Розділ «Розбійники»

Сином ти своїм його назвав.

Рим лиш Цезар міг занапастити,

Тільки Брут міг Цезаря змести.

Шат тирана Бруту не надіти,

Разом з Брутом Цезарю не жити, —

Йду направо я, йди вліво ти!

(Кладе лютню і в глибокій задумі ходить уперед і назад.)

Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре... заплутані лабіринти... ніякого виходу... немає зірки провідної. Якби все кінчилося з цим подихом, наче пуста лялькова вистава... Але для чого ж ця невситима жадоба щастя? Для чого ідеал недосяжної довершеності? Ця невідпорність нездійсненних задумів?.. Якщо нікчемний натиск на цю нікчемну річ (підносить пістоль до обличчя) рівняє мудреця з дурнем, сміливця — з боягузом, людину благородну — з шахраєм? Адже в бездушній природі така божественна гармонія, звідки ж у розумній істоті такий розлад?.. Ні! Ні! Є щось більше, я не був іще щасливий!

Ви гадаєте — я тремтітиму? Душі моїх жертв! Я не тремтітиму. (Раптом починає тремтіти.) Ваш моторошний передсмертний зойк... ваші почорнілі обличчя... ваші жахливі зівущі рани — все це тільки ланки нерозривного ланцюга долі, що залежить врешті-решт від того, як провадив я своє дозвілля, від настрою моїх мамок і вихователів, від темпераменту мого батька, від крові моєї матері. (Охоплений жахом.) Навіщо мій Перілл[144] зробив з мене мідного бика, щоб людство смажилось у моєму розпеченому нутрі? (Приставляє пістоль до лоба.) Час і вічність з’єднані лише одною-єдиною миттю!.. Жахливий ключ, — він замкне за мною в’язницю життя і відчинить мені оселю вічної ночі... Скажи мені... о, скажи мені — куди, куди ти приведеш мене? Невідома, жодним вітрилом не омаяна країна. Дивись, людство знемагає від цієї картини, снага смертного слабне, і фантазія, ця пустотлива мавпа почуттів, морочить нашу легковірність якимись химерними тінями. Ні, ні! Мужня людина не повинна вагатися. Будь чим завгодно, безіменне «там», аби лиш моє «я» залишилося мені вірним... Будь чим завгодно, аби лиш мені можна було самого себе взяти туди з собою. Зовнішні явища — це лиш забарвлення людини. Я сам собі і небо і пекло.

А що, як ти закинеш мене самого у якийсь спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де передо мною не буде нічого, крім ночі в самотині й вічної пустелі!..

Я населив би тоді цю безмовну порожнечу витворами своєї уяви, а вічність дала б мені досить дозвілля, щоб розбиратись у заплутаній картині всесвітнього горя... А може, ти хочеш через усе нові й нові народження, все нові й нові видовища нещасть, крок за кроком привести мене... до загибелі! Хіба я не можу так само легко, як і цю, розірвати нитки життя, зіткані для мене по той бік існування?.. Ти можеш обернути мене в ніщо, але цієї свободи ти не можеш у мене відібрати. (Заряджає пістоль. Раптом зупиняється.) Невже я умру від страху перед сповненим мук життям? Невже дозволю нещастям перемогти мене?.. Ні! Я все витерплю! (Відкидає пістоль.) Перед моєю гордістю відступлять усі муки! Я довершу свою путь.

Темнішає.

Герман (ідучи лісом). Тс, тс!.. Як страшно кричить сова... В селі б’є дванадцять... Добре, добре... лиходійство спить... У цій глушині нема кому підслухувати. (Підходить до замку і стукає.) Виходь нагору, бідолашний в’язню цієї башти! Твоя трапеза готова.

Моор (нечутно відходячи). Що б це могло означати?

Голос (із башти). Хто там стукає? А? Це ти, Германе, мій вороне?[145]

Герман. Так, я Герман, твій ворон. Підійди вище, до ґрат, і їж.

Кричать сови.

Моторошно виспівують, старий, твої нічні товариші... Що, смачно?

Голос. Я страшенно зголоднів. Дякую тобі, Господи, що посилаєш мені ворона, за хліб у пустині! А як моє любе дитя, Германе?

Герман. Тс... тихше! Якийсь шелест... Наче хтось хропе! Ти не чуєш?