже не аж так вигідно. Бензин і соляра поступилися відтак цигаркам, акциз на які в Євросоюзі був майже вдесятеро вищим за український. Тому й Ікар, зафіксувавши зміну історичного часу, поволі перекваліфікувався в передусім цигаркового контрабандиста. Але на митниці існувало жорстке обмеження: одна людина не мала права провезти більше, ніж блок сигарет, а ще за кілька років дозволену кількість узагалі звели до двох пачок на душу. Період переорієнтації свого бізнесу Ікар пережив так, що далі їздив «Ікарусом» і якусь копійку заробляв на пальному, тільки на борту автобуса тепер перебував повний комплект пасажирів — 65 осіб — і кожен із них провозив дозволений алкогольно-сигаретний набір. У такий спосіб можна було ще якийсь час непогано заробляти, але вже всім ставало втямки, що скоро цю лавочку прикриють.

До честі Ікара, він у нові часи й за нових обставин не розгубився. Навпаки: згадав ази своєї освіти й усівся за всілякі креслення. Його ідея ґрунтувалася на тому, що, по-перше, з кожним роком через митницю на пропускних пунктах вдаватиметься провозити все менше й менше товару, а отже, «бізнесу» невдовзі настане гаплик. По-друге ж, не виглядало й на те, що Україна в озорому майбутньому приєднається до єдиної сім'ї європейських народів, а значить, різниця в цінах — через акцизи й податки — з Євросоюзом зберігатиметься ще купу років, і на цьому він зможе ще довго й непогано заробляти. Тільки як обійти митницю й перевезти товар? Найпростіший шлях пролягав лісом, де кордон був радше уявним: двометровий паркан із дроту, в якому легко наробити дірок і спокійно пролазити. Через таку дірку, як крізь вушко голки, Ікар примудрився б вивезти з України всі Карпати і цілісіньку Закарпатську область, але не він один був такий розумний: в області, в Ужгороді й Мукачеві, промишляли значно важливіші фігури, які першими запустили свої каравани через ліси. Цими новітніми «негоціантами» стали місцеві політики й митники, а з часом, пронюхавши грошовитість і потенціал бізнесу, до них долучилися й київські боси. Для цього вони створювали в парламенті надзвичайний комітет із боротьби з контрабандою, приїздили в Закарпаття, погрожували місцевим політикам і митникам покаранням за всією суворістю закону, після чого ті у рамках протидії контрабанді просто погоджувалися віддавати певний відсоток нагору — і бізнес далі процвітав. Коротше, у закарпатських лісах сновигали такі хижаки, що дорогу їм Ікар переходити не наважувався.

Але й носа не похнюпив. Кмітливий розум підкинув йому ще блискучішу ідею: контрабанду можна перевозити водою! Адже Тиса із Закарпаття тече в Євросоюз, в Угорщину! Тому Цигарки треба просто герметично запаковувати й пускати на воду, а компаньйони мають виловлювати товар уже з іншого боку кордону. Ікар провів кілька експериментів і зрозумів, що відправляти контрабанду блоками в роздріб невигідно: до місця призначення допливали всього відсотків двадцять. Щось чіплялося за гілля й водорості, а добрячу половину течія взагалі виносила на берег у різних місцях. Тому Ікарові був потрібен човен — і то такий, щоб його не помічали прикордонники, натомість сам власник міг би щохвилини вести за ним спостереження.