Розділ другий, в якому Тис поспішає до Ікара

Інакше кажучи, йому був потрібен радіокерований підводний човен. Але як зробити підводний човен? У Ведмедеві, де немає ніяких технологій, крім кавового автомату в холі податкової? До того ж автомеханіку з дипломом ПТУ? Просто: Ікар узяв пластикову столітрову бочку, в яких селяни квасили капусту на зиму, запхав у неї майже чотириста блоків цигарок і занурив у ставок на околиці Ведмедева. Бочка не стрімко, але все ж досить швидко пішла на дно. Тоді він зробив три кільця з пінопласту й два з дерева, які натягнув на бочку — тепер вона впевнено, як поплавок, трималася на поверхні води. Це його теж не влаштовувало. Тож він зняв по одному пінопластовому й дерев'яному кільцю, після чого його амфібія занурилася приблизно на тридцять сантиметрів під воду — якраз достатньо, щоб її не зауважили прикордонники, і цілком безпечно, щоб не осісти десь на мілководді Тиси, про яку місцеві цигани казали, що це річка для Ісуса: її можна перейти, не замочивши яєць.

Тепер залишалося приєднати до бочки невеличкий моторчик зі стерном, який прискорюватиме й направлятиме її рух, і додати радіо-датчик, який точно показуватиме місцезнаходження товару в даний момент. Усі приготування й експерименти зайняли в Ікара два місяці, після чого він закинув свої «джипи» й «Ікаруси» і перемкнувся на розвиток власного флоту. Вже за півроку у нього було п'ятнадцять бочок-амфібій, які двічі на день плавали в Угорщину, приносячи власнику космічні прибутки в доларах. Одразу за кордоном їх виловлювали працівники Ікара, розпечатували й продавали сигарети, кільця й моторчики складали всередину бочок, накривали поліетиленом і згори засипали тридцятисантиметровим шаром квашеної капусти. Так їх складали у вантажівку й повертали в Україну: мініатюрний моторчик міг багато, але аж ніяк не штовхати бочку проти течії назад до Ведмедева. Угорські й українські митники довго не могли зрозуміти, чим же насправді займається Ікар, адже возити квашену капусту з Угорщини, де вона коштувала вдвічі дорожче, було невигідно. Сам же контрабандист пояснював, що йому угорська капуста більше до смаку, бо соленіша, от і возить.

Але це не могло тривати вічно. Митники з обох боків кордону розуміли, що щось тут не так і що гроші втікають їм з-під носа, тому почали посилено все перевіряти. Під час одної з таких перевірок угорський митник проштрикнув шар капусти в бочці довгим ножем — і вістря стукнуло об щось тверде. Тоді й розкрилася таємниця. І ще довго газети писали, що між Україною та Угорщиною плавав цілий підводний флот. Попри невдале закінчення оборудки Ікарові вдалося уникнути тюремного терміну: замість нього посадили водія вантажівки, простака Колю, на якого й повісили весь тягар хитромудрої й технічно бездоганної контрабандної схеми. Ікар не був сволотою, тому за таку жертву щедро заплатив дружині водія: по п'ять тисяч доларів за кожен із трьох років ув'язнення. Зрештою, всі залишилися задоволені: і Коля з дружиною, і обидві митниці, які пильно й безсонно стежать за дотриманням законності на кордоні, і газетярі, які ще кілька місяців обсмоктували тему й намагалися підрахувати прибуток контрабандиста за кожен рейс. Одна стаття, яку написала студентка журналістики Ужгородського університету, навіть починалася зі згадки про те, що колись на місці Карпат було море, тож мореплавство у закарпатців у крові, от хтось і вирішив втілити клич крові предків у життя.

Задоволеними були всі, крім, звісно ж, Ікара, який втратив джерело прибутку. Певний час він навіть думав про те, щоб започаткувати якийсь легальний бізнес: стартовий капітал уже, слава Богу, дозволяв. Думав, але швидко передумав. У країні, законодавство якої стимулює лише махінації, крутійство і подвійну бухгалтерію? Нема дурних. То що ж залишалося робити?

Ікара не назвали Іхтіандром, Амфібією чи Курськом лише тому, що дуже швидко після описаних подій його бізнес з води здійнявся до небес. Оскільки кордон зачинений, на Тисі мадяри поставили сітку, через яку навіть риба не могла пропливати, що викликало обурення екологів у всій Європі, а лісами провозили свій крам потужніші злодюги-політики, то йому залишалося — тільки небо. Колись про це знімуть голівудський фільм, як про великих бізнесменів Форда чи Ґейтса, адже початок його грандіозної історії успіху також мав у собі щемку інтриґу. А було це так: Ікар лежав у гамаку на своєму подвір'ї, відбивався від мух, сьорбав пиво і слухав по місцевому радіо програму «Вітаємо піснею». Аж тут просто над ним пролетів маленький паперовий літачок, запущений сином із другого поверху хати. Наш герой зістрибнув з гамака, перекинувши пиво, розбивши радіоприймач та ледь не поламавши ноги, і почав бігати подвір'ям як навіжений. «Мамо, мамо, — загорлав щосили син, якого батькові віражі дуже потішили, — біжи сюди, тата бджола в попу вкусила!».

Та це була не бджола, а щось більше й гостріше: це була ідея. Саме в ту мить, завдяки паперовому літачку сина, Ікар збагнув, що конкуренти й закони не зможуть убити його бізнес, адже Бог створив людину вільною, і вона може не лише ходити й плавати, а й літати. Залишалося небагато: знайти літак. Не йшлося про «Боїнг» чи навіть «Ан-24», Ікару підійшов би й «кукурудзник». Утім, і такий примітивний літачок сільськогосподарського призначення був занадто великим для справи, яка мала залишатися передусім непомітною, невидимою. Так, «кукурудзник» міг за один раз перевезти мільйон сигарет, але потребував авіаційного пального і хай коротких, але все ж злітних смуг по обидва боки кордону. На бізнес із такою інфраструктурою міг би клюнути хіба що Президент, тому наш герой вирішив приборкати апетит і поцікавитися найменшими дельтапланами.

Невдовзі виявилося, що всі присутні на ринку моделі Ікара не влаштовують. З одного боку, вони потребували спеціальної реєстрації, а це могло б у такому маленькому й тихому містечку, як Ведмедів, викликати шквал запитань. З іншого — всі пропоновані дельтаплани мали занадто малу вантажопідйомність: крім пілота, можна було провезти максимум два ящики цигарок, а заробітку з цього — як кіт наплакав — усього двісті доларів. А якщо його впіймають і дельтаплан конфіскують? Банкрут, мінуси, голодна смерть у боргах.

Тож Ікар вирішив створити власну модель літального апарата. Для початку, крім дельтапланів, він придивився до повітряних зміїв і літаків. І зрозумів, що каркас має бути легким, з алюмінію, крила — з достатнім розмахом, щоб не впасти одразу після злету, а двигун — водночас неважким і дуже потужним. Тут у пригоді йому стали примітивні знання, здобуті в автосервісі. Ікар купив кілька журналів з авіамоделювання, покопирсався в Інтернеті і заходився майструвати свій апарат. Навіть вигадав робочу назву для нього — «К-2004», де «К» означало кордон, а 2004 — наступний рік, в якому винахідник планував запустити свій небесний бізнес.

Ця затія не була такою легкою, й на шляху до мети проворний Ікар шпортався об десятки дрібних і більших проблем, ламав свій ентузіазм на поразках і банальній нестачі потрібних матеріалів. Але все ж 1 травня 2004 року його транскордонний «К-2004» був готовий вирушити в перше повітряне плавання. Дата була обрана не випадково: саме того дня ЄС укотре розширювався, його повноправними членами ставали кілька центральноєвропейських країн, серед них і Угорщина, на кордоні з якою й лежить Ведмедів. Саме на це 1 травня були намічені великі гуляння з феєрверками, піснями і виступами політиків. Словом, на кордоні мав панувати такий гармидер, що Ікар без небезпек міг би провести свій перший експериментальний політ.

Та й зовсім не перший, бо першу спробу підкорити небо він здійснив ще в лютому, на вигоні за старою будівлею ферми. Тоді «К-2004» після сорока метрів розгону зміг піднятися приблизно на висоту двох метрів над землею. Цього було замало, особливо якщо навантажити літачок ще й цигарками, тож конструктор замінив металеві крила на фанерні, а джипівський двигун — на потужніший і легший мотор із найновішої моделі японського мотоцикла. Після цього літальний апарат мав підніматися як мінімум на висоту восьми метрів. І справді, вже в квітні Ікар на своєму витворі перелетів над згаданою фермою. Ще кілька вдосконалень — і на омріяну дату 1 травня все було готове до польоту.

Для першого кидка Ікар обрав відрізок кордону десь у п'ятнадцяти кілометрах від Ведмедева, у безлюдній рівнинній зоні. На місце вильоту він привіз «К-2004» вантажівкою, там усе підготував і чекав смерку. Все мало пройти, як по маслу, але підвела жадібність. Спочатку контрабандист хотів обмежитися двома ящиками сигарет для першого польоту, але за довгих чотири години очікування посеред поля його впевненість в успішності задуму зміцнилася, і він прикріпив до борту шість ящиків. Зрештою, літальний апарат був розрахований на вісім-десять, тож це не було перебором. «К-2004» мав розігнатися на короткій прямій усього в сорок-п'ятдесят метрів завдовжки, злетіти і поступово набрати приблизно 8 метрів висоти: цього вистачало, щоб пролетіти над парканом із колючим дротом, який і слугував кордоном, та деревами, які росли в нейтральній смузі, а потім приземлитися на рівній поверхні вже з угорського боку. Така висота до того ж була невидимою для радарів.

Усе було розраховано правильно й мудро, але авіаконструктор-початківець не врахував сили вітру, яка становить опір для польоту. Тому літачок злетів, але динаміка набору висоти підкачала, тож Ікар зачепив крони перших угорських дерев, утратив керування, двигун заглох — і «К-2004» врізався в стовбур, зависнувши між повітрям і землею, як підбита качка. Це був крах. На гуркіт і дим поз'їжджалися підпилі з нагоди свята прикордонники й митники з обох боків. Спочатку вони не вірили власним очам: перед ними в повітрі застрягла якась саморобна потвора, обліплена ящиками з написом Marlboro, а по центру конструкції вниз головою звисав огрядний дядько в мотоциклетному шоломі й великих жіночих — зі стразами — сонцезахисних окулярах.

На першому допиті Ікар поводився зухвало, всі звинувачення в контрабанді рішуче відкидав, відмовлявся співпрацювати зі слідством і погрожував усіх звільнити. Виявилося, що за кілька годин очікування, коли покоритель неба чекав перших сутінків, він встиг добряче надудлитися, тож сміливості в ньому було через край. Він усіх переконував, що літальний апарат сконструював для власної приємності, бо дуже любить літати, і жоден кордон перетинати не збирався, просто на угорський бік його здув сильний порив вітру. На запитання, навіщо ж йому було присобачувати до літака аж шість ящиків Marlboro, а це ж не мало не багато — шістдесят тисяч сигарет, Ікар незворушно відповів: «Просто я дуже люблю курити. У мене навіть страх є, що сигарети раптом закінчаться, а взяти нових ніде. Тому я взяв із собою шістдесят тисяч, так, про всяк випадок».

Певна всеукраїнська газета цілу шпальту присвятила цій історії, назвавши її просто: «Ікар із Ведмедева». Дошкульне прізвисько всім сподобалося, тож із того часу нашого героя лише так і називали. Відсидівши за вчинене три роки, він вийшов на волю, але ідеї своєї не полишив і далі в той чи інший спосіб займався контрабандою, хоч і в значно скромніших масштабах. Хай там як, а Тис мав рацію: якщо в їхньому Богом забутому містечку хтось і може повірити в його грандіозний задум, то тільки Ікар. До того ж він, на відміну від учителя історії, мав гроші на втілення ідеї в життя. Не тільки гроші, а й зв'язки: уже через три роки після «відсидки», у жовтні 2010-го, ведмедівці обрали Ікара депутатом обласної ради. Тюремне минуле не завадило виборцям проголосувати за кандидата, який у програмі клявся поважати закон і покращувати життя вже сьогодні — зрештою, на початку того ж року українці обрали президента-зека, тож Ікар добре вписувався у парадигму побудови нової еліти.

Гальма на велосипеді Тиса не працювали, все не було часу полагодити, тому, хоч учитель історії й завчасно припинив очманіло крутити педалі, та все ж не встиг скинути швидкість достатньо, щоб безпечно й цілим злізти з велосипеда: на всіх парах він мчав до хвіртки Ікара, а коли зрозумів, що зупинитися не зможе, почав гальмувати, черкаючи носом черевика об землю, але зашпортався, втратив рівновагу і впав яйцями на поперечину велосипеда, зойкнув тонко, як кішка, а потім звалився на металевий паркан Ікарового обійстя. Коли контрабандист, зачувши грюкіт і крик, вибіг із двору, Тис усе ще лежав під велосипедом, охаючи й обома руками тримаючись за матню. Переднє колесо велосипеда зігнулося у вісімку, а заднє крутилося, як у цирку, над головою вчителя. Коли Тис на знак привітання трохи підняв голову, воно зачепило капелюх, збивши його у рівчак.

Ікар мав усі підстави подумати, що Тис укотре приїхав зичити на вічне віддавання гроші, і тому навіть прикинув, що зараз доведеться подарувати другові-невдасі ще й на нове колесо, але цього разу помилився. Бо Тис уперше за всі роки їхнього приятелювання прийшов не просити, не з порожніми руками — ну, тобто з руками, може, й порожніми, зате з повною головою. Вже за дві хвилини він з очима безумця щось пояснював Ікару, а той спочатку недовірливо придивлявся до свого шкільного друга, потім перевів погляд на капелюх Тиса, який тепер лежав біля хвіртки і в який уже встигла всістися курка, а потім таки втупився гостеві прямо в очі. На обличчі Ікара співчуття змінилося глумом, а потім переросло в зацікавленість. Якоїсь миті, приблизно на десятій хвилині Тисового монологу, він стрімко вхопив друга під лікоть і повів до своєї автівки:

— Сідай, проїдемося трішки, так нас ніхто не буде чути, а ти розказуй, розказуй, здається, ідея твоя не така й дурна, як мені здавалося, — розгублено й задумано сказав Ікар.

Друзі всілися в машину й поїхали за місто, змушуючи здивованих перехожих обертатися за автівкою, яка, мов черепаха, повільно повзла вулицями, а в ній сидів водій, що не міг відірвати зачудованого погляду від свого пасажира. Та й сам пасажир поводився, як божевільний: активно розмахував руками і раз у раз щось вигукував, але його слова тонули в шумі мотора, як зойки потопельника.