Розділ «Ненависть»

Обіймаючись на задньому сидінні таксі, вони їхали до нього додому і говорили милі нісенітниці. Вона насолоджувалася звучанням його голосу, а він просто казав про те, що думав, а думав тільки про те, як приїде додому, зніме з неї це червоне розкішне пальто й одним рухом кине його, не дивлячись, або на вішалку, або на спинку крісла, або просто на підлогу.

— Як син? — запитала вона.

Він став серйозним:

— Та так. Сама побачиш.

Син виявився вдома. Тому червоне пальто не кинули на підлогу, а натомість акуратно повісили на вішалку у вітальні.

— О, Розо! Як чудово, що ти приїхала, — вигукнув молодий чоловік у формі артилерійського капітана. Вони з першого дня знайомства називали одне одного на «ти».

— Розповідай, — зажадав капітан.

Вона взялася розповідати все те, чим зазвичай ділилася з року в рік. Степ, коні, новобудови в Астані, тенге, Назарбаєв. Вони чули від неї це всоте, але щиро охали й ахали, ніби вперше. Ну принаймні вдруге.

— А чому ти вирішив заручитися з дівчиною, а не відразу одружитися? Ти не впевнений у ній? — поцікавилася Роза.

— Я не впевнений у собі, — зітхнув капітан. І, як здалося Розі, зі злістю.

— Він щойно з Донбасу, — акуратно шепнув його батько.

Він плеснув у долоні й потер їх, як це роблять алкоголіки перед першою чаркою.

— Ну що, за стіл? З нареченою познайомимося завтра. Ага?

Вони пішли на тісну, але затишну кухню, де на них чекав квадратний стіл, заставлений усілякими стравами. Усе виглядало так смачно й по-домашньому, що Розі, змученій залізничними наїдками, захотілося з'їсти ну просто все. Від солоних огірків до млинців із маком, що доходили на чавунній сковорідці.

— Ну, за зустріч! — поквапився підняти чарку з горілкою молодий капітан.

Він різким рухом відправив уміст чарки в горло й навіть не скривився. Батько осудливо похитав головою, але нічого не сказав. Син часто перевертав у себе чарку, не чекаючи тостів. Не диво, що капітан швидко захмелів і його діалоги з легкістю переходили в монологи.

— Там повне лайно. Спочатку ми жили в готелі. Потім нас перевели в побутовий комбінат. Простіше кажучи, якась заводська лазня. Кажуть, не з’являйтесь на вулиці, щоб місцеві не знали, що ви російські офіцери. Але як не з’являтися? То одне треба, то друге. І взагалі, дивлячись на одні й ті самі пики навколо себе, можна з глузду з'їхати.

— А наречена ж хто? — запитала Роза, але капітан відмахувався.

— Завтра все побачиш… А там дівчата діляться на тих, хто на тебе кидається, і на тих, хто в тебе хоче кинути чимось важким.

— Не люблять вас?