Розділ 3

Увечері Саша відпоювала травами дивом урятовану доньку, що розпласталася на ліжечку й горіла. У дівчинки піднялась температура, Ліда лежала, мов ганчірочка. Молодша Зоя розташувалася поруч, на підлозі, підклала стареньку свиточку, гладила сестру по оголеному ліктю. Федот понуро сидів за столом, ковтаючи час від часу чарку доброго спотикачу, який жінка гнала потайки, подекуди додаючи аніс, як навчала її мати — для чоловічої пристрасті. Чоловік пив гірку, проте це не приносило йому полегшення. Шевченко подивився на великий скляний слоїк, з якого вже випив два келішки; продовжувати йому не хотілось.

— Сашко, розумієш, я власноруч мало не загубив дитину. Який із мене після цього батько? — водив рукою по своїх коротких чорних кучерях, що кільчились, як у ягняти.

— Годі катувати себе, відлежиться твоя донька, — намагалася вгамувати Федота дружина, удаючи, ніби сама спокійна.

Саша брехала. Вона не знаходила собі місця відтоді, як побачила чоловіка, що увірвався до хати з дитиною на руках, мокрий та захеканий. Олександра лише неймовірним зусиллям волі не знепритомніла. Руки затрусилися, голову наповнив туман, серце скам’яніло. Федот поклав дівчинку, а сам скинув мокрий одяг, перевдягнувся, побіг за Зоєю та кожухом на ставок. Ліда лежала в ліжку, з неї на підлогу стікали струмочки води, тіло парувало. Саша роздягнула дівчинку, почала втирати запашну настоянку на травах у дитячу шкіру, аби розігріти покриту дрібними брижами тонку замерзлу плоть. Згодом замотала трьома пуховими ковдрами і стояла над донькою, немов тінь. Пізно ввечері дівчинку почала трусити лихоманка, мов у судомному нападі. Зоя перелякано дивилася на сестру, а згодом на матір, що намагалася допомогти Лідочці. Федот сидів за столом, зрідка стукаючи себе по макітрі, і пошепки лаяв власне нехлюйство. Саша намагалася його заспокоїти, проте дівчинці ставало дедалі гірше. Не було слів, батьки наче оніміли. Федот похмуро дивився навкруги, погляд спотикався, трохи підводився і падав навзнак.

Він зрідка вставав, важко ходив, а тоді сідав на лаву біля столу. Погляд його падав на красний кут — там колись висіла велика ікона. Мідь по краях окислилась, пішла пігментними тьмяними плямами, неначе стала рябою. На тій іконі було зображено тонколицього Христа. Права частина втратила колір, побіліла, натомість ліва добре збереглася: насичені бежеві з позолотою фарби, чорне волосся, сторожкі очі, що дивилися відверто, нічого не приховуючи. Але тепер на тому місці світлів порожній квадрат — ікону зняв Петро, що взявся боротись із релігією. Він довго проводив із Федотом бесіди, бо той пручався й не давав зняти образ. Але брат наполягав, адже вони викликають підозру в комуністів, якщо ж Федот ні за що не бажає викидати ікону, то нехай віднесе її на горище та сховає як слід. Одного разу до хати припхалися «двадцятип’ятитисячники» із якимось поважним похмурим товаришем у шкіряному пальті, що зосереджено роздивлявся, зазирав у кожну щілину, ледь не обнюхуючи. Потім показав на ікону: чого це, мовляв, ви тримаєте цей мотлох в оселі? Наука довела, що Бога немає, і попи лише дурять людей. Федот буркотів собі під носа, що не товариш буде йому вказівки давати в його домі, але, як товариші пішли, вирішив все ж таки поберегтися — відніс ікону на горище, закутав образ у мішковинну тканину та притрусив сіном, що затуляло щілини.

Але тепер господар дивився на порожнє місце в красному кутку й не знаходив спокою. Бувало, стане на душі важко — Федот перехреститься, поправить лампадку та вдивляється в уважні Христові очі. Які вони неземні… Лише Йому він міг говорити про свої слабкості, про печалі. Адже Він не видасть нікому таємниці: що Шевченко козакує, а насправді слабкий. Огризається, але покірний. Повний сил, але втомився. І ось так сповідається Федот іконі, розкаже про життєву метушню і про теє темне, що, мов вузол, здавлює його. Тоді стає легше: не один він на світі, не один!

А тепер Федот дивився в порожню геометрію кута і йому так кортіло знову повісити цю дошку, схилитися біля неї, промовити болісні слова, що пекли йому душу. Але де там, хіба може Божа велич бути відображеною лише в самій іконі, хіба не злітає Він, наче птах над полем, над всією Землею? І який Господь насправді? Шевченко не міг осягнути цього, але йому так кортіло бачити ці стомлені, направлені в самісіньке нутро очі іконописного образу, які б подивилися на нього, мов прикували Федота. Та не було навіть ікони, і стогнав він, як поранений, проклинав себе, і все марно.

Тут двері відчинились — зайшов Петро. Він щойно повернувся зі зборів, які затягнулися після засідання партійного осередка, хотів було поговорити з братом, а тут така картина: племінниця лежить, горить заживо, а брат зі скляними очима дивиться в порожній кут. Ідіотом Петро не був — скумекав, у чому справа:

— Потрібно йти до голови, щоб він звернувся в район, нехай лікаря пришлють, — насупився Петро.

— Куди? До цього п’янички я ні ногою! — гаркнув Федот.

— Та облиш ти, їй-богу, як дитина мала, — обурився брат.

— Мала чи велика, тобі кажу, щоб я попросив його — та не буде такого! — відрізав Шевченко.

— Ти все зі мною сперечаєшся!.. Упертий баран, — відповів Петро.

— Федюнчику, послухай братика, — звернула до чоловіка заплакане обличчя Саша.

— І ти туди ж… — скипів Федот.

— Радянська влада тобі не ворог, чого ти так розлютився, — умовляв Петро.

— Слухай, ти мені товчеш одне й те саме. Раз бажає пограбувати мене — ворог, — відрізав Федот.

— Ти бреши, а не забріхуйся. Просто багато чого є гнилого, то потрібно його відрізати, — спробував йому опонувати брат.

— Та пішов… — почав був Федот.