Розділ «Ненависть»

— Тоді кидай це все. І їдьмо в Астану, до мене.

І раптом сумна усмішка зійшла з обличчя офіцера.

— А як же мої хлопці? Вони ж там. Моя батарея. Знаєш, скільки їх загинуло? Знаєш, скільки моїх бійців хохли під Донецьком поклали?

Він раптово став злим. Лютим:

— Хохлы моих парней тоже пачками колпашили. Я не успевал развернуть батарею, как они давали залп по нам. У них был где-то хороший корректировщик. А еще на маршах нас, бывало, встречали их партизаны. Сволочи, как же точно они нас били! Как же я их ненавижу, нациков этих, укров!

Вона спробувала знайти здорове розумне зерно в його словах і зробити так, щоб і молодий капітан його теж побачив. Розумне, здорове.

— Слухай, це ж ви до них прийшли.

— А мне это без разницы, Роза. Кто к кому и куда пришел. Все просто. Они положили моих, и я их ненавижу. Этих салоедов, хохлов, укров. Суки, свободы они захотели! Болт вам, а не свободу, поняли?!

Це він вигукнув у простір і вдарив кулаком по столу так, що брязнули кришталеві чарки.

— Ненавижу!

Батько капітана підвівся з-за столу й підняв молодика за плечі.

— Так, синку, тобі пора спати, — по-батьківськи лагідно сказав він. — Завтра важливий день.

Вони залишилися вдвох на кухні. Роза склала руки на столі й порожньо, безглуздо дивилася на миску з олів’є. Батько капітана довгими пальцями крутив обідок чарки. Обоє мовчали. Нарешті чоловік перервав мовчанку.

— Він там дуже змінився, ти бачиш. Це схоже на алкоголізм. Він розуміє, що робить щось на зло собі, але не може спинитися.

Розі на мить здалося, що вона чужа на цій добре знайомій кухні. Але мить минула. А чоловік шукав слова виправдання для сина.

— Він розуміє, що неправий. І я розумію, що він неправий. Він там убиває інших людей. Він загарбник і окупант. Сам себе він не називає окупантом, але я знаю, що іноді хоч по думки треба називати речі своїми іменами.

Роза поклала голову на руки. Вона продовжувала слухати.

— Найстрашніше для мене, Розо, те, що я готовий туди вирушити. Я готовий туди поїхати слідом за ним. І разом з ним ненавидіти хохлів.

— Але чому? — вирвалося в неї.

— Чому? — задумливо перепитав він.