Розділ 2. Культура Київської Русі

Софійський собор, що відносно добре зберігся до наших часів, у давнину був хрещатокупольною п'ятинефною спорудою завширшки 55 і завдовжки 37 м, оточеною з трьох боків двома рядами галерей. Спочатку собор мав 13 бань. Оригінальність його архітектури полягає не стільки в застосуванні якихось принципово нових форм, скільки у незвичайному використанні та поєднанні старих, відомих раніше. За величчю художнього образу, досконалістю архітектури та внутрішнього оздоблення Софія Київська належить до найкращих витворів давньоруської культури. Монументальний живопис собору виконано в суворій візантійській манері, він досконало поєднує мозаїки з фресками. З мозаїчних робіт найвизначніші - медальйон з погрудним зображенням Христа-Пантократора (Вседержителя), композиція "Євхаристія", зображення Богоматері, яка молиться, - Ораяти, або, як її називали в народі, "Непорушної стіни". Остання займає усю верхню частину вівтарної апсиди, має б м заввишки. Техніка мозаїк надзвичайно складна: мозаїчні кубики вдавлювалися майстром у спеціальний тришаровий ґрунт, де вже був нанесений малюнок майбутнього зображення. Тональна гама мозаїк вражає своєю різноманітністю: в ній налічується 177 різних кольорових відтінків. Серед фрескового живопису особливе значення мають сімейний портрет засновника храму - Ярослава Мудрого, а також розпис сходових веж на світські теми: мисливські сцени, зображення скоморохів та музик, урочистого прийому візантійського імператора. Собор прикрашали також численні різьблені деталі з мармуру та шиферу, збереглися невеличкі фрагменти мозаїчних підлог.

Під впливом Софії Київської у 50-60-х роках XI ст. будують однойменні собори в Новгороді та Полоцьку. Для архітектури давнього Києва характерні змішане мурування з каменю та плінфи, багатокупольні завершення храмів, багате внутрішнє оздоблення культових споруд.У 1108р. в районі сучасної Володимирської гірки Свято-полк Ізяславич збудував собор Михайлівського Золотоверхого монастиря - шестистовпний тринефний одноглавий храм. Хоча собор і було зруйновано у сталінські часи, до наших днів збереглися фрагменти його інтер'єрів - мозаїчні й фрескові композиції "Євхаристія", "Дмитро Солунський", "Благовіщення". З 20-х років XII ст. в архітектурі Подніпров'я виникають нові оригінальні особливості, місцеві школи будівництва. Мішане мурування замінюється порядковим із плінфи на розчині цементівки. Поступово виник тип храму з центральною частиною вежеподібної форми. Багато уваги приділяється зовнішньому оформленню будівель. Особливо яскраво новий напрям в архітектурі виявився під час спорудження П'ятницької церкви в Чернігові. Багато споруд нового стилю в Києві створив зодчий Петро Милоніг. В образотворчому мистецтві складна техніка мозаїки поступається місцем фресковому живописові.

Із переходом Давньоруської держави у стан феодальної роздрібненості розвиваються архітектура і мистецтво окремих князівств. Власна архітектурна школа виникає на Галицько-Волинській землі. Найяскравішою спорудою був Успенський собор у Галичі, побудований за часів Ярослава Осмомисла. Особливості галицької архітектури полягали в органічному поєднанні візантійсько-київської просторової композиції з елементами романського декоративного оздоблення західноєвропейського походження.

Важливим досягненням давньоруської культури доби Київської Русі був значний розвиток ювелірної справи. Давньоруські майстри знали багато технічних прийомів обробки кольорових металів: зернь, скань, чернь, філігрань, художнє литво й карбування, інкрустацію й перебірчасті емалі. Великого поширення на Русі та за її межами набули київські вироби зі срібла, прикрашеного черню: перені, хрести, браслети, сережки-колти тощо, а також вироби з перебір-частими емалями: князівські діадеми, рясни (парні ланцюги), барми, образки, медальйони і т. ін.

У становленні й розвитку давньоруської культури важливе значення мали економічні, політичні й культурні зв'язки з сусідніми народами. Дніпром повз Київ проходив стародавній торговельний шлях "з варяг у греки", відомі контакти давньоруського населення з Угорщиною, Польщею, Чехією, Болгарією, Скандинавією, Францією, Німеччиною, а також з країнами Сходу. Особливе значення для розвитку культури мали зв'язки з Візантією, але їх не слід перебільшувати: ґрунтовні дослідження істориків культури свідчать, що культура Київської Русі на більшості своїх ділянок була органічним місцевим творінням. Чотири головні суспільні верстви співробітничали в процесі культурної творчості - князі, дружинники, міські жителі, духовенство, селянство. Спільним для них було почуття батьківщини, єдності віри. Серед небезпек і нападів зростали культурні сили: першою групою української інтелігенції стали священики, ченці та інші церковні діячі, а також багато освічених князів, дружинників, міщан, книжників та ін. Здобутки вищих верств проникали в народні маси, а народна творчість у свою чергу живила культуру панівних класів. Культурний капітал доби Київської Русі залишився в українському народі на довгі сторіччя й став йому у великій пригоді в часи пізнішої руїни.