Розділ «Ненависть»

З півхвилини він помовчав. І знову продовжив.

— Усе тому, що він мій син і я його люблю. І ще ось ця фраза, яку він промовив. Ти чула, з яким болем і з якою гордістю сказав, що він капітан російської армії?

Ніч видалася зім’ятою, мов несвіже простирадло. Їй із ним не було погано, але й колишньої легкості взаємного проймання наче й не бувало. Бракувало якоїсь дуже важливої деталі, одного штриха, мовби музикант, граючи в ресторані чиюсь улюблену пісню на замовлення, раптово зупинився й не зіграв закінчення. Її мужчина цього не помітив. Він заснув, повернувшись до неї обличчям, так, що світло місяця падало через вікно і лягало благородним срібним відтінком на сивину його бороди.

Вона дивилася на нього й думала про те, що від любові до ненависті один крок. І що в його випадку ненависть — це форма співзалежності. Він хотів страждати разом із дорогою йому людиною, підкоряючись інстинктам, а не розуму й логіці. І все, що він написав, прочитав і створив, ненависть змивала з файлів його свідомості, залишаючи хіба злісні тваринні інстинкти. Єсенін, література, поезія, фізика. Віднині все це не мало ваги.

Нині він готовий ненавидіти хохлів тільки тому, що їх ненавидить його син. Але мине час, і він так само зненавидить піндосів, чухонців, чурок. Якщо з ненавистю дивитися на світ, то навіть усмішка коханої людини може здатися гримасою дикуна. Адже вона чурка, так? Із вузькими монголоїдними очима? Чим вона ліпша за хохлів? Або, може, гірша, яка різниця?

Біля неї лежав п'ятдесятирічний чоловік і тихо, задоволено сопів уві сні.

Вона невловними безшумними рухами зібрала речі і, причинивши за собою двері, спустилася на вулицю. Підняла руку перед самотнім «запорожцем» і через годину була в залі вильоту аеропорту. Прямого літака в Астану не було, їй довелося купити квиток до Алмати. «Ну нічого, навіть так це все ж швидше, ніж поїздом», — подумки мовила вона і вимкнула мобільний телефон.