Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

• до 2015 р. зменшити вдвічі чисельність населення, що проживає в абсолютних умовах бідності;

• упродовж 5—10 років досягти реалістичних цілей, що забезпечують рух у напрямку сталого розвитку;

• ефективно завершити міжнародні екологічні переговори;

• мобілізувати місцеві ресурси для досягнення сталого розвитку;

• здійснити підтримку розвинутими країнами країн, що розвиваються, і держав з перехідною економікою, використовуючи адекватні фінансові ресурси із усіх можливих джерел;

• підтвердити необхідність виділення 0,7 % ВВП розвинених країн для надання допомоги країнам, що розвиваються, забезпечити їм допомогу для впровадження екологічно сприятливих технологій;

• сприяти інтеграції завдань сталого розвитку в рамках програм СОТ і міжнародної торгівлі.

Тобто, поєднання екології (навколишнього середовища) з економікою і політикою (розвитком) було здійснено за допомогою терміна «сталий розвиток», який з’явився у якості реакції на кризу індустріалізму, породжену передусім Заходом, а також на обумовлену колоніальною відсталістю країн, що розвиваються, «поляризацією багатства і бідності».

Зазначимо, що глобальні структури управління і глобальна екологічна солідарність все ще слабкі і недостатні для вирішення глобальних проблем. Прогрес у досягненні цілей глобального сталого майбутнього йде досить повільно. Немає усвідомлення нагальності проблеми. Продовжує зберігатися сконцентрованість на поточних і локальних проблемах, тоді як інтерес до глобальних і довгострокових екологічних проблем недостатній, що заважає їх успішному вирішенню в міжнародному масштабі.

Найбільш гострим залишається питання про взаємовідносини країн з різним рівнем економічного розвитку. Ще на сесії ООН у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. яскраво проявилось геополітичне протистояння «Півночі» (розвинених країн) і «Півдня» (країн, що розвиваються). Представники Півдня стверджували, що їхня територія виконує функції «легенів планети» і постачальника біорізноманіття, а Північ є основним споживачем енергії, джерелом глобального засмічування і причиною нестійкості екосистеми планети Земля.

Представники країн, що розвиваються, наголошують на тому, що процес глобалізації визначається набором неоліберальних екологічних рецептів, які призводять до обмеження суверенітету і неможливості досягнення сталого розвитку. Структура надмірного споживання на Півночі пов’язана з низьким рівнем розвитку на Півдні, а глобалізація сприяє нестійкості життя на Півдні.

Отже, концепція сталого розвитку орієнтується на збереження «природного капіталу» і зводиться до необхідності збалансування діяльності людини зі здатністю природи до відновлення. При підведенні підсумків реалізації Стратегії сталого розвитку вчені виділяють основні аспекти, що характеризують глобальну екодинаміку. До них відносять: прісна вода, океани і моря, сільське і лісове господарства, енергетика, транспорт, атмосфера, токсиканти, відходи, радіоактивні відходи, розширення пустель і посухи, біорозмаїття, туризм, держави, що розвиваються на малих островах, природні лиха, техногенні катастрофи. Таким чином, вирішення глобальної екологічної проблеми, на нашу думку, знаходиться в системі координат концепції сталого розвитку, яка повинна реалізовуватись міжнародними скоординованими зусиллями держав на засадах інноваційно-інтенсивного типу економічного зростання, основу якого складуть «зелені технології».

Глобальна проблема стабільного соціального середовища у світовій економіці може бути вирішена через концепцію «стійкого суспільства», тобто суспільства, яке здатне існувати упро­довж життя багатьох поколінь, як достатньо далекоглядне, гнучке та мудре, щоб не руйнувати фізичні та соціальні системи, що його підтримують. Такий підхід є безперечно позитивним в об’єктивних умовах існування двох можливих тенденцій розвитку суспільства: по-перше, наростання ентропії, тобто тенденцій до розпаду в соціально-економічних системах окремих держав з непередбачуваними негативними наслідками; по-друге, процес переорієнтації цілей національної економічної політики в напрямі глибинного врахування реалій, що складаються у світовому господарстві та його національних складових, у поглядах політиків провідних країн на цілі та механізми глобалізації.

Учені наголошують на зародженні нової цивілізаційної (неекономічної) моделі розвитку, яка починає працювати за своїми законами на засадах безперебійності, жорсткості та динамічності. Основними ознаками такої цивілізаційної моделі є:

• об’єднання економіки з екологічними та національно-етнічними, культурологічними та іншими системами, їх синтез в єдину систему різних сфер діяльності;

• формування нового набору цінностей, орієнтованого на забезпечення духовно-матеріальних потреб, наслідком чого стає звільнення менталітету людини від деформацій;

• формування абсолютно нових організаційно-функціональних структур, таких як стратегічні альянси, інтеграційні структури бізнесу, науки й освіти, технопарки, та формування таких форм співробітництва, як державно-приватне партнерство, соціальне партнерство;

• утворення великих міжнародних консорціумів, які здатні сформувати інноваційну інфраструктуру, спроможну стимулювати стимулювати та підтримувати стратегічне планування науково-технологічного й економічного розвитку країн. Однак за цих умов виникає небезпека цілеспрямованого штучного формування, насаджування нових постіндуст­ріальних зон у різних точках планети з однією стратегічною метою — нарощування дистанції за рівнями розвитку в межах цивілізаційних моделей, що створює можливість підтримувати лідерство, претензії на першість, винятковість окремих держав у світі.

Отже, загальноцивілізаційні проблеми людства, які породжені глобалізацією світової економіки, можуть бути вирішенні лише спільними зусиллями міжнародного співтовариства в умовах рівного доступу країн до нових джерел сировини, «зелених» технологій виробництва, рівнозначного екологічного захисту територій держав на засадах гуманності, позитивного відношення до держав як рівноправних учасників міжнародних відносин.

Резюме