Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

Таким чином, глобалізована економіка створює нерівні стартові умови для економічного розвитку країн, де окремі країни, на етапі інтеграції в світову економіку, не можуть наздогнати країни-лідери через комплекс внутрішніх проблем і причин економічного, політичного і соціального характеру. Як результат, визначальною характеристикою сучасної глобалізованої економіки стає нерівномірність економічного розвитку країн світу.

Глобалізована економіка впливає негативно на відтворювальні процеси в періоди криз, що проявляється в деформації фази рецесії економічного циклу, яку, на думку вчених, характеризують: посилення асинхронності економічного розвитку світової економіки; зміни в характері розвитку окремих фаз економічного циклу (стабілізація або підвищення цін у фазі кризи замість їх зниження); невизначеність і збільшення строків економічної кризи; поглиблення впливу інфляційних процесів на хід та інтенсивність економічної кризи; прискорення валютної кризи в країнах з посттрансформаційними економіками та країнах, що розвиваються, що викликана економічними причинами (зростання масштабів валютних операцій у світі, концентрація фінансових ресурсів на світовому валютному ринку) і посилення взаємозалежності країн в умовах глобалізації; перерозподіл фінансових ресурсів у країні на користь експортоорієнтованих галузей, оскільки глобалізація призводить до конвергенції країн торговельних партнерів, в умовах посилення однорідності та скоординованості їх економічних політик); поява так званих «мильних бульбашок», причиною яких є надмірно роздута грошова маса на міжнародному фінансовому ринку через появу і повсюдне використання похідних фінансових інструментів (ф’ючерсів, форвардів, опціонів, варантів, свопів), які посилюють кризові явища.

Глобалізована економіка також характеризується певною відособленістю країн з постіндустріальними економіками всередині самих себе, з одночасним зростанням залежності від них країн, що знаходяться на індустріальній фазі економічного розвитку. Учений В. Іноземцев, відомий дослідник глобалізованої економіки та постіндустріальної фази її розвитку, вважає, що в основі замкнутості господарських систем західних країн лежать наступні чинники: концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалів людської цивілізації; зосередження основної долі світового торговельного обороту в межах розвинених країн; акумуляція основної частини інвестиційних ресурсів у розвинених країнах; наявність обмежень процесів міграції з «третього» світу до розвинених регіонів світової економіки.

Економічні успіхи глобалізованої економіки завдячують розвитку самозабезпечення провідних країн на базі застосування досягнень НТП, що послаблює їх залежність від зовнішнього світу. Тобто, інтенсивно впроваджуючи досягнення НТП, розвинені країни функціонують у світовій економіці випереджаючими темпами, створюючи умови для задоволення споживчого попиту, що постійно змінюється, тобто розвиваються, формуючи нові потреби. А індустріальні країни, до яких відноситься і Україна, змушені слідувати стратегії «наздоганяючого» економічного розвитку, що нав’язана ззовні міжнародними, неоліберальними за характером, фінансово-кредитними організаціями.

---

21.6. Глобалізація економіки та загальноцивілізаційні проблеми людства

---

Невідкладною потребою, яка визначає динаміку і значною мірою компромісний підхід з боку більшості держав світу до форм глобалізації, є об’єднання зусиль світового співтовари­ства з метою подолання цілої низки глобальних проблем. Без цього подальший прогрес та існування людства загалом стають неможливими. Серед глобальних проблем можна виокремити такі: демографічна, продовольча, енергетична, екологічна, соціальна тощо. Більшість цих проблем пов’язані з особливостями розвитку системи «Північ — Південь» або «світового центру» та «світової периферії», хоча такий поділ світового господар­ства за рівнем економічного розвитку є досить умовним. Зокрема, динаміка демографічних змін, що відбувалася у ХХ ст., стала причиною досліджень та дискусій щодо скінченності природних ресурсів, поляризації доходів населення різних країн і регіонів світу, умов існування та розвитку, а також спроможності нашої планети прогодувати наростаючу чисельність населення у ХХІ ст. Статистичні дані щодо зростання чисельності населення представлено в табл. 21.1.

Таблиця 21.1. Середня чисельність населення світу в 1970—2010 рр., тис. чол., у т. ч. прогноз на 2020—2040 рр.

Роки	1970	1980	1990	2000	2010	2020	2030	2040
Світ	4 112 880	4 912 312	5 763 199	6 546 516	7 319 198	8 030 252	8 632 917	9 120 303

Source: OECD Factbook 2011: Economic, Environmental and Social Statistics — ISBN 978—92—64—11150—9 — © OECD 2011; Special chapter : OECD Turns 50 — People and life — Population.

З табл. 21.1 видно, що у 2040 р. за прогнозами демографів чисельність населення планети складе 9 млрд 120 млн чол., тобто за 30 наступних років природний приріст населення на земній кулі складе майже 2 млрд чол. Для порівняння, якщо упродовж першої половини ХХ ст. загальна чисельність населення планети збільшилася на 1 млрд — із 1,5 млрд до 2,5 млрд, то в 2000-х роках вона становила вже 6,5 млрд людей, а за прогнозами вчених до 2020 р. на земній кулі проживатиме 8 млрд чол. Одночасно, якщо населення розвинених країн та країн Східної Європи збільшилося за 1950—1996 рр. у 1,5—1,6 раза, то у країнах, що розвиваються, — у 2,7, в Африці ж, що є найбіднішим регіоном світу, — у 3,3 раза. Як наслідок, частка цих країн у загальній чисельності жителів планети зросла за останні півстоліття з 2/3 до майже 4/5. Водночас невелика група розвинених країн виробляє, у розрахунку на душу населення, у 20 разів більше валового продукту, ніж у середньому на душу населення в усіх країнах, що розвиваються. Це зумовлює збільшення розриву між багатими і бідними. Зокрема, розрив між 20 % найбагатшої частини населення світу і 20 % найбіднішої зріс за період із 1960 по 1993 рік з 30 до 60 разів.

Не менш важливою глобальною проблемою, у світлі зростання чисельності населення планети за рахунок країн третього світу, і такою, що потребує нагального вирішення, є продовольча проблема. Міжнародна економічна статистика наводить такі невтішні дані:

• більш ніж 9 млн людей на сьогодні у світі помирають щорічно від голоду та недоїдання, 5 млн серед них діти;

• близько 1,2 млрд страждають від голоду (від дефіциту калорій і протеїнів);

• від 2 до 3—5 млрд населення планети мають дефіцит поживних речовин (дефіцит вітамінів та мінералів);

• однак, близько 1,2 млрд страждають від ожиріння (надлишок жирів і солі часто супроводжується дефіцитом вітамінів і мінералів).

Розв’язання проблеми продовольчої безпеки власними зусиллями для урядів багатьох держав на сьогодні є часто нереальним, причиною чого є бідність і зубожіння населення багатьох країн.

Поглиблює цю проблему екологічний стан планети. Глобальні екологічні проблеми на сьогодні вимагають консолідації зусиль усіх країн для їх вирішення. Основний стереотип мислення, що сформувався в кінці ХХ і на початку ХХІ ст., виражається через стратегію сталого розвитку.

Уперше термін «сталий розвиток» був висунутий в документах 1970-х рр., коли з’явилась ідея розробки Світової стратегії охорони природи. Пізніше про сталий економічний розвиток на міжнародному рівні заговорили на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку у Ріо-де-Жанейро у 1992 р. У відповідній програмі (1993 р.) визначили, що сталий розвиток — це такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Детальніше, сталий розвиток — термін, що був уведений Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку (комісію очолює Г. Х. Брант­данд — багатолітній лідер соціал-демократичної партії Норвезької робочої партії; декілька разів обіймала посаду прем’єр-міністра Норвегії) у доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987) для позначення соціального розвитку, що не підриває природні умови існування людської цивілізації. Отже, цей термін виник як реакція на глобальну кризу індустріалізму, що пов’язана із повсюдним виснаженням природних ресурсів, погіршенням стану природного середовища і поляризацією багатства і бідності у світі. Принцип стійкого розвитку отримав підтримку ООН. Друга конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку перевела ідею сталого розвитку у площину конкретних міжнародних зобов’язань.

У липні 1997 р. у Нью-Йорку на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН були підведені підсумки робіт за п’ять років, після другої конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро. У результаті аналізу глобального соціально-економічного розвитку виділені досягнення і відставання за різними напрямками. На Асамблеї була прийнята заява голів держав і урядів, у якій було закликано до:

• підтримки міжнародного і національного співробітництва;

• покращення державного управління і дотримання прав людини;

• зміни структури виробництва і споживання з врахуванням етичних факторів, включаючи культуру й екологію;