Розділ «Глава 2»

Знову дорога. Знову потяг. Нік стояв на пероні. За спиною все ще сичав і парував поїзд, що привіз кілька сотень людей з одного міста в інше. Він втомився. На відміну від потяга Нік відчував себе бадьорим і повним сил. Починався новий, цікавий етап у житті. Знати б, що знайде чи втратить, поки йтиме. Останні три тижні він тільки те й робив, що втрачав і відривав від себе. Було легко прийняти рішення, але не дуже просто його втілити.

Так, він надумав кардинально змінити своє життя, йти вчитися магії у старої мольфарки. І начебто звичний світ йому був нудним та сірим, але як важко, виявилося, його зруйнувати і залишити. Все настільки до нього приросло, що відривати довелося зі шматками себе. Останній день перед від’їздом вирішив просто гуляти улюбленим містом. Знайомі місця, вулиці, кафе, вони ніби прощалися з ним. Він не розумів це відчуття. Адже їхав тільки на пару місяців. Але вочевидь вони, як завжди, знали більше, ніж він.

За спиною гудок потяга вирвав Ніка зі спогадів і повернув у реальність. Треба було їхати до Ліни. Натягнув на плечі рюкзак і пішов до автобусної зупинки, що була поруч. Він нікого не попереджав про свій приїзд — хотів зробити Ліні сюрприз. Але сюрприз чекав на нього. Поруч із потрібним автобусом стояв Іван.

— Привіт, Іване! Радий тебе бачити. Що ти тут робиш? — запитав скоріше для годиться Нік. Якою буде відповідь, він і так знав.

— Ліна прислала за тобою, — відповів той і пішов у бік машини.

— А звідки вона дізналася, що я сьогодні приїду? Я ж нікому не казав, — на ходу запитав Нік, наздоганяючи Івана.

— Вона все знає, якщо їй треба, — сказав чоловік, підходячи до машини. Повернувся і загадково підморгнув гостю.

— Ото ж бо й воно! Весело ж мені доведеться, якщо інші про мої рішеннях знають більше, ніж я сам, — зітхнув Нік, кладучи важкий рюкзак до багажника. Але насправді йому було приємно, що Ліна стежить за його долею та рішеннями. Та й на м’якому сидінні комфортабельного автомобіля набагато приємніше їхати, аніж у переповненому автобусі.

Цього разу дорога до будинку Ліни зайняла значно менше часу і була досить комфортною. Іван був неговірким, але з коротких відповідей Нік зрозумів, що в будинку і в житті його мешканців нічого не змінилося, як і те, що Ліна була впевнена у його приїзді. У добротній та дорогій машині і сільська дорога, і лісова стежка видалися легкими. Перед ним відкрилася знайома галявина з дерев’яним будинком в кінці. І він зрозумів, що його все-таки тягло сюди і що за неповний місяць він встиг засумувати за цим місцем. Іван загнав машину до двору. Нік потягнувся за речами, але чоловік подав знак, що сам занесе їх.

— Іди в хату, тебе вже чекають, — сказав Іван. — Там гості. Нічому не дивуйся і нічого не бійся.

Якщо до цього Нік відчував тільки радість від повернення сюди, то тепер у нього почала наростати тривога. Що за гості? Звідки вони тут взялися, адже господарі жили дуже усамітнено. І чому саме зараз?

— Та йди вже, чого став, як укопаний. Не з’їдять вони тебе, — Іван поквапив його посміхнувшись.

У Ніка відлягло трохи, і він уже спокійніше увійшов до будинку. За місяць його відсутності нічого не змінилося. Він зняв взуття і пройшов у вітальню. За столом сиділи троє. Ліна і ще двоє чоловіків. Ні Ані, ні Галини не було. Було видно, що вони чекали саме його. Всі троє обернулися і пильно подивилися на прибульця. Нік зупинився на вході, ловлячи на собі їх погляди. І якщо Ліна дивилася привітно і заспокійливо, то чоловіки були дуже насторожені і уважно його вивчали. У вітальні виникла незручна пауза, яка затягувалася. Нік все стояв, а гості його роздивлялися. Першою порушила мовчання Ліна.

— Ну що ви на нього накинулися? Ще встигнете роздивитися і розпитати!

— Доброго дня! — схаменувся він.

— Сідай за стіл і поснідай з нами, — сказала Ліна. — На жаль, мої гості не розмовляють українською і тебе не розуміють, так що деякий час я буду вашим перекладачем.

На вітання Ніка двоє злегка кивнули у відповідь. Той відразу зрозумів, що це великі «цабе».

— Знайомся, Ніку, це магістр Зонколан, — вона вказала на чоловіка за столом, який підвівся і ще раз схилив голову, привітавшись.

Зонколан виглядав, як статуя. Величезний, метри зо два з гаком, потужний, як скеля, він був схожий на якогось скандинавського вікінга, лишень без бороди і вусів. Коли він підвівся, Нік з подивом помітив за плечима магістра меч. «Оце якийсь казковий велетень до нас завітав», — жартома подумав Нік. Незважаючи на свій страхітливий вигляд, одягнений той був витончено, але дуже дивно. Ніку пригадався випадок із Ліною, коли вона була одягнена у свій магічний одяг. Зонколан і його товариш зараз сиділи в такому ж. «Напевно, це якісь знайомі маги Ліни», — подумав Нік.