Розділ «Ненависть»

Роза любила їздити до Оренбурга поїздом. Довга дорога завжди давала їй можливіств зібратися з думками. Вона серйозно ставилася до цього процесу. Так досвідчений грибник, зрізаючи білі та підберезники, складає їх у кошик, аби потім, прийшовши додому і знявши пропахлий вологим лісом дощовик, дістати свою здобич і, відокремлюючи добрі від зіпсованих, милуватися формою кожного гриба. Отак і Роза, дістаючи з кошика своєї пам’яті спогади, з любов’ю відкладала хороші окремо від поганих і якось непомітно ловила себе на думці, що насолоджується тими й іншими. Вона кохала чоловіка, до якого їхала через степ, через сніги, через похмурі міждержавні кордони. Роза насолоджувалась очікуванням, згадуючи, як виглядає чоловік, котрий чекатиме її на вокзалі. Високий і худий, з благородною поставою, яку підкреслювало його улюблене синє пальто. Величезна лисяча шапка з хвостом ззаду робила його схожим на мисливця з дитячої книжки про індіанців. Він так і називав цю шапку — «звіробійна», і хоча, прийшовши додому, закидав її недбало на вішалку, вона знала, що до неї він дуже звик. Інакше не носив би протягом усіх довгих зим їхнього знайомства. І ще борода. Він мав дивовижну бороду, в яку можна запустити довгі нігті й легенько дряпати щоки коханого. Роза пам’ятала, що ще зовсім недавно борода була чорною, і ось вона майже вся біла.

Вона казала йому, що це не привід сумувати. От, приміром, благородні коні сивіють у самому розквіті сил. І мало хто знає, що білий кінь переможця — це насправді посивілий кінь. А він сміявся, потім театрально надавав обличчю сердитого виразу й казав:

— То я, значить, жеребець?!

Роза смішно кивала головою, і він тут же її обіймав, немов загортав у свої худі широкі плечі.

Вона розводила коней під Астаною. Він під своїм ім’ям писав підручники з фізики, а під чужим — поеми для товстих літературних журналів. Ну а коли літературні журнали перестали купувати, він оселився в інтернеті, розміщуючи свої вірші на поетичних форумах.

Вона згадувала, як він пояснював їй, чому Єсеніна слід вважати новатором у поезії, а Рождественського, навпаки, традиціоналістом.

— Зрозумій, Єсенін мислив образами. Ти читаєш його і бачиш калейдоскоп різних картин.

— Але Пушкін теж мислив образами. Ти читаєш його і теж бачиш калейдоскоп образів, — іронічно повторювала його слова Роза.

— Розо, дитя степів широких, — усміхався він, мружачись, і очі його ставали майже такими ж вузькими, як у неї, — поет Єсенін не просто мислив картинками, він їх, як сказали б кінокритики, монтував, створюючи в такий спосіб нові емоції та смисли. Якби вірші Єсеніна використати як сценарії, то фільми, зняті за ними, отримали б призи на найпрестижніших кінофестивалях.

— А Рождественський?

— А Рождественський — це просто словесний конструктор. Поетичний «Леголенд» для дорослих.

— Але в нього є ж і про кохання.

— А неважливо, про що писати. І взагалі, про кохання ніхто краще за Бернса не написав. Пам’ятаєш, про кохання й бідність?

Вона вважалася багатою жінкою. Коні приносили більше грошей, ніж фізика. Напевне, тому вони зустрічалися ось уже двадцять років, але так і не стали жити під одним дахом. Замолоду він був рабом стереотипу про справжнього чоловіка, який неодмінно має заробляти більше за дружину. До старості він так і не позбувся дитячих комплексів та юнацької бравади. Вона все розуміла, все пробачала. Спочатку він казав, що потрібно дочекатися, поки син виросте. Він виховував сина від першого шлюбу і жодного разу за весь час їхнього двадцятилітнього роману не розповів, чому й куди поділася його перша дружина. І от син виріс. Вступив до артилерійського училища. Закінчив його. І навіть дослужився до капітана. А вона однаково сідала на поїзд і їхала, їхала до нього холодними степами, щоб через місяць безмежного щастя повернутися. Вона намагалася розібратися в собі, чому живе саме так і не змінює ні свого, ні його життя. Але, не відповівши на ті питання, Роза продовжувала пливти за течією звивистої річки стосунків із коханим чоловіком.

Вона їхала на заручини його сина. Молодий капітан повернувся з тривалого відрядження. Йому дали коротку відпустку. «Одружуйся і назад», — сказав суворо командир артилерійського полку. Але капітан вирішив не одружуватись, а тільки обмінятися з нареченою обіцянками вірності та обручками. А одружиться потім. Після відрядження. Роза чула, що це відрядження було секретним і небезпечним.

Поїзд запізнився на три години, що було звичною справою на кінцевій станції в Оренбурзі. Мороз посилювався, але, вийшовши на платформу, вона за звичкою здивувалася, що тут холод відчувається менше, ніж в Астані, яка продувається всіма вітрами.

О, ось і він! Лисяча «звіробійна» з хвостом майнула серед натовпу в жовтому світлі вокзальних ліхтарів. І борода, мила сива борода.

— Ти моя степова красуня, — обхопив він її струнку талію. Для її майже п’ятдесяти в неї була ідеальна доладна фігура, і червоне пальто, застібнуте на великі ґудзики, вдало підкреслювало привабливі лінії тіла.

Вона хотіла відразу ж запустити пальці в милу сиву бороду, але не зробила цього, лишивши на потім. Роза притулилася до його грудей щокою, заплющила очі від щастя й усміхнулася.