Розділ 2. Культура Київської Русі

У IX ст. виникла Давньоруська держава, яка об'єднала всі східнослов'янські і деякі неслов'янські племена. Політичне об'єднання сприяло подальшій етнічній консолідації, формуванню єдиної давньоруської культури, яка була не лише продовженням тенденцій матеріально-виробничого та духовного розвитку попередніх часів, а й виявом якісних зрушень у житті східного слов'янства, пов'язаних із розкладом родового ладу та визріванням нових, феодальних відносин. За порівняно короткий період руська культура досягла високого рівня й посіла гідне місце серед культур інших народів доби середньовіччя. Становлення і розвиток класового суспільства спричинили виникнення розбіжності між культурою княжо-дружинного середовища та народних низів. Характер культурно-історичного розвитку все більше обумовлювали інтереси панівної верстви та її ідеологія. Але протягом середньовіччя феодальна культура живилася від джерел традиційної народної культури, яка зберігала етнічну самобутність та неповторність.

Своєму виходу на світовий рівень давньоруська культура має завдячувати християнській релігії, яка стала офіційною державною релігією з 988 р., коли князь Володимир прийняв хрещення сам і охрестив своїх підданих. Нова віра допомагала утвердженню феодального ладу, зміцненню молодої державності, поліпшила міжнародні контакти Русі, сприяла подальшій етнічній консолідації східних слов'ян. Християнська церква забезпечила поширення писемності та "книжності", сприяла появі визначних літературних пам'яток та мистецьких цінностей.

Відома велика роль у становленні та розвитку давньоруської культури, яку відіграла антична традиція за посередництва візантійської культури та іншими шляхами. Однак відокремити загальнокультурне тло від передавання суттєвих культурних механізмів можна з деякою певністю лише тоді, коли проаналізуємо роль античної традиції у культурі Київської Русі, коли встановимо, які глибинні засади античності відображали давньоруські "дидаскали" та "магістри".

Хоча стародавні етнокультурні зносини слов'ян із елліністичним світом, безперечно, мали відобразитися і на змісті знань, що передавалися з покоління в покоління, і на формі їхнього передавання, ми практично не маємо достеменних даних про античні ідеї, образи і символи в язичницькій етнопедагогіці або домашньому вихованні давніх русичів. Досліджені античні мотиви в українському фольклорі походять із пізніших, християнських часів і опосередковані візантійсько-православними чи римо-католицькими впливами або насправді є виявом спільного індоєвропейського підґрунтя (релігійні язичницькі паралелі, співвідношення латинського "календи" зі слов'янським "коляда", інші споріднені слова - "жена", "жінка", "лава" та ін.). Єдине, про що можна впевнено говорити, - це про використання слов'янами грецької (можливо, й латинської) абетки, пристосованої до передачі особливостей своєї фонетики. Так, Чорноризець Храбр (кінець IX - початок X ст.) у повідомленні про слов'янську писемність зазначав, що русичі не тільки використовували власні способи фіксації інформації ("черти й різи"), а й "римськими й гречеськими письменами намагалися писати словенську річь", але робили це ще "без устроєнія", тобто невпорядковано. Втім, відомо, що вже греки у IX ст. дотримувалися певної системи передачі слов'янських звуків своїми літерами. Так, за Є. Георгієвим, звук "б" передавався грецькою "вітою", "ш" - "сигмою", "у" - сполученням "о-мікрона" з "іпсилоном" тощо. Цей досвід розвивали й поширювали слов'яни. Дослідник давньоруських графіті С. Висоцький вважає, що знайдена ним неповна абетка на стіні Софії Київської є свідченням поступового впорядкування графічної системи слов'ян.

Але навіть згадані вище свідоцтва античної культурної присутності до офіційного хрещення Русі не можна розглядати поза впливом християнства, оскільки останнє проповідувалося на території півдня сучасної України практично від часів своєї появи. Можна сказати, що систематичне впровадження в духовне життя Русі ідей та образів античності було пов'язане здебільшого з утвердженням нової віри. Академік О, Білецький зробив цікаві спостереження про всотування давньоруською культурою традицій античного театру через систему православних богослужебних відправ.

Справді, церковний обряд несе чимало елементів театральності. Архітектура храму має виразні структурні паралелі з конструкцією античної сцени. І тут, і там є декоративна стіна з трьома входами (грец. "скене" - храмовий іконостас), у давньогрецькому театрі середні двері (скене) були призначені для виходу та входу богів і царів ("царські ворота"). Перед скене пізніше з'являється піднесена платформа - "проскеніум", де проходила дія і звучав речитатив виконавців у поєднанні з вигуками та співом хору; аналогом цього у православному храмі є амвон, на якому відбувається значна частина богослужіння, та хори на кліросах. Трьом провідним дійовим особам давньогрецького спектаклю відповідають три священнослужителі у православному храмі: протагоністу - ієрей (священик), девтерагоністу - диякон і тритагоністу - читець (псаломщик). Важлива роль хору, який у стародавньому театрі повторював і посилював ключові фрази дійових осіб або коментував події драми, аналогічна ролі хору в православному богослужінні. Наявність елементів пластики в діях священнослужителів (поклони, клечання, здіймання рук, кадіння, усталена система рухів та пересувань у визначених напрямках, речитативний характер вигуків і читань) надають відправі відтінку театральності, що передає і певний античний "культурний код". Велика роль богослужіння в середньовічному вихованні дає право розглядати її як один із каналів започаткування діалогу з античністю в педагогіці Київської Русі.

Писемність стала найважливішим інструментом культурного поступу. Русичі послуговувалися двома слов'янськими азбуками - глаголицею та кирилицею, остання з яких набула великого поширення, її винайдення пов'язують з діяльністю болгарського просвітителя Кирила, хоча є докази, що пристосування грецької абетки до потреб передачі на письмі слов'янських мов відбулося значно раніше. Можливо, солунські брати - Кирило та Мефодій - вдосконалили цю систему письма або, як вважають деякі дослідники, розробили не кирилицю, а саме глаголицю. Кирилична писемність містить 19 додаткових літер, яких не знали греки, тому може вважатися цілком самостійною системою письма. Після запровадження християнства разом з богослужебними книгами кирилиця поширилася на Русі, витіснивши інші, більш архаїчні графічні системи. Кирилицею написані книжкові пам'ятки XI-XIII ст., які збереглися до сьогодні.

З книг київської писемної традиції найбільш відомі Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове Євангеліє (близько 1115 р.). Вони характеризуються винятковою книжною культурою, писані на пергаменті досконалим уставом (урочистим літургійним письмом), прикрашені заставками, ініціалами, мініатюрами. Євангеліє Мстислава, сина великого князя київського Володимира Мономаха, оправлене у багатий оклад зі срібла, золота, коштовних каменів та емалей, виготовлене у Царгороді (Константинополі - столиці Візантійської імперії). У XI-XIII ст. писемність обслуговувала усі сфери життя феодального суспільства: переписувалися церковні книжки та богословсько-філософські трактати, купці та ремісники писали на бересті, на різних ремісничих виробах і на стінах архітектурних споруд. Перші берестяні грамоти знайдено у 1951 р. у Новгороді, пізніше їх знаходили в інших містах Північної Русі. На території України берестяні грамоти відкрито в 1988 р. під час археологічних розкопок стародавнього галицького міста Звенигорода. Вони свідчать про поширення писемності не лише серед знаті, а й інших верств населення.

Важливими каналами долучення до античних культурних надбань були безпосередні контакти русичів з грецькими вчителями та навчальними закладами, а також давньоруська школа. У літературі є різні погляди щодо наявності та ступеня поширення стаціонарних, певним чином структурованих навчальних закладів у часи Київської Русі. Але сьогодні можна стверджувати, що навчання не обмежувалося елементарним курсом читання і письма, що його проводив один дяк. Так, з напису на стіні Софії Київської дізнаємося про якогось Пищана, котрий "к дьякам ходил выучеником". Дослідники роблять з цього висновок, що вищезгаданого чоловіка навчав не один, а декілька педагогів, які мали певну предметну спеціалізацію. На іншому графіті сповіщають, що на території собору викопано тіло граматика. Як відомо, у Візантії граматиками називали викладачів мови у стаціонарних навчальних закладах. Таємниці граматичної науки пізнавали спочатку за візантійськими зразками та за допомогою джерел, вкорінених в античній традиції. З поширенням письма виникала потреба як у перекладачах, так і в укладачах оригінальних місцевих книг і збірок. їм, безперечно, були потрібні елементарні знання з синтаксису, стилістики, риторики. Враховуючи наявні потреби, в тогочасних школах навчали, окрім письма, читання, арифметики, також іноземних мов, насамперед грецької і латини. Джерела свідчать, що князь Всеволод, батько Володимира Мономаха, "дома сідя, изуміяше язик" вивчити, за що користувався повагою серед іноземців. Можливо, ця цифра має риторичний або символічний характер і немає необхідності вишукувати, якими ж власне мовами володів князь Всеволод, Одночасно може мати під собою ґрунт і припущення М. Грушевського про перенесення на Русь грецької педагогічної традиції, коли навчання п'ятьох мов вважали вершиною ученості.

Київські князі звернули велику увагу на освіту. Володимир "почав брати у знатних людей діти і давати їх на книжну науку", Ярослав у Новгороді "зібрав від старостів і попових дітей 300 учити з книг". Школу розвивали за допомогою церкви, вчителями були священики та дяки. Головна мета школи полягала у навчанні читання й письма; підручниками були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Дочка київського князя Всеволода Янка в 90-х роках XI ст. заснувала при Андріївському монастирі першу в Європі жіночу школу, де навчалися грамоті, співу й шиттю.

Крім простої загальної освіти писемні джерела вказують на "книжне почитання", тобто самоосвіту під керівництвом наставників, яка полягала в засвоєнні традиційних для середньовіччя "вільних мистецтв" - граматики, богослов'я, філософії, риторики та ін. Важливу роль у навчанні відігравала перекладна література: "Хроніка" Григорія Амартола, "Історія іудейської війни" Йосифа Флавія, "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. На Русі здобули популярність збірки під назвою "Бджола", в які входили уривки з творів Платона, Арістотеля, Епікура, Плутарха, Софокла та інших античних авторів. Це була своєрідна хрестоматія: "Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зелах літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії і хочуть вийти на висоту мудрості, усюди збирають, що краще..." Вже на початку XII ст. школа Київської Русі сягає такого рівня, що точаться дискусії щодо того, хто має справжню освіту, а хто лише "грамотний", тобто може читати, писати, рахувати й елементарно тлумачити Святе Письмо. Так, митрополит Климент Смолятич у "Посланні до Фоми пресвітера" стверджує, що в його розпорядженні є багато освічених людей.

Наукові знання на Русі були під впливом Візантії. Відомості про природу давали перекладені трактати: "Шестоднев" Івана, екзарха болгарського, "Фізіолог" - популярна зоологія невідомого автора, "Небеса" Івана Дамаскіна. Ці твори вирізнялися богословсько-схоластичним тлумаченням явищ природи, поєднували достеменні спостереження із фантастикою. Більш значного розвитку досягли географічні та історичні знання. Про перші свідчать літописні повідомлення про різні землі, а про другі - переклади візантійських хронік, наявність власного літописання, започаткованого у X ст. У 1087-1039 pp. у Києві створено видатне літописне зведення; у 1113 р. ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором укладена "Повість временних літ" - найвизначніший історичний твір Київської Русі, неоціненне історичне джерело. У XII ст. київське літописання продовжувалося у Видубицькому монастирі, пізніше естафету підхопили галицько-волинські книжники.

Чорноризець Храбр, розповідаючи про писемність слов'ян до введення кирилиці, характеризував її як письмо "без устроєнія". Коли почала розвиватися література, з'явилася проблема її "облаштування", тобто формування власних правил орфографії, стилістики, прищеплення хоча б елементарних понять із царини теорії словесної творчості, уявлень про найліпші засоби фіксації думок на письмі. Разом із перекладною книгою прийшли на Русь і перші теоретичні настанови; деякі з них дійшли до наших часів. Факт їхнього перекладу свідчить про актуальність таких рекомендацій, практичну потребу в теоретичному обґрунтуванні письменницької досконалості. Так, в "Ізборнику" Святослава в 1073 р. вміщено трактат Георгія Херобоска "Про образи", в якому знаходимо розгалужену систему термінів поетики та риторики. Трактат увібрав положення класичної поетики і належав до тих перших підручників, якими користувалися освічені русичі і на які спиралися вітчизняна граматика, поетика, риторика і стилістика. Очевидно, перекладали і трактати, присвячені більш елементарним граматичним проблемам. Саме так починають свій розвиток дві паралельні лінії давньоруського літературного, освітнього руху - перекладна й оригінальна. Переплітаючись і збагачуючи одна одну, вступаючи у змістовний діалог, вони формували певну культурну цілісність, яка передавалася майбутнім поколінням через різні освітні структури.

Але якою мірою вплив Візантії був діалогом власне з античною, а не лише середньовічною грецькою культурою? Відповідаючи на це питання, слід враховувати, що середньовічна культура була результатом синтезу (подекуди глибинного, подекуди лише зовнішнього, поверхового) елементів розкладу античного і варварського суспільства. Відомий дослідник феодального суспільства Б. Поршнєв зазначав, що "уламки античної культури були майже єдиним матеріалом, з якого комбінували різноманітні вияви нової феодальної культури, подібно до того, як з XI ст. улюбленим матеріалом для будівництва католицьких соборів стали уламки римських і грецьких храмів". Антична культура, творчо засвоєна Візантією, приходила на Русь через грецьке та південнослов'янське посередництво і вливалася у духовний світ русичів природно, органічно. Візантія стала ланкою, що поєднала античність із культурами європейського Середньовіччя (у тому числі східнослов'янського). Б. Рибаков переконливо доводить, що Візантія не тим перевершувала давніх слов'ян, що була християнською країною, а тим, що була спадкоємицею античної Греції, зберігаючи значну частину її культурної спадщини. Античні міфо-поетичні образи були глибоко вкорінені в суспільній свідомості Візантії. Синтезуючись на новому, християнському ґрунті, виявляючи естетичну пластичність, вони органічно входили й у світовідчуття давньоруських мислителів і митців. Один із найавторитетніших знавців візантійської естетичної думки В. Бичков підкреслив, що фактично антична традиція ніколи не переривалася у Візантії, хоча суттєво змінювалися її місце в системі візантійської культури, ставлення до неї тих чи інших соціальних груп, вплив окремих видів і жанрів античного мистецтва тощо. "Великим був інтерес до античності в перші століття Візантії, потім, у період VII-IX ст., відзначаємо помітне падіння цього інтересу, а з другої половини IX ст. знов позначається тепер уже досить стабільна тенденція до зростання "еллінофільських" настроїв, яка вела до... періодичних сплесків "класицистських" тенденцій''. Слід зазначити, що час найбільш активного впливу Візантії на культуру Київської Русі припадає саме на добу підвищеної уваги до античності. Отже, давньоруські книжники за посередництва Візантії могли входити в діалог з античністю і включати її проблематику, її надбання до кола своїх роздумів, теоретичних конструкцій, мистецьких досягнень, освітнього досвіду.

Художня та публіцистична література розвивалася спочатку на грецьких перекладах. Оригінальних творів XI-XII ст. збереглося мало. Одним із найдавніших і найоригінальніших є "Слово про закон і благодать" першого митрополита руського походження Іларіона, який у своїй урочистій проповіді виклав сутність християнського віровчення, прославив культурні заслуги "великого кагана" Володимира. Важливе значення мають "Поучення" Володимира Мономаха, життєписи руських святих та "Києво-Печерський патерик" - збірка оповідань про київських угодників, викладених простим, спокійним стилем. Видатною пам'яткою юридичної думки стали "Руська Правда" - перший давньоруський кодекс законів та "Мірило праведне". Справжнім шедевром давньоруської художньої літератури XII ст. правомірно вважають "Слово о полку Ігоревім", яке вирізняється вишуканим поетичним стилем, своєрідною символікою та пристрасним політичним закликом до єднання руських князівств.

Головними центрами розвитку давньоруської культури були міста. В них зводили величні храми, князівські палати, будували мальовничі живописні ансамблі, витвори прикладного мистецтва. Києву як найбільшому центру східнослов'янської цивілізації, столиці Русі, належить чільне місце у становленні та розвитку давньоруської культури. У X-XI ст. Київ стає найважливішим на Русі центром ремісництва, торгівлі, мистецтва. Він вражав багатолюдністю, розмірами, оборонними спорудами з величезними валами, монументальними будовами: Золотими воротами, Софійським собором, Десятинною церквою, що вже на той час уславилися за межами країни. У давньоруських містах писалися літописи, створювалися перші бібліотеки та школи. У XII ст. в Києві особливо помітною стала роль Печерського монастиря, із якого вийшла плеяда відомих літописців та письменників: Никон, Феодосій Печерський, Полікарп та ін. Вихованцями монастиря були художник Аліпій, лікар Агапіт, церковні та політичні діячі Русі. Тут славнозвісний Нестор створив найвидатнішу працю з давньоруської історії - "Повість временних літ". У печерських літописців сформувалися оригінальні особливості давньоруського красного письменства: його повчальний характер, публіцистична спрямованість і принциповість, оцінки політичних подій.

Після прийняття християнства в давньоруських містах розгорнулося спорудження культових будівель, які прикрашали монументальним розписом - мозаїками та фресками, різьбленим камінням. Найбільшим культурним центром Києва став Софійський собор (XI ст.) - "Руська митрополія". Тут почалося регулярне літописання, засновано бібліотеку та скрипторій, налагоджено перекладацьку діяльність, яка пов'язувала давньоруську культуру з досягненням світової цивілізації. Переписування книжок у скрипторіях при Київській митрополії, в монастирях спричинило створення у період правління Ярослава Мудрого (30-ті роки XI ст.) першої відомої на Русі бібліотеки-книгосховища. На думку дослідників, у бібліотеці при Софійському соборі зберігалося майже 950 томів рукописних книжок. Трохи пізніше бібліотеки були створені в Печерському та Видубицькому монастирях.

Ще до виникнення писемності у східних слов'ян значного розвитку досягла усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, перекази, загадки, закликання, епічні й ліричні пісні. Особливе значення мали епічні твори - билини, які виконували у супроводі музики в речитативно-декламаційній формі; в них оспівувалися важливі події у житті народу та його герої - Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Минула Селянинович. У центрі київського циклу билин - князь Володимир - "Красне сонечко". Художньо переосмислюючи реальні історичні події, невідомі автори билинного епосу втілювали у своїй творчості народний етичний та естетичний ідеал. Усна народна творчість впливала на образну систему, мову й стиль писемної літератури.

У мистецтві Давньої Русі особливу увагу привертає архітектура. До кінця X ст. Русь не знала монументальних споруд, але тут були багаті традиції дерев'яного будівництва, деякі форми якого пізніше відобразилися в кам'яній архітектурі, створюючи неповторно-оригінальні місцеві архітектурні стилі. Після прийняття християнства головним типом кам'яних споруд стали церкви. Принципи їх побудови були запозичені з Візантії, Малої Азії та Балкан. Найпоширеніший тип церков - поєднання базиліки з центральною будовою; найчастіше церква мала три нефи-коридори, які завершувалися вівтарними апсидами. Великі церкви мали іноді п'ять апсид. Трапляються також малі одноапсидні церкви і круглі споруди-ротонди. Першою кам'яною культовою будівлею вважають Десятинну церкву в Києві (кінець X ст.), яка була зруйнована в 1240 р. монголо-татарами. У 1031-1036 рр. у Чернігові грецькі майстри побудували Спасо-Преображенський собор, найбільш "візантійський" храм Київської Русі. Вершиною південноруської архітектури XI ст. є Софійський собор в Києві, збудований у 1037-1054 рр. як церковний центр Русі. Ця чудова пам'ятка культури та мистецтва вплинула на подальший розвиток архітектури і монументального живопису.