Розділ «XXVII»

Ось так скінчилася ця неймовірна історія. Неймовірна настільки, що, навіть переживши її події, важко було усвідомлювати, що це трапилося, і до того ж саме зі мною. Вона скінчилася, але спогади ніяк не хотіли відпускати мене. І я помилявся, вважаючи, що, притулившись спиною до вагонного сидіння, миттєво все забуду і почну думати лише про те, що відбуватиметься далі. Все сталося інакше. Я не міг забути цієї історії, що займала цілу сторінку мого життя, не розставивши всіх крапок над «і», тому мимоволі повертався в нещодавні події. Адже багато що мучило мене, вимагаючи пояснень. Але справа, як то кажуть, зрушила. Я, знову й знову дивуючи самого себе, знаходив їх. Мені вдалося пройти весь цей важкий шлях від початку до кінця. Шлях, що викликав такі неприємні і часом просто жахливі спогади. Та попри це, схотілося побачити ще й фінал. І я, відкинувши голову на спинку, заплющив очі. Перестук коліс…

На околицю міста насувалися сутінки. Весняна мряка. Під ногами мокро, але вночі буде один з останніх приморозків і трохи підсушить цю хляпаницю. В хатах засвічувалися вікна. Дехто ще гримів відрами на подвір’ї, закінчуючи денні турботи. Скоро настане ніч, і місто порине у сон. Чоловік похилих років, але ще міцний, зачинивши за собою двері, скинув брудні черевики і пройшов до кімнати. В хаті не прибрано. Що можна з’їсти на вечерю? Він іде шукати. Зовні він схожий на людину. Погляд не відображає ніяких емоцій. Вони сплять. А може, вмерли? Що в нього всередині? Задоволення від пройденого та зробленого? Злість на всіх і вся? Просто спустошеність? Цього ніхто не знає.

Несподіваний стукіт у вхідні двері примушує його здригнутися. Хто там? Але гість заходить, не чекаючи на запрошення. Хто це так по-хамськи? Він умикає коридорне світло і дивиться на непрошеного гостя. Той витирає брудні черевики. На ньому темний плащ, який він розстібає, збираючись щось звідти дістати. Їхні погляди зустрічаються. І цієї миті раптовий біль стискає груди. Біль такий, що можна збожеволіти. Права рука сама тягнеться до грудей. Йому бракує повітря, в очах починає темніти. Це відчуття смерті. Похитнувшись, він ступає назад і навзнак падає на підлогу. Його очі широко розплющені, він ще може бачити, але розуміє, що помирає. Його погляд згасає. Останнє, що він бачить і усвідомлює, — це чорні отвори стволів. Я не міг пам’ятати цього, але знав, що все сталося саме так.

І все ж таки, що міг побачити Гаркуша таке, від чого раптово дістав важкий серцевий напад, який виявився для нього смертельним? Невже рушницю, яку витяг з-під плаща незнайомець? Можливо. Тим паче, якщо це саме та, заповітна, рушниця. Але чи могло статися таке, щоб він її отак відразу упізнав? Її, відреставровану мною, з новою кольбою іншого кольору, новим ременем? У цьому я сумнівався. Та й першою реакцією людини, на яку наводять зброю, повинно бути щось інакше — переляк, якісь захисні дії, а не її розглядання. Принаймні він міг би спробувати тікати! І тоді був би застрелений не на порозі власного будинку і не в обличчя. Все це було ймовірним, але тільки так, для годиться. Навіть я не загинув від переляку, дивлячись в порожні очиці пса-привида з відстані кількох кроків. Ні, щоб померти миттєво, від жаху, треба побачити щось суттєвіше. Щось таке… Або когось такого! Кого? Над цим не треба було довго міркувати. Тільки його, воскреслого з мертвих, Петра Гончарука! Але такий варіант не проходив, бо, по-перше, мертві не воскресають, а по-друге, це був я. Хіба що, побачивши у моїх руках схожу рушницю, він подумав, що я Петро, — все інше домалювала його уява. Чи можливе таке? Важко сказати. І раптом у моїй пам’яті постала картина: Надлісне, старий дід в отворі похилених дверей. Його лице раптово блідне, він хапається рукою за одвірок, щоб не впасти. Ще тоді я не зміг зрозуміти його здивованого погляду і того характерного, дуже характерного жесту — він наче провів рукою перед очима, не вірячи, що перед ним стоїть… Петро Гончарук, живий та помолоділий років на тридцять. Він ледь не впав. А потім їв мене очима, не знаючи, в що легше повірити — воскресіння мертвого чи таку неймовірну портретну схожість. А як змінилося його обличчя, коли я почав розпитувати про Гаркушу! На ньому можна було прочитати справжній переляк! Я знаходив тоді цьому інакше пояснення. А наприкінці йому свербіло щось у мене запитати. Він навіть почав. Я пам’ятав, як зараз. «А ви, скажіть мені, часом…» Безперечно, в нього висіло на язику запитання, чи не доводжуся я родичем Гончарукові. Але він не спитав, оскільки знав і сам, що в Петра не залишилося ніяких родичів. І тепер висновок напрошувався сам собою. Стався неймовірний збіг — я був схожий, можливо навіть дуже, на Петра Гончарука. І, може, саме це й зіграло фатальну роль у дальшому розвитку подій. Рушниця Гончаруків, затягнута в божевільний вир нематеріальних сил, за неймовірним збігом опинилася в людини, подібної зовні і, напевно, внутрішньо до її господаря. Саме ця обставина вирішила все, збудивши до дії сили природи, про які нам так мало відомо, які змогли сплести в один клубок мене, чорного пса, Світлану, Сергія та інших і спрямувати нищівний удар у потрібному напрямі. Звичайно, я не міг стверджувати цього напевно. Бо ж таке припущення, з точки зору традиційних поглядів, узагалі здавалося неймовірним. А втім, це була одна з багатьох версій, одне з можливих пояснень загадкової смерті Гаркуші. І я упіймав себе на думці, що в глибині душі хотів би, щоб усе сталося саме так. Сама доля винесла цей вирок, а мене зробила виконавцем. Провидіння, напевне, знало, що свідомо я не здатен на такий крок, тому використало мене «втемну».

І ще одна картина наостанок знову постала перед моїми заплющеними очима. Той самий осінній ліс зі старовинної гравюри. Гончий пес, що невтомно йде по сліду. Для нього не існує нічого, окрім звіра, якого він переслідуватиме день і ніч доти, доки не пролунає постріл. І він його дочекався, цього пострілу.

Полювання скінчилося…

Поїзд наближався до міста. У вагоні стояв гамір, але я його не чув. Я сидів, вражений цими відкриттями, і думав, що, можливо, насправді дивовижного в цій історії набагато менше, ніж здається. Просто не завжди вдається відразу розкрутити вузол, зав’язаний силами природи, з якими ми не дуже-то знайомі, й пояснити, чому він так переплівся. В даному ж разі, кажучи по совісті, гріх було скаржитися на долю, оскільки мені і так вдалося дізнатися набагато більше, ніж належало, тільки тепер я чітко зрозумів, кому маю завдячувати своєю перемогою, своїм спокоєм, а можливо, і самим життям. Усе це вона, моя добра фея.

Перед очима постало її спокійне приємне і тепер таке близьке мені обличчя, з якого наче щойно зняли окуляри. І лише зараз я усвідомив, що нічого по суті про неї не знаю. Що як її несподівана поява не була випадковою? З якого дива вона підтвердила моє «алібі»? Що, коли вона мала якийсь свій стосунок до цієї історії? Справді, мені не відоме навіть її прізвище. Як і чому опинилася ця дивна жінка на моєму життєвому шляху саме в той момент, коли він, за примхою долі, несподівано перетнувшись з чужим, спрямувався у глухий кут? Які сили подарували мені у найскрутнішу мить зустріч з тією, котра прийшла неначе для того, щоб вирішити мою і не тільки мою долю? Усе це муляло свідомість, вимагаючи пояснень та відповідей. Про все це мені належало її запитати. Що вона скаже? Та, на свій подив, до цих речей я відчував якусь байдужість. Насправді мені хотілося лише одного — щоб вона нікуди не зникла. Мине час і розставить усі крапки над «і». Схоче, вона рано чи пізно сама розповість.