Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Влада Сатани

І їй дано провадити війну зо святими, та їх перемогти. І їй дана влада над кожним племенем, і народом, і язиком, і людом.

Об'явлення св. Івана Богослова, Гл. 13, ст. 7.

Розділ п’ятнадцятий

Тихо вмирало літо. Сонце сідало у пропахлий серпневим вітром пил, струни трав ледь тремтіли, виводячи одноманітну мелодію, що піднімалася у вицвіле небо, підпираючи важкі крила поодиноких птахів.

Скільки таких ось теплих вечорів бачили за свій вік дерева, котрі, як і вчора, і рік тому, перешіптувалися на узгірках… Важко було бачити все це і знати, що нічого вже не належить людині. І навіть люди, які зрідка зустрічалися на дорозі, вже не належать самим собі.

Світ залишився таким самим. На перший погляд. Але все це — наче гарна декорація, що її зроблено до вистави, призначеної підтримувати ілюзію життя. Усе навколо було із замінника: штучне сонце, фальшиві квіти, навіть сама земля під ногами здавалася імітацією — таке собі тонке пап’є-маше, під оболонкою якого глухо бриніла порожнеча. І мимоволі обережніше ставиш ногу, боячись, що ось-ось провалишся, а невідомий власник цієї декорації спитає з тебе за зіпсоване майно.

Часто обабіч дороги або на околицях селищ зустрічалися незрозумілі споруди чи, може, скульптури; ті вирости не піддавалися описові, хтозна, для чого їх було створено. Час від часу місцевість навколо них заповнювалася тягучими стогонами-шурхотіннями, від яких ворушилося волосся на голові, які, схрещуючись у невидимі тенета, робили сонячне світло тьмяним, моторошним.

Невідомий Хтось дозволяв селянам лінькувато копирсатися у полі, збираючи нікому не потрібний врожай, робітникам — вовтузитися у холодних темних цехах. Бидло, в якого забрали душу і красиво вигравіювали на тілі шестизначні номери; стадо, яке тупо пересувалося зі стаєнь на пасовисько і назад, чекаючи, коли прийде людина в чорному.

Спалахне жагучим болем номер і зникне, і то буде останнє, що відчує двонога тварина. Робоча скотина піде за своїм господарем, щоб більше ніколи не повернутися. І ніхто з тих, що залишаться, не буде знати, куди й навіщо, та це нікого й не цікавить.

Андрій пройшов уже десятки міст і сіл, уникаючи більш-менш великих, і всюди бачив одне й те саме: безтямне гниття, просякнуте відчуттям втрати чогось такого, чому свідомість, що вже давно атрофувалася, забула назву.

Андрія ніхто не зупиняв і не озивався до нього, адже на ньому був такий же темний одяг, що й у слуг Сатани. Він два дні витратив, полюючи на плаща, доки, зрештою, не вистежив у вузькому провулку невеличкого містечка двох Темних, які, не поспішаючи, йшли у своїх справах.

Роль Темного грати було неважко. Якщо до нього зверталися типи в такому ж одязі, Андрій відмовчувався, і ті скоро втрачали інтерес: у кожного свій шлях, і ніхто не має права чіплятися до когось із настирливими запитаннями.

Він ішов до Києва. Назва цього міста ніколи не вимовлялася серед Темних, про нього говорили натяками, але завжди — із сумішшю страху, неприхованої злоби та поваги, замінюючи давнє ім’я невизначеним «Там».

По дорозі, що вже заросла травою, Андрій перетнув молодий лісочок і увійшов до невеличкого містечка, посеред якого похмурим надгробком височіла напіврозбита церква із рваними залишками куполів.

На вулицях зрідка траплялися іржаві коробки авто, деякі з них облюбували для себе здичавілі коти та собаки, а може, і щось гірше. Одного разу ввечері на безлюдній вулиці з розбитого вікна мікроавтобуса на Андрія стрибнула якась тварюка, схожа на гібрид краба з багатоніжкою, але завбільшки з добрячу свиню.

Врятувала шабля, яку йому на прощання подарував Макс, та все одно Андрій добряче впрів, перш ніж вдалим ударом розвалив в’юнку тварюку навпіл. Частини цієї гидоти швидко розбіглися у різні боки, й Андрій підозрював, що незабаром вже два монстри полюватимуть на менш вправного перехожого.

Сонце сідало. Андрій зупинився, ковтнув із фляги теплої води і озирнувся довкола. Він таки добряче втомився, під пекучим сонцем подолавши більше тридцяти кілометрів, пилюка в’їлася в одяг, нили м’язи, вимагаючи спочинку та прохолоди. А над брудом і втомою брав гору голод. Батлук побачив таверну, над дверима якої висіли ще не проіржавілі ліхтарі, і вирішив, що нічого страшного не трапиться, якщо він туди зазирне.

Андрій перетнув запилений майдан, штовхнув замацані, з брудним розколотим склом двері й увійшов.