Розділ 3

Олександр Семенович подумав, що ось і кінець. На долю секунди перед ним промайнула розкрита паща, звідти потягнуло вже нестерпним смородом, немов пекло розверзнулося перед ним. Жовті ікла блимнули, а потім зійшлися на плечі.

Тут у вовчу голову ввійшла сокира. Федот устиг, він рубонув самця. Вовчина повалився й придавив собою лікаря. У повітрі миттєво постав кривавий запах. Збуджені звірі обступили двох чоловіків. Шевченко спробував витягти сокиру, але та ще глибше увійшла в череп. Треба було притримати мертве тіло ногою й смикнути колун, витягти. Але нічого не вдавалося. Зліва заходив ще один вовк. Прямо приготувався стрибнути інший звір. Вовки гарчали, кидались, клацали зубами. Від цього звуку зводило нерви, кожен шварк щелепи показував, що ось ще на сантиметр вовчисько ближчий до своєї здобичі. Майже невловимо, у широкому стрибку великий вовк кинувся на Федота. Це стало знаком. Інша тварина вчепилась у край шуби, ліворуч посвистом позначив себе ще чийсь стрибок. Ще мить — і звірі кинулись до людей.

На третю ж мить від початку нападу в морозному повітрі пролунало два постріли поспіль. Ліс відгукнувся луною, далеко за ширмою чагарнику два постріли повторились, згодом згасли, заклякли. Тиша, що насунулась згодом, здавалась неприродною, штучною, декоративною. Не було більш ніяких рухів та шорхання. Проте крізь синю імлу можна було роздивитись мертві тіла, що лишились лежати біля тонкого дерева.