Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

Центральний банк повинен бути захищений у законодавчому порядку від політичного тиску, тому що на нього покладено надзвичайно відповідальна суспільна функція — управління пропозицією грошей. В інтересах розвитку національної економіки діяльність центрального банку має бути незалежною. Діяльність центрального банку носить квазісуспільний характер, тобто здійснюється на некомерційній основі; прибуток не є метою його діяльності.

В Україні центральний банк — це Національний банк України (НБУ), який і виконує функцію емісії грошей та організації їх обігу. Емісійним правом держава наділяє лише один банк, тому що надання права емісії грошей усім банкам призвело б до розладнання національного грошового обігу. Емісійний (центральний) банк, володіючи найбільшими за величиною з усіх інших банків коштами, стає центром організації банківської справи в країні, навколо якого групуються всі інші банки. Емісійний (центральний) банк у цьому розумінні є банком банків.

НБУ — центральний банк нашої держави, основною функ­цією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України — гривні. Правовий статус Національного банку України визначається законом про Національний банк України. НБУ є особливим центральним органом державного управління. Він є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису. НБУ виконує такі функції: монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг; виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування (надає кредити комерційним банкам); встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками; здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі; складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування; здійснює валютне регулювання; виконує операції по обслуговуванню державного боргу та ін.

Центральний банк проводить єдину державну політику в монетарній сфері. Монетарна політика — це система заходів центрального банку і держави, що здійснюється з метою регулювання грошового обігу, кредитних і валютних відносин. Монетарна політика — найважливіша складова державної фінансово-кредитної політики. Монетарна політика спрямована, насамперед, на забезпечення національного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси.

Монетарна політика може здійснюватися дискреційно (будуватися на принципах свободи дій) і недискреційно (будуватися на основі правил). Таке виділення двох видів монетарної політики є принципово важливим. Правила монетарної політики — це основна складова режиму (стратегії) політики, за якою центральний банк бере на себе зобов’язання щодо зміни певних макроекономічних параметрів. Розпад Бреттон-Вудської міжнародної валютної системи підштовхнув центральні банки до перегляду операційного інструментарію і сприяв поширенню недискреційних методів реалізації монетарної політики.

Таргетування у режимі монетарної політики означає встановлення центральним банком цільового значення одного чи кількох номінальних показників, дотримання яких здійснюється завдяки використанню певного інструментарію. У світовій практиці використовуються чотири цільових режими монетарної політики: таргетування обмінного курсу національної валюти; таргетування грошових агрегатів (контроль за показниками грошової маси); інфляційне таргетування; монетарна політика без встановлення чіткого «номінального якоря».

Основне завдання центрального банку — монетарне сприяння розвитку національної економіки.

20.5. Цілі та інструменти фінансово-кредитної політики держави

Функціонування фінансової системи як єдиного цілісного комплексу обумовлює необхідність розроблення та реалізації єдиної фінансово-кредитної політики держави, передбачає налагоджену систему управління фінансами, яка б забезпечувала належну координацію державних заходів та практичних дій. Заходи фінансово-кредитної політики спрямовані на забезпечення стабільності фінансової системи, тобто її спроможності надавати три головні послуги (зі зменшення ризику, забезпечення ліквідності та інформації) і за умов економічної кризи. Залежно від ефективності державної фінансово-кредитної політики фінансова система може виконувати чи не виконувати регулюючу роль, стабілізувати чи дестабілізувати макроекономічну ситуацію.

Фінансово-кредитна політика як складова державної економічної політики є сукупністю розподільних і перерозподільчих заходів, які держава здійснює через фінансову систему щодо організації та використання фінансово-кредитних відносин з метою забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Головною метою фінансово-кредитної політики є обмеження інфляції, оптимізації обсягу і структури грошової маси в обігу, вирівнювання платіжного балансу, підвищення ефективності кредитування народного господарства, в цілому досягнення цілей економічного і соціального розвитку. Оскільки більша частина фінансових ресурсів проходить через посередників, на фінансовому ринку держава повинна дбати про фінансову надійність цих посередників. Йдеться про чотири

види регулювання, що стосуються таких проблем: розкриття інформації, запобігання фінансовому шахрайству, захист конкуренції і безпека коштів інвесторів.

Головним об’єктом фінансово-кредитної політики є фінансові ресурси. Змінюючи їх обсяг, держава і центральний банк можуть впливати на сукупний обсяг національного виробницт­ва, зайнятість і рівень цін.

Фінансово-кредитна політика може здійснюватися за двома основними (альтернативними) напрямами:

1) політика фінансово-кредитної рестрикції (обмеження фінансових ресурсів — «дорогі» гроші);

2) політика фінансово-кредитної експансії (стимулювання фінансових ресурсів — «дешеві» гроші).

Політика рестрикції у фінансово-кредитній сфері має антиінфляційну спрямованість; її роль полягає в тому, щоб не допустити надмірного «перегріву» економіки у фазі піднесення. Політика експансії у фінансово-кредитній сфері розрахована на розширення обсягу фінансових ресурсів і тим самим на стимулювання економічного зростання.

Сучасні центральні банки мають на своєму озброєнні досить широкий арсенал конкретних інструментів впливу на фінансову і кредитну системи. На практиці використовуються три основних інструменти фінансово-кредитної політики:

• операції на відкритому ринку державних цінних паперів;

• зміна облікової ставки, тобто регулювання процента за позиками центрального банку;